Світлана ЧОРНА
Фото автора
У Дніпропетровську на військовому кладовищі, на хресті біля однієї з могил замість таблички з надписом “Невідомий Герой України” з’явилося ім’я — Юрко Матущак. Рік народження — 1987-й.
Встановили особу загиблого торік у серпні під Іловайськом бійця після двох генетичних експертиз.
Юрій — доброволець Нацгвардії, служив у батальйоні особливого призначення “Дніпро-1”, донеччанин. За фахом — історик, закінчив Донецький національний університет. Ще студентом активно виступав за присвоєння цьому вишу імені Василя Стуса, який тут навчався на філфаці (меморіальну дошку з барельєфом поета-дисидента, встановлену на університетському корпусі, терористи видерли зі штукатуркою), а не секретаря обкому компартії Дехтярьова, як того хотіли в Партії регіонів.
На істфаці Юрко створив патріотичну громадську організацію “Поштовх”, до якої долучилися студенти інших вишів, і очолював ГО протягом кількох років. Серед заходів, які проводила патріотична молодь, — вшанування жертв Голодомору і сталінських репресій, організація фестивалю Різдвяних вертепів. І якщо цю ідею підтримала УПЦ КП і Греко-Католицька Церква, то міська влада всіляко протидіяла студентам, дала команду комунальникам зривати фестивальні афіші, розклеєні на вулицях Донецька. Перший фестиваль відбувався у великий мороз просто на вулиці. Другий і третій уже в палаці “Юність”, куди приїздили вертепи зі Львівщини і Прикарпаття.
Юрко мріяв навчатися в аспірантурі, але до свого ж університету одного з найкращих випускників істфаку не зарахували — неблагонадійний, ним цікавилася СБУ. Пішов працювати у школу. Коли почалася Революція гідності, був на донецькому і приїздив на київський Майдан. Заходив перепочити до нас. Розповідав, як у школі старшокласники його запитували: чи він за Майдан, чи проти. Казав — “за”. Відповідали: “Тоді Ви не з нашої тусовки”. За якийсь місяць школярів було не впізнати. Коли Юрко написав заяву на звільнення (хотів постійно бути на барикадах), його вихованці вирішили, що улюбленого вчителя переслідують, вони ходили з батьками до директора і в районний відділ освіти з проханням “не виганяти” історика. Пригадую, як казала Юркові: “Хто ж буде виховувати дітей, як не ти?” А він із Майдану добровольцем пішов на фронт…
Перед виходом з Іловайська зателефонував мамі і сказав, де його документи. Певний час його вважали зниклим безвісти, друзі шукали Юрка в лікарнях і серед полонених. 14 листопада 2014 року Указом Президента України № 873/204 “За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Юрій Матущак нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Із-під Іловайська не повернувся ще один друг моєї доньки — Славко Макаренко, теж із Донеччини, теж доброволець Нацгвардії, який служив в одному батальйоні з Юрком.
Слава Героям!
