Раїса ТАНАНА,
завідувач відділу Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України
12 липня минає 100 років від дня народження доктора історичних наук, професора, академіка НАНУ, Героя України, Голови Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, редактора пам’яткознавчих і краєзнавчих журналів і книг, громадського діяча, доброго друга Кобзаревого дому, почесного громадянина м. Канева — Петра Тимофійовича Тронька. З цієї нагоди хотілося б згадати його теплим словом.
Як палкий шанувальник Тараса Шевченка, Петро Тимофійович дуже часто приїздив вклонитися його священній могилі. Під час таких відвідин мені завжди вдавалося з ним поспілкуватися. Назавжди закарбувалися в моїй пам’яті розповіді про його ставлення до Шевченка, твори якого запали йому в душу ще з дитинства.
Та чи не найбільше проявилася любов і повага до українського поета тоді, коли Петро Тимофійович обіймав уже високі державні посади. Так, перебуваючи на посаді заступника Голови Ради Міністрів УРСР, він доклав чимало зусиль для гідного відзначення славних ювілеїв Кобзаря — 100-річчя від дня смерті (1961) та 150-річчя від дня його народження (1964).Часто виїздив у місця, пов’язані з життям і діяльністю поета: Звенигородку, Корсунь, Черкаси. Та найбільше він бував у Каневі. Тут опікувався будівництвом соціально-культурних закладів, прокладанням і ремонтом під’їзних шляхів, спорудженням неподалік від музею Т. Шевченка, в урочищі Грушки, майданчика для виступу хорових колективів 1964 року. І це він робив не лише як заступник голови Урядової ювілейної комісії, а як великий патріот.
Завдяки його наполегливості й невтомності в Україні вперше так широко відзначалися ювілеї Кобзаря. Зокрема 29—30 травня 1964 року в Києві відбувся Міжнародний форум діячів культури, присвячений 150-річчю від дня народження Т. Шевченка. У ньому взяли участь письменники, художники, вчені з 43 зарубіжних країн, офіційна делегація ООН у питаннях освіти, науки і культури.
А 31 травня учасники цього Міжнародного форуму діячів культури, учасники Об’єднаного пленуму правлінь Спілок письменників СРСР та УРСР прибули до Канева. Тут їх гостинно зустрічали тисячі представників з усіх областей України. Під звуки безсмертного Шевченкового “Заповіту” гості піднялися на могилу поета, хвилиною мовчання вшанували його світлу пам’ять.
А потім у Шевченковому гаю, що поруч із могилою поета, висадили 150 пам’ятних дубків на відзнаку 150-літнього ювілею Великого Кобзаря. Серед тих, хто садив ці деревця, був і Петро Тимофійович Тронько (про це красномовно засвідчує документальна світлина, представлена в експозиції музею Кобзаря на Тарасовій горі). На ній можна бачити Петра Тимофійовича, який лишає автограф на етикетці до висадженого дубка. Поруч із ним стоїть канадський письменник, голова Виконавчого комітету Товариства об’єднаних українських канадців Петро Кравчук.
Однією з важливих сфер багатогранної діяльності П. Т. Тронька була його активна участь у розвитку міжнародних наукових зв’язків та співробітництва вчених. Особливо це проявилося під час підготовки і проведення ІХ міжнародного з’їзду славістів 1983 року. Петро Тимофійович був тоді в. о. президента Міжнародного комітету славістів. З’їзд відбувався у Києві з 6 до 14 вересня. Заключне засідання Міжнародного комітету славістів, за пропозицією П. Т. Тронька, відбулося в Каневі 14 вересня. Його відкривав Петро Тимофійович, зазначивши: “Ми прибули на священну для кожного українця землю, де покоїться прах геніального українського поета Тараса Шевченка. Він був і лишається нашим великим сучасником. Печаттю його духу позначені найважливіші явища нашого духовного і культурного життя. Але разом з тим він близький і зрозумілий усім народам, адже поетичне слово Тараса, слово правди й добра знаходить свої відповідники в усіх мовах світу і доходить до серця кожної чесної людини”.
