Україна і Хорватія — дві молоді держави з великою історією, великим прагненням до волі й непростим недавнім минулим. Хорватія воювала за Незалежність у першій половині 1990-х, Україні доводиться відбиватися від агресії зараз. При цьому Хорватія вже ось два роки член Євросоюзу, Україна ж протягом останніх десятиліть так і тупцює на одному місці, вагаючись, куди вирушити — на схід чи на захід.
Сьогодні у нас в гостях літературний критик, поет, історик, перекладач, політик і дипломат Джуро Відмарович. В Україні його добре знають, і не тільки з часів роботи Послом Хорватії в нашій країні, а й за тією великою культурницькою працею, яку пан Джуро здійснює задля промоції України і в себе на батьківщині, і загалом у Європі. Крім численних перекладів хорватською мовою творів українських письменників, не можна не згадати оригінального дослідження про народну художницю України Катерину Білокур — книжка про неї зараз активно розповсюджується Хорватією.
Про Хорватію, Україну, життя, культуру та літературу — наша розмова з Джуром Відмаровичем.
— Пане Джуро, уже два роки Хорватія перебуває в Європейському Союзі. Як би Ви описали сучасне життя в Хорватії? Що найбільше турбує людей? Чи краще стало жити після вступу до ЄС?
— Хорватське сьогодення досі можна назвати перехідним періодом. Це значить, що старі звички й комуністичний менталітет жорстко й стійко опираються демократичним перетворенням і поборюють демократичні цінності. Через економічну кризу виборець не має переконливих електоральних уподобань, адже нинішні політики вміють тільки обіцяти золоті гори перед виборами, забуваючи про свої обіцянки після перемоги й приходу до влади. Засоби масової інформації, особливо телебачення, яке перебуває під контролем неокомуністів та старих комуністичних кадрів, дуже негативно впливають на розвиток політичного плюралізму й поширення демократичної свідомості. Вийшло так, що HTV (Хорватське телебачення) стало чи не ключовим чинником напруженості в суспільстві.
Зі вступом до ЄС відчуваються зміни на краще, і не лише в економічному плані, а навіть більше в політичному й правовому полі. Громадянин може дошукатися справедливості в Європейському суді, ухвала якого вища за рішення національного суду. Зараз люди частіше користуються цими можливостями, адже хорватський суддівський корпус досі складається з тих самих “колишніх”, у Хорватії після Війни за Незалежність так і не відбулося люстрації. Раніше я не був великим прихильником вступу Хорватії до ЄС, та зараз бачу й позитивні наслідки цієї події.
— Гадаю, Ви уважно стежите за розвитком ситуації в Україні. Чи бачите подібне між російсько-українськими відносинами та югославсько-хорватською (а насправді — сербсько-хорватською) війною у 1990-х роках?
— У запитанні, яке Ви мені поставили, криється западня, оскільки воно містить політичну оцінку. У першій частині запитання вживається синтагма “російсько-українські відносини”, а в другій частині — “сербсько-хорватська війна”. Погодьтеся, поняття “відносини” й “війна” — не тотожні. Тож необхідно відзначити, що запитання не зовсім коректне, або ж це можна тлумачити як страх називати явища своїми іменами. Я ж волію висловлюватися чітко й точно, з цілковитою відповідальністю за сказане. Точність моїх тверджень визначається обсягом інформації, яку я маю у власному розпорядженні, а він, слід зазначити, значно скоротився з того часу, як я обіймав посаду посла. Тож припускаю, що поява нових фактів може внести корективи у мої тези.
Отже, Росія та Україна.
1. У березні 2014 року Російська Федерація на чолі з верховним головнокомандувачем президентом Владіміром Путіним вчинила військову агресію щодо сусідньої суверенної держави України, члена ООН. Російські збройні сили у повному бойовому спорядженні без знаків розрізнення окупували український регіон зі статусом автономної республіки Крим та місто Севастополь — адміністративну одиницю з особливим статусом. На окупованій території російські окупанти поставили на владні посади державних зрадників — політиків із середовища російської національної меншини, які незабаром всупереч законодавству оголосили вихід зі складу України та приєднання до Російської Федерації.
