На двох мостах

Дмитро ПАВЛИЧКО

 

Перший міст, який я побачив у своєму житті, то був дерев’яний, накритий землею, зарослий травою місточок над потічком Баґадункою. З нашого подвір’я я вийшов на вулицю, коли мені було два або три роки, побачив потічок, понад яким наша вулиця біжить згори вдолину, зсунувся у воду, пішов проти течії й побачив місток. Вода була студена, сягала понижче колін, місток з’явився переді мною, наче вікно. Крізь те вікно я пройшов і здивувався — потойбіч містка був такий же світ, як той, з якого я ніби з’явився.

Я не міг зрозуміти, чому тато мій надбіг з подвір’я, скочив у воду, схопив мене, притиснув до себе й почав сварити: “Запам’ятай собі, шибенику, що попід міст не ходять люди, а тільки поросята! Подивись на небо! Там хмара! Якби вперіщив дощ, за хвилину Баґадунка вхопила б тебе і понесла б у Лючку, а Лючка понесла б — у море, а там смерть!”

Так я дізнався, що потічок, який супроводжує вулицю, біля якої стоїть наша хата, називається Баґадункою, а Баґадунка пов’язана з морем, а море — то смерть, а смерть — то щось дуже страшне. А мати сказала батькові: “Дав би ти йому паском трохи, щоб знав і не купався під мостом, немов дурна качка!”

Але той місточок зацікавив мене. Я почав по ньому перебігати з нашої вулиці на поле Юрка Івана Юриного, а далі летів стежкою аж до цісарської дороги. Той місток я досконало вивчив знизу, з води. На чотирьох дубових стовпах він стояв і, мабуть, досі стоїть. Два стовпи при одному березі, два — при другому, а на них стоять також дубові перекладини, а на перекладинах лежать смерекові кругляки, як стелина в хаті. На містку глина й трава, а в траві дві колії, сліди коліс воза, в якому Юрко Івана Юриного заїжджає на свою сіножать, і на якому вивозить з неї сіно та отаву. Чути мені було, як той віз гуркотить, як гучно б’ють копитами коні по моїм містку.

Під тим містком я зникав, коли грався “хованки” із моїми ровесниками, дітьми, що жили на Баґадунці. Вони шукали мене, але не могли знайти. Як лиш вони віддалялися від нашого обій­стя і від Баґадунки, я вискакував з-під містка, добігав швидше за всіх до журавля, що стояв над нашою криницею, стукав паличкою по ньому й кричав: “А я вже тут!”

А коли я вже був студентом Коломийської гімназії, із-під мого містка вискочили два лісові хлопці і вбили чотирьох німаків, що йшли вночі Баґадункою на Крушник, на наше пасовище, де, як їм здавалося, можна було вистежити перших бандерівських повстанців. Як я про це дізнався від моїх сільських товаришів, не повірив їм. Навіщо було повстанцям ховатися під моїм мостом, адже засідка з-за дерев та кущів могла бути кращою. Але мені пояснили — повстанці повинні були спочатку побачити, скільки німаків іде, вони пропустили їх, а потім знищили. Ті німці повинні були пропасти невідомо де і невідомо коли.

Наше село тих двох боївкарів знало, шанувало й берегло. Тож були мої на рік, на два старші від мене друзі, які навчили мене на Крушнику гратися “свинки” і “кампи”. А коли я вже був учнем десятого класу, ночами зустрічався з ними не де-небудь, а на тому містку, з-під якого, мені здавалося, вони виходили, як духи нічної, місячної блакиті. То був “Орлик” і “Сойка”, високі хлопці, які повинні були зігнутися вдвоє, щоб вміститися під моїм місточком. Востаннє я бачився з ними напередодні одержання в школі атестата зрілості. Я спитався, що мені робити: “Брати атестат чи брати автомат?”

— Йди вчитися! Не питайся нічого! Якщо візьмеш автомат, загинеш так, як ми. А ми, щоб ти знав, ідем на весілля, хочемо перед смертю потанцювати і заспівати з людьми.

Вони покинули мене на містку, розгубленого, вбитого страшними словами про свою смерть. Вони пішли не вгору, не в молоді ліси, що виросли на Крушнику, а в центр села, звідкіля чути було гупання бубна і плачі скрипки. А вранці село дізналося, що “Сойка” й “Орлик” загинули, потрапивши в засідку пайдьошників біля хати, де грала весільна музика, а жінки співали барвінкової мелодії…

А коли мені було сімдесят два роки, я гостював у Нью-Йорку в Євгена Стахіва. І заманулось мені пройтися пішки по найдовшому мосту в американському Вавилоні. Я попросив свого друга перевезти мене з Мангаттена по мосту Квінсборо, тисячу метрів довжиною, на протилежний берег Східної річки (Istriver), і повернутися без мене на Мангаттен, а там почекати мене. Я перейду мостом пішки.

— Ти здурів!

Євген засміявся, а я пояснив йому, що мушу подолати страх, який огорнув мене, коли вперше багато років тому довелось мені на автомобілі промчати по мосту Квінсборо. Я не хотів розповідати другові, що на містку, в селі своєму, я пережив прощання з воїнами Української Повстанської Армії, що йшли на весілля, знаючи, що там їх чекає смерть. Але я не знав тоді й досі не знаю, що саме потягнуло мене на той найдовший міст у світі. Чи сумна моя туга за тими часами, коли починав я розуміти, що життя людське дуже коротке, а чи болісна моя туга за тим найважливішим словом, яке чув я в душі, але весь час тільки збирався вимовити його. Але ж не вимовив!