Петро Тимофійович залишив для нащадків багато наукових досліджень, монографій, статей. Він був автором, керівником, членом редколегії кількох фундаментальних праць, зокрема, таких, як “Історія Української РСР” у 8 томах, 10 книгах; “Історія Києва”, “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.” та інші.
Але найціннішим скарбом української науки стала унікальна його праця “Історія міст і сіл Української РСР” у 26 томах. Це видання було удостоєне Державної премії СРСР в галузі науки і техніки. І ми пишаємося тим, що це унікальне видання Петро Тимофійович ювілейного 1989 року подарував Кобзаревому дому. У супровідному дарчому листі він написав: “…В річницю, коли увесь світ урочисто відзначає 175-ліття від дня народження великого сина українського народу, геніального поета, мислителя і художника Тараса Григоровича Шевченка, який провістив братство і дружбу вільних народів. Поета, що страждав і боровся за свободу всіх поневолених людей на землі, мріяв бачити рідну Україну вільною і щасливою. З глибокою пошаною і любов’ю до пам’яті безсмертного Кобзаря прошу прийняти в дарунок музею з власної моєї бібліотеки “Історію міст і сіл Української РСР” в 26 томах.
Тронько П.Т. — депутат
Верховної Ради Української РСР по Канівському виборчому округу № 603, академік АН Української РСР.
Травень, 1989 р.”
Є в музеї й інші книги, подаровані вченим: “Репресоване краєзнавство” (1992), “Історичне краєзнавство (2000), “Бібліографія вчених”, К., 2000 р. та К., 2005 р. У фондовій колекції зберігається кілька медалей, подарованих П. Т. Троньком: “Медаль, випущена з нагоди відкриття Українського музею історії Великої Вітчизняної війни (1976), “Медаль, випущена на честь відкриття монумента дружби народів (1976), а також пам’ятна монета “Олесь Гончар”.
Наприкінці 90-х років минулого століття Петро Тимофійович подарував Кобзаревому дому зі свого архіву шевченківські матеріали, що розповідають про відзначення славних ювілеїв 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Вони стали гідним поповненням наукового архіву Шевченківського національного заповідника.
80-ті роки минулого століття ввійшли в історію Тарасової гори періодом, коли вирували пристрасті навколо промислового будівництва в зоні охоронюваного ландшафту Шевченківського національного заповідника. Проти цього будівництва висловлювали свій протест усі творчі спілки та товариства, численні шанувальники Шевченка з усього світу.
Прибуваючи до Кобзаревої могили, біль своєї душі вони висловлювали у записах, які лишали до книги вражень та спеціальної “Книги народного протесту”. А коли газета “Літературна Україна” на своїх сторінках опублікувала анкету з приводу ставлення народу України до будівництва промислового комплексу в Каневі, на адресу Українського фонду культури та “Літературної України” почали надходити тисячі листів-протестів. Зараз вони зберігаються в науковому архіві музею Кобзаря в Каневі.
Активно долучився до цієї боротьби і Петро Тимофійович. На засіданні Верховної Ради він виступив як депутат від Канівського виборчого округу і виніс на її обговорення питання про захист природного довкілля Священної могили. Він також організував спеціальну депутатську комісію Верховної Ради, яка ознайомилася з матеріалами канівського конфлікту і дійшла висновку, що ніякого будівництва на лівому березі Дніпра навпроти Шевченкової могили не повинно бути. Таку ж думку висловила й експертна комісія Академії наук УРСР.
Батьківське піклування Петра Тимофійовича про розвиток Шевченківського заповідника ми відчували постійно. 1989-го минало 175 років від дня народження Тараса Шевченка. У зв’язку з цим13 листопада 1987 р. була прийнята Урядова Постанова №372 “Про додаткові заходи по благоустрою місць, пов’язаних із життям і діяльністю Т. Г. Шевченка”. Один із її пунктів передбачав відновлення на території Шевченківського національного заповідника першого народного музею Кобзаря — “Тарасової світлиці”. На це потрібні були кошти. І тут знову на допомогу прийшов Петро Тимофійович, який очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Це товариство виділило кошти на відновлення хатини довголітнього охоронця Шевченкової могили І. О. Ядловського, в одній із кімнат якої і містився той перший народний музей Кобзаря.
Урочисте відкриття хатини відбулося 3 серпня 1991 року. На жаль, за станом здоров’я академік не зміг приїхати до Канева. Але в подальші роки, коли він бував на Тарасовій горі, то обов’язково заходив до “Тарасової світлиці”. А приїздив він до Канева за традицією 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Разом із учасниками урочистостей від Успенського собору він долав п’ять кілометрів шляху до вічної оселі Кобзаря над Дніпром, піднімався крутими сходами на вершину Тарасової гори.
2001-го минало 10 років з часу відновлення першого народного музею Кобзаря на Тарасовій горі. З цієї нагоди у музеї відбувся захід. Знову, на жаль, Петро Тимофійович приїхати не зміг, але надіслав телеграму:
“Щиросердно вітаю весь колектив музею з 10-річчям відновлення першого народного музею Кобзаря — Тарасової світлиці, яка відіграла величезну роль у популяризації геніальної спадщини Шевченка. Пишаюся тим, що причетний до відновлення цієї хатини (працював тоді в Товаристві охорони пам’яток історії та культури).
Бажаю працівникам музею успішної підготовки до знаменної дати — 200-річчя від дня народження нашого пророка Тараса Шевченка.
Голова Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара П.Т. Тронько”
Традиційно Петро Тимофійович приїздив до місця вічного спочинку Кобзаря 22 травня. Так було і 2003 року. Разом з дружиною Валентиною Іванівною піднялися на Шевченкову могилу, хвилиною мовчання вшанували його світлу пам’ять, поклали квіти. Після цього, так було завжди, вони попрямували до пам’ятного знака на честь Олекси Гірника, який в ніч з 20 на 21 січня 1978 року з нагоди 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою і на знак протесту проти російської окупації в Україні, проти русифікації українського народу спалив себе поблизу Шевченкової могили.
Завітали і до відновленої хатини довголітнього охоронця Кобзаревої могили І. О. Ядловського. Після огляду експозиції Тарасової світлиці до книги вражень Петро Тимофійович записав: “В знаменну річницю, в день поховання Великого Кобзаря ми з дружиною приїхали, щоб ще раз вклонитися пам’яті безсмертного Пророка нашого народу, все життя якого завжди буде дороговказом для нащадків, як потрібно любити Україну, боротися за щастя і долю рідного народу”.
Підтримуючи теплі стосунки з Петром Тимофійовичем, працівники Шевченківського національного заповідника завжди їздили до Києва вітати його з Днем народження. І щоразу він обов’язково щось дарував для музею. Так, 2009 року він передав книгу “Що ми залишимо нащадкам?” — збірник матеріалів і документів про державну, громадську та наукову діяльність Петра Тимофійовича, вченого-історика, академіка НАН України, почесного громадянина семи міст, почесного професора 13 вищих навчальних закладів.
Остання наша зустріч з видатним ученим відбулася в Києві 12 липня 2011 року. Не дивлячись на свої 96 років, він сидів у кабінеті на своєму робочому місці. Вітати прийшло багато його шанувальників. І ніхто навіть не підозрював, що це була остання з ним зустріч. Рівно через два місяці Петро Тимофійович відійшов у вічність. Поховали його на Байковому кладовищі на центральній алеї, неподалік від могил Володимира Сосюри, Володимира Щербицького, Олеся Гончара.
Працівники Шевченківського національного заповідника теж їздили провести щирого друга Кобзаревого дому до його вічної оселі. Цього разу, крім квітів, ми повезли з собою у скриньці землю, взяту з могили Тараса Шевченка і висипали у могилу його палкого шанувальника, який протягом усього свого життя опікувався місцями, пов’язаними з життям і діяльністю Великого Кобзаря.
Сьогодні ми щоденно згадуємо ім’я видатного вченого в екскурсіях, які проводимо в музеї та відновленій “Тарасовій світлиці”. Пам’ять про нього буде вічно жити в наших серцях.