2. Збройні Сили України (в Криму) не виконували своїх обов’язків і не чинили опору окупантам, а це може означати, що план окупації існував задовго до цього, й анексія була добре підготовлена. Цей факт чітко свідчить, що йдеться про очевидну безпідставну агресію з метою окупації території сусідньої суверенної миролюбної держави.
3. Російська Федерація та її політичне керівництво під час планування і виконання військової операції з проникнення на територію та окупації Криму й міста Севастополя маніпулювали російською національною меншиною України, підтримуючи й заохочуючи радикальні її кола до антидержавних та зрадницьких дій, щоб мати змогу виправдати окупацію потребою захисту російської меншини від дискримінації з боку української більшості, хоч ніякої дискримінації і не було. Такою політикою керівництво Російської Федерації зробило з російської меншини чинник дестабілізації і спрямувало її на військовий конфлікт з легітимним урядом власної Батьківщини. Подібні маніпуляції суперечать міжнародному праву й стають прецедентами з далекосяжними наслідками.
4. Російська Федерація і її президент не лише окупували частину території сусідньої держави, а й після завершення окупації офіційно, в помпезно-провокативний спосіб проголосили окуповану територію частиною РФ. Таким чином порушено засади міжнародного права, яке базується на повазі суверенітету та територіальної цілісності кожної держави. Російська Федерація відкинула міжнародні принципи розв’язання територіальних суперечок між державами. Між тим, це фундамент Організації Об’єднаних Націй, а РФ — одна з держав-засновниць цього утворення. Президент Путін такими діями похитнув підвалини ООН і поставив людство у винятково небезпечну ситуацію. Агресія Росії проти України стала великою міжнародною проблемою.
5. Російська Федерація порушила Будапештський договір 1994 року, за яким великодержави, включно з РФ, зобов’язалися шанувати українську незалежність і територіальну цілісність, натомість Україна відмовлялася від свого ядерного арсеналу, ба більше, — передавала його Російській Федерації.
6. Російські політики та їхні ЗМІ після анексії Криму розпочали антиукраїнську кампанію, настільки жорстку і сповнену ненависті, що нейтральним читачам і слухачам зразу спадала аналогія з німецькою пропагандою проти євреїв.
7. Російський президент запевняв громадян своєї держави, намагаючись переконати й світову громадськість, що окупацією Криму виправлено “історичну несправедливість”, яка сталася, коли Микита Хрущов, колишній радянський лідер, буцімто “незаконно подарував” російську Кримську область Українській РСР. При цьому замовчувався факт, що 1954 року багата й родюча північна частина території України була інкорпорована до складу новоствореної Білгородської області РРФСР. Якщо повернення Криму виправляє “історичну несправедливість”, чому аналогічно не вчинили з Білгородщиною?
8. Після анексії Криму Російська Федерація підбурює членів російської національної меншини тих українських регіонів, де вони складають значну частку населення (іноді навіть більше половини) до протестів, підтримує їх політично, матеріально та військово. Наслідком стало виникнення сепаратистських терористичних парадержав з центрами в Донецьку та Луганську. Далі почалася вельми кривава війна, українська влада усвідомила, що агресор має намір захопити й район Маріуполя, після цього — інші причорноморські регіони, щоб суходолом з’єднатися з окупованими територіями Молдови, — терористичною парадержавою Придністровською Молдавською Республікою. З’явилися нові географічні карти, на яких частина України, яку планували захопити, називалася “Малоросія”. Усім, знайомим з історією російсько-українських відносин, відомо, як Російська імперія та її політична еліта прагнули знищити національну самобутність українців, змушуючи їх називатися субетнонімом “малороси”, а мову українську проголошуючи діалектом російської — “малороссійскім нарєчієм”.