Страх, який пережив я колись на цьому мосту, повернувся до мене. Переді мною були чотири паралельні ленти автомобільних доріг, які біжать на двох рівнях, одні на лівий, другі на правий берег. А ці магістралі тримаються в повітрі інженерними спорудами, консолями, що начебто звисають із неба. Опорів цього моста не шукай очима на землі. Їх нема!

Я йшов довго. Поруч із пішохідною там є велосипедна доріжка. Але роверистів на ній нема. Піших людей також нема. Сонце стояло в прозорому тумані праворуч од мене. Мені здавалося, що сонце також іде і міст легко хитається під його нечутними кроками. Понижче туману над містом лежав тяжкий смог. Висотні будівлі Мангаттена ледь проглядалися із-за ряхтливої димової занавіси.

Я зупинився посередині моста. Якщо кинутися вниз, то летітимеш дуже довго. Ця думка не покидала мене. Безодня, над якою я стояв і тремтів, була страшною, але в той же час притягальною, спокусливою пропастю, де політ до смерті ніщо не зупинить!

Я намагався йти швидше, але щось мене стримувало. Я несподівано побачив, що мені назустріч іде якийсь чоловік. Його поява стримувала, я не хотів, щоб він побачив мене переляканого безоднею, тому сповільнив свої кроки. І нарешті зупинився.

Він підійшов, привітався поклоном зі мною здалеку, усміхнувся. Це був у чорному, елегантному костюмі, сивоголовий негр. Подаючи мені руку, він зняв сплетеного із соломи жовтого капелюха. Було ж літо на землі. Я відповів йому поклоном, пригадав англійське речення, що означало: “Вітаю вас, як ся маєте?” Я розмовляв по-англійськи, так, начебто ми знайомі. Але він був у печальному настрої. Спитав мене, хто я, звідки і чому вийшов на цей міст. Він зрадів, коли я сказав, що мене привело сюди зацікавлення унікальною спорудою. Звабили консолі, що звисають з неба. А він прошептав: “Я виходжу сюди рятувати людей. Було в мене щастя, що одну жінку я зупинив, коли вона збиралася зіскочити з моста. Зупинив і майже силоміць перевів на берег. Потім вона подякувала мені. Життя в неї наново почалося, склалося добре. З того часу я почав виходити сюди. Маю вже семеро врятованих людей. Врятованих і щасливих. І до вас я підійшов, щоб сказати — не зупиняйтеся, ідіть, не захоплюйтеся простором ніби вічністю. Пробачте мені, я буду йти з вами аж до берега. Кажете мені, що ви українець. Я хочу мати в списку урятованих людину з України.

— Але ж я не збирався зіскакувати з моста!

— Ви дійшли тільки до середи­ни, невідомо, що може статися наприкінці дороги.

Я дав негрові двадцять доларів і поклонився.

— Не йдіть за мною. Сам дійду!

Але він все ж таки йшов за мною, як ангел-хоронитель. Я зупинився і він зупинився. Капелюх злетів із його голови. Падаючи, він крутився, як маленький пропелер, як липова квітка. Я побачив, що глибокі зморшки з чола негра захопили вже частину його чорної лисини. Я захотів сказати йому щось приємне.

— Шановний пане, мені здається, що я бачив вас на Кубі сто років тому. Ви були з автоматом.

Негр, мабуть, захотів і мені сказати щось приємне.

— Ви снилися мені. Ви стояли на дуже високій горі, на дуже маленькому місточку. Ви плакали. І ви були з автоматом!

— Скажіть мені, будь ласка, про що я маю тепер думати?

— Думайте про свою батьківщину. Не дивіться вниз!

На березі серед людей мій ангел-хоронитель зник. Євген Стахів голосно й радісно засміявся.

— Скажи мені тепер, що ти там побачив, навіщо ти ходив туди?

— Я бачив свого ангела-хранителя. Він був коло мене на мосту, зник на березі. Живе в Нью-Йорку. Сказав мені, в чому найголовніший сенс людського життя.

— В чому?

— А в тому, щоб не дозволяти нікому зіскакувати з цього моста.

Стахів задумався. А я поринув у спогади про місток над Баґадункою, під яким я ходив дитиною. Мені здалося, що негр, який вийшов мені назустріч на мосту, — то Бог. Він бачив мене заплаканим у сні. Чому ж я з ним на березі так швидко розійшовся? Все життя я рятував людей, витягав з нужди та скорботи. Але чи рятував од смерті? Що з того, що молився на похоронах моїх ровесників, які полягли за свободу України? Я хотів, але не зміг зупинити і врятувати їх. Я хотів, але не зміг врятувати від смерті свого сотенного, який спас мене від загибелі. Той коротесенький місточок у моєму селі над Баґадункою сто разів страшніший від моста-Квінсборо, по якому я пройшов під опікою старого негра, шукаючи захисту від болісних роздумів про своє життя.

 

Травень 2015 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment