Редакція білоруської газети “Літаратура і Мастацтва” звернулася з проханням про інтерв’ю до відомого письменника, літературознавця і видавця — директора видавництва “Ярославів Вал” Михайла Слабошпицького. Зважаючи на важливість порушених у ньому проблем, пропонуємо його увазі читачів і “Слова Просвіти”.
— Як розвивається українська література? Якщо порівняти її з близькими й далекими часами…
— Здається, ще ніколи наша література не була такою багатою на цікаві твори і розмаїтою на творчі тенденції. Ще раз допевнюєшся в тому, що для повноцінного художнього розвитку вирішальне значення має саме атмосфера демократичного суспільства. Скасування інституту цензури, відсутність усяких “відповідальних за літературу” наглядачів благотворно позначилося на літературному процесі. Сьогодні ніхто не намагається вганяти письменство в прокрустове ложе соціалістичного реалізму. Сьогодні воно — як ріка, що вільно плине поміж своїх берегів. Навіть при побіжному погляді помітно тематичне багатство сучасної літератури, з яким годі рівнятися літературі минулих десятиріч; незрівнянно багатша й стильова палітра, щедріше тут на всякі художні експерименти. І це найаргументованіші свідчення нормальних умов існування письменства.
Щоправда, тут є одне важливе і надзвичайно прикре “але”. Мовна ситуація в країні з її постколоніальною ситуацією, коли державна мова не може похвалитися реально державним статусом. Українська література вдома втрачає чи не половину читачів — вони читають російською. Але ареал побутування української мови в Україні повільно таки розширюється і це дає підстави сподіватися, що національна література має великі резерви читачів на завтра.
— Найяскравіші твори… Про що говорять читачі? Чи збігаються їхні оцінки з оцінками критиків?
— Твори-події в Україні — це романи: “Чорний Ворон” Василя Шкляра, “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, романічна трилогія “Час смертохристів”, “Час великої гри” і “Час тирана” Юрія Щербака, “Роман юрби” Валерія Шевчука, кілька поетичних і прозових книжок Сергія Жадана, “Полювання на птахів небесних” Теодозії Зарівної, “Книга забуття” Василя Слапчука, “Вірші з війни” Бориса Гуменюка… — це тільки те, що згадалося відразу ж, а насправді реєстр того, що стало помітними літературними подіями, значно ширший. Поетичні книжки Володимира Базилевського і Маріанни Кіяновської, Павла Мовчана й Олега Солов’я, Валерія Гужви і Павла Щириці, Любові Голоти і Софії Майданської, Наталки Білоцерківець і Людмили Таран, Бориса Руденка й Петра Мідянки, Василя Герасим’юка й Любові Якимчук … (цей список, звичайно, теж далеко не повний), романи Романа Іваничука, Мирослава Дочинця, Володимира Лиса, Любові Голоти, Івана Корсака, Надії Гуменюк, Павла Кралюка, Галини Тарасюк — усі ці твори — і не тільки ці — мають у собі важливі прикмети наших днів, допомагають їх зрозуміти, а також несуть у собі потужну естетичну енергію і відзначаються тією стилістичною яскравістю, що й вирізняє справжню літературу.
Щодо читачів, то хотілося б — і всі ці твори заслуговують на те — значно активнішої на них реакції, докладніших розповідей про їхні рецепції. Вимагають вони й глибшої критичної розмови. Бо наша критика здебільшого обмежується не дуже активним поточним рецензуванням. Цілковито зникли панорамні огляди, проблемні статті, літературні портрети. Процвітають рекламні публікації, котрі до критики не мають навіть символічного стосунку.
— А як складається ситуація з літературно-мистецькою критикою? Повсюди стверджують про її занепад.
— Так, критика переживає затяжний період своєї кризи. Найактивніші критики емігрували з неї або в літературознавство, або в поезію і прозу. Причина цього прозаїчна і лежить на поверхні — критики за свою роботу не одержують гонорарів, а задарма ніхто не хоче писати. Якщо прозу чи поезію пишуть у передчутті літературних лаврів, то критика аж таких лаврів ніколи не приносила. Взагалі критиком у літературі бути значно менш престижно. Критика завжди мала незрівнянно вужче коло читачів. Це були переважно самі письменники та їхні родини, видавці і ті ж критики. І лише вряди-годи критичною статтею міг зацікавитися поодинокий читач. Популярності це заняття не приносило. Тим більше не приносить воно і сьогодні.
— Чи читають сьогодні класику? Чи це вже справа винятково тільки істориків літератури?
— Інтерес до класики також помітно впав. Переважно класику читають під час вивчення курсу історії літератури в університетах і трохи — в школі.
— Ви як видавець як визначаєте майбутній успіх друкованої книги?
— Плануючи до видання ту чи ту книжку, думаєш, чи може вона мати успіх. І, до речі, часто вгадуєш, коли враховуєш такі чинники: репутацію і місце в “табелі про ранги” автора, публічну присутність автора, прихильність до нього ЗМІ, а також сюжет твору й літературну його повноцінність. Усе це справді має важливе значення тоді, коли книжка постає на вітрині в книгарні.
— Якими накладами видається нині проза? А поезія?
— Як правило, прозові книжки виходять накладом одна тисяча примірників. У декого (але таких небагато) це стартовий наклад. Після його реалізації наклад додруковується. У декого він сягає 5—7 тисяч. А вже 15 — то на рівні рекорду наших днів. Поезія має зовсім крихітні наклади: 100, 200, 300 примірників. Буває (але це поодинокі випадки) тисяча чи й дві. Поезія катастрофічно втратила свого читача. І це в той час, коли ми маємо кількадесят поетів, які з усіма на те підставами можуть претендувати на Нобелівську премію. Наша поезія сильніша за прозу (розумію, що таке порівняння не надто коректне, однак саме в поезії маємо сьогодні найбільше творчих яскравих індивідуальностей), але для світу вона лишається практично невідомою. І перекладають її в Європі мало, та й перекладати поезію неймовірно складно. Історія поетичних перекладів — це й історія втрат, збіднення й спрощення оригіналу у його іншомовних відтвореннях.
— Що з книг Вашого видавництва стало в останній час подіями?
— Уже згадувана романічна трилогія Юрія Щербака, “Чорний Ворон” Василя Шкляра, “Зачаровані музиканти” та “Сни Юлії і Германа” Галини Пагутяк, “Між часом і морем” та “Повернення в Портленд” Григорія Гусейнова, “Синопсис” Петра Кралюка, “Ближнє коло” Валерія Гужви, “Соло бунтівного полковника” Анатолія Сахна, “Помста оперативника розвідки” Богдана Кушніра, десять історичних романів Івана Корсака, який має свій читацький сегмент. Великий розголос мав двотомник рано згаслого поета Леоніда Кисельова “Над київськими зошитами”. Видавництво має багату колекцію дипломів та інших нагород за свої книжки.
— Наскільки складно працювати київським, українським видавцям у тих умовах, у яких зараз перебуває Україна? Чи збереглася у Вас система книгорозповсюдження?
— Реалізація книжкової продукції нині дуже складна. По-перше, давно і сліду не лишилося від системи державного книготоргу. Це було для видавців неоціненне благо. Розгалужена мережа книжкових магазинів — від столиці й аж до кожного райцентру. Пам’ятаю, що навіть при 100-тисячних накладах добрих книжок не вистачало. Тепер уже так книжок не купують. Сьогодні домашня бібліотека в українців — рідкість. І не тільки тому, що в нас домежно низько впав рівень життя й у людей елементарно не вистачає грошей. Ще одна з причин — в Україні стали набагато менше читати, отож стільки людей просто обходяться без книжки. Вона перестала бути активною дійовою особою в їхньому житті. Нечитання спричиняє деградацію і маргіналізацію людини. На жаль, усе це спостерігаємо в Україні.
У нас разів у сорок зменшилася кількість книгарень. Та й ті незрідка банкрутують. Оцим і спричинені мізерні наклади наших видань.
— А Ваші власні письменницькі клопоти… Над чим нині працюєте?
— Після роману “Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші)”, що забрав у мене понад сім років роботи над ним, видав дві книжки оповідань та казок для дітей. Уже в друкарні збірка літературних портретів. Узявся писати роман, де відбуваються саме сьогоднішні події. Роман матиме гострий сюжет, деякі з фігурантів сьогоднішнього політикуму, гадаю, впізнають у ньому себе, хоча я не намагаюся буквально списувати з натури — мене цікавлять типажі, вчинки й мотивації.
— Наскільки уважні сучасні українські письменники і книговидавці до мистецького перекладу?
— Художній переклад був яскравим феноменом української культури, починаючи з шістдесятих років і закінчуючи вісімдесятими. Тоді в перекладацтві було ціле гроно талановитих імен: Микола Лукаш, Максим Рильський, Григорій Кочур, Борис Тен, Василь Мисик, Євген Дроб’язко, Леонід Первомайський, Юрій Лісняк, Ростислав Доценко, Анатоль Перепадя. Тоді з’явився в блискучих українських інтерпретаціях цілий корпус творів світової класики та найрезонансніші твори зарубіжної літератури другої половини ХХ століття. Зрештою, це — окрема, безперечно, дуже цікава тема, що вимагає спеціальної розмови.
Сьогоднішній стан нашого перекладацтва — це прикрий спад, бліда тінь того, чим ми могли тоді повноправно пишатися. До речі, тоді в нас регулярно публікувалися твори білорусів Максима Танка і Янки Бриля, Івана Шамякіна і Василя Бикова, Івана Мележа й Аркадія Кулешова, Івана Пташникова й Івана Чигринова, Геннадія Буравкіна й Ніла Гілевича, Володимира Короткевича й Володимира Некляєва, Ригора Бородуліна й Алеся Адамовича. Без будь-якого перебільшення можна сказати, що українською мовою є ціла бібліотека творів білоруської літератури. Але все це — здобутки минулого. Нині ми справді погано знаємо одне одного сьогоднішніх. Лише вряди-годи, завдяки особистим контактам авторів, з’являється в Україні переклад білоруської книжки, і навпаки — в Білорусі української. Нам треба налагоджувати творчі контакти. Це — не просто цікаво. Це — благодатний взаємовплив і взаємозбагачення літератур.
— Якби котресь із білоруських книжкових видавництв почало роботу системної презентації сучасної української літератури білоруською, то з чого порадили б почати?
— Звичайно, з вершинних здобутків нашої літератури, пов’язаних з іменами Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Валерія Шевчука, Павла Мовчана… (Повірте, цей список буде дуже довгий).
Сьогоднішня ситуація з нашими творчими контактами абсолютно ненормальна. І від нас залежить, якою вона буде надалі.
Розмовляв
Алесь КАРЛЮКЕВІЧ