9. Російський президент виявився лідером ядерної держави, яка не тільки не підтримує миру в світі, а навпаки — становить загрозу сусіднім країнам. Через його великодержавні амбіції світ знову опинився на межі холодної війни. Президент Путін розчарував багатьох волелюбних людей, що намагалися розгледіти в ньому сучасного лідера, який цінує, поважає і застосовує на практиці постулати християнської демократії. Замість цього на історичну сцену виринув великоросійський шовініст з менталітетом ХІХ ст., який не поважає суверенітету сусідніх держав і вдається до агресії, незважаючи на тисячі жертв, страшні руйнування і ненависть на тисячоліття уперед. Російський керманич зазіхнув на мир у світі і схоже, що йому ідея ядерної війни ближча за необхідність демократичного діалогу, що свідчить про цілковите заперечення принципів християнської демократії.
Висновок: ідеться не про “відносини”, а про агресію Російської Федерації на сусідні країни: Молдову, Грузію (двічі), і сьогодні — Україну.
Тепер щодо другої частини запитання. Після смерті Йосипа Броза Тито, який завдяки однопартійності, репресивному апарату й культу особи тримав шість південнослов’янських (босняки, македонці, серби, словенці, хорвати й чорногорці) і один неслов’янський народ — албанців-косоварів — у єдиній державі, Сербія на чолі зі Слободаном Мілошевичем спробувала здійснити плани політиків ХІХ ст., які прагнули, щоб усі серби жили в одній державі. Федеративний устрій Югославії, навіть за тотального переважання представників сербського народу на всіх рівнях влади, не забезпечував бажаної монолітності. Сербський очільник, розумний політик і фаховий економіст, за порадою дружини, знаного політолога професора Міріяни Маркович-Мілошевич, та членів Сербської Академії наук і мистецтв, вирішив використати кілька важелів, які, здавалося, дадуть змогу досягти омріяної мети:
1. Вживати прикметник “югославський” де тільки можливо, щоб перед очима світової спільноти приховати великосербський експансіонізм і завойовницький концепт. На практиці це означало залишити державі назву Югославія для міжнародної комунікації, але всі владні важелі зосередити в руках відданих людей, які розуміють правила гри й зуміють у ній перемогти. Оскільки я особисто два роки обіймав високу посаду в Югославському парламенті, то чимало з цього бачив на власні очі. Про що саме йшлося:
— Збройним силам залишити назву Югославська Народна армія (ЮНА), але на всі ключові посади в ній поставити сербських офіцерів, відданих Мілошевичу;
— Верховним органом влади залишити Президію СФРЮ, але представників автономних країв Войводини та Косова призначати з сербів, щоб під час голосування серби мали більшість;
— Центральним банком вважати Союзний банк, але грошову емісію проводити через Банк Сербії;
— Посольства за кордоном називати югославськими дипломатично-консульськими представництвами, але на посади послів призначати фахівців, відданих великосербській ідеї;
— Верховним законодавчим органом вважати Югославську скупщину, але щоб сербських депутатів там була більшість.
2. Водночас слід було посилювати поліцію та армію, мобілізувати суспільство запальними шовіністичними промовами й готувати до війни — для “захисту” від утисків “братів” у інших республіках. Усе це відбувалося під гаслами: де сербські могили — там Сербія, де сербські монастирі — там Сербія, серби не житимуть національною меншиною, а лише у власній незалежній державі, де становитимуть домінантний етнос.
3. Повторюються давні (з позаминулого століття) шовіністичні “наукові тези”, буцімто хорватів як народу немає, бо вони просто покатоличені серби, босняки — потурчені серби, чорногорці — гірські серби, а македонці — південні серби.
Щоправда, визнавалося право словенців на вихід з федерації — у Словенії сербська меншина була відносно молода й дуже нечисленна. Проблема могла виникнути з косоварами. Щодо них були плани збройного придушення, децимації та вигнання на територію Албанії.
Між тим, у Хорватії відбулися вільні вибори, й 30 травня 1990 року постав перший багатопартійний демократично легітимізований парламент. На президентських виборах перемогу дістав кандидат від Хорватської демократичної спілки др. Франьо Туджман, партизанський воєначальник, генерал часів Тито й відомий політичний дисидент з 1968 року. Хорвати мали тільки демократичні вибори й волю народу — ні скарбниці, ні армії, ні поліції, ні дипломатії. З такої невигідної позиції доводилося починати реалізацію тисячолітньої мрії про свободу. Центральний уряд же розпочав військову операцію з “наведення ладу” в Хорватії. На щастя, на історичну сцену виступили три особистості: президент Франьо Туджман, кардинал Франьо Кухарич і Папа Римський, поляк Кароль Войтила — святий Іван Павло II.
Спільне в обох випадках те, що агресори діяли (і далі діють) згідно з тактикою французького генерала Андре Бофра (1902—1975) та британського військового теоретика сера Безила Генрі Лідделла Гарта (1895—1970).
— А як Вам бачиться проблема Вуковара, зважаючи на думку, що Вуковар — це хорватський Крим? І з огляду на це, як Ви прокоментували б останні протести у Загребі ветеранів Війни за Незалежність? Як можна вирішити їхні біди?
— Я сказав би, що Вуковар — хорватська Герніка. Це місто, об яке великосербський агресор поламав зуби, перед тим повбивавши пацієнтів місцевої лікарні, розстрілявши чимало мирних городян і практично зруйнувавши прекрасне місто над Дунаєм.
Що ж до “бранителів”, ветеранів хорватської Війни за Незалежність, — вони цілковито праві. На жаль, нинішній лівацький уряд Хорватії складається з людей, які геть не розуміють добровольців. Влада не тільки не може збагнути історичної величі Війни за Незалежність, а й через своїх журналістів та псевдоісториків, приплачених письменників і митців прагне її релятивізувати. Якби прем’єр і міністр у справах ветеранів мали хоч на краплю більше дипломатичного хисту й тактовності, до протестів бранителів не дійшло б. А ці протести, як і ідеологічний догматизм та політична короткозорість прем’єр-міністра, призведуть до поразки владних сил на наступних парламентських виборах і остаточного зникнення неокомуністів і “югофілів” з політичної сцени. Обрання президентом Колінди Грабар-Кітарович — красномовне свідчення нинішніх настроїв хорватського виборця.
— Ваше життя тісно пов’язане і з політикою, і з культурою, з Хорватією та Україною. Чи підтримуєте стосунки з українськими знайомими? Ці контакти мають культурний чи політичний характер?
— Контакти підтримую, але добрих товаришів маю здебільшого зі світу мистецтва. На жаль, чимало з них уже відійшли у вічність. Це Микола Вінграновський, Леонід Талалай, Микола Стороженко, Юрій Луцкевич, Тетяна Яблонська, Данило Нарбут, Михайло Романишин. Те, що цих людей більше немає, переживаю як велику особисту втрату.
— Навесні у Загребі неподалік від Української вулиці відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку. У цій події брали участь і Ви. Завдяки кому це стало можливим?
— Пам’ятник великому Тарасу відкрили 21 травня цього року за участю міського голови Загреба й багатьох поважних політичних, культурних та громадських діячів. Велика заслуга в цьому української національної меншини в Хорватії. До речі, вулиця Українська, недалеко від якої зведено пам’ятник, названа так на знак вдячності за те, що Україна перша серед держав-членів ООН визнала незалежність Республіки Хорватії. Сам пам’ятник — дуже вдало виконана скульптура, яка гармонійно вписалася в навколишній парковий ландшафт. Приїжджайте й самі переконаєтеся.
— У Хорватії щось знають про українську літературу, сучасних українських письменників?
— Дещо таки знають, хоча не достатньо і не глибоко. Дехто з сучасних письменників гостював у Загребі, деякі твори й перекладені. Особисто я перекладав Івана Драча, Дмитра Павличка, Леоніда Талалая, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Сергія Грабара, з великим задоволенням працював з творами Любові Голоти, якій хочу передати найщиріші вітання.
Якщо згадати тих, про кого нині чути у нас, то це, мабуть, Оксана Забужко, Андрій Курков, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Сергій Жадан.
У Загребі створено кафедру української мови та літератури, тож і від неї чекаємо внеску в популяризацію україністики.
— А як би Ви описали ситуацію на літературній сцені Хорватії?
— Хорватська літературна сцена дуже мінлива. На жаль, ринкова економіка спричинила зміну світогляду, тож порнографія, збочення, скандальні біографії та автобіографії, політичне пристосуванство й відсутність ідеології, негативне ставлення до віри, батьківщини й традиційних цінностей зараз мають більшу пошану, ніж вартісні мистецькі речі.
— Чи може хорватський письменник жити з літератури?
— Письменник у Хорватії не може жити літературною працею. Якщо в нас продасться 500 примірників поетичної збірки, то це можна вважати успіхом. Тому автори мають шукати додаткової роботи, скажімо, в газетах чи журналах, або при видавництвах. А там, як відомо, слід писати, як ґазда скаже. З літератури ж можуть жити хіба небагато письменників, чиї твори увійшли до шкільної програми, відтак їх чи не щороку перевидають задля задоволення потреб школярів.
Існує певна когорта літераторів, пов’язаних з неокомуністичною партією, яка поки що перебуває при владі. Видання їхніх творів підтримує держава, їх перекладають іноземними мовами, навіть без огляду на літературну вартісність. На жаль, ідеться тут здебільшого про тенденційні опуси, писані на запит політичних сил, що з найгіршого боку характеризує сучасну хорватську літературу.
— Кого зараз можна назвати популярним хорватським письменником?
— Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що найпопулярніший хорватський письменник зараз — Іван Аралиця. Серед найулюбленіших в Хорватії можна назвати таких авторів: Слободан Новак, Неделько Фабріо, Невенка Некич, Анте Стамач, Степан Чуїч. Також не можу не згадати Анджелка Вулетича, Томіслава Маріяна Білоснича, Анку Петричевич, Йою Ріцова, Весну Крмпотич, Івана Голуба. У дитячій літературі найпопулярніша, вважаю, Соня Пилич.
— А як Ви оцінили б молодих хорватських літераторів?
— Важко оцінювати, коли молода генерація ще не створила якихось знакових речей. Як учитель, поки що поставив би оцінку “добре”.
— На Ваш погляд, як хорватська влада, особливо міністерство культури, працює на збереження, розвиток і промоцію в світі національної культури?
— Дуже критично оцінюю дії влади. Міністерство культури Хорватії перебуває під керівництвом некомпетентних і політично заангажованих осіб. Щодо промоції хорватської культури в світі — влада чинить великий гріх бездіяльністю, політиканством і волюнтаризмом. Мабуть, на цьому й зупинюся, бо про внутрішню ситуацію просяться ще жорсткіші висловлювання.
— Який період свого життя вважаєте найуспішнішим?
— Важко відповісти на це запитання. Я був викладачем, сподіваюся, що непоганим. Працював на совість, професійно і з любов’ю до своєї роботи. Був і політиком, відповідальним, моральним і патріотичним, хоч і обіймав досить високі посади. Я один із засновників Хорватської демократичної спілки, певний час тісно співпрацював з тепер покійним Президентом др. Франьо Туджманом, депутат першого й другого скликання Хорватського Державного Сабору, а період роботи парламенту першого скликання був часом творення хорватської Конституції. Працював і депутатом від Хорватії у верхній палаті парламенту СФРЮ у критичний час 1990—1991 років. На дипломатичній службі виконував обов’язки посла Хорватії в Україні. У 55 років за власним бажанням залишив політику й дипломатичну службу, оскільки прагнув хоч третину життя провести за літературною працею. Живу з пенсії, без усіляких приватизованих активів, без автомобіля, відпочинку на курортах та інших ознак “високого статусу”. Найщасливішим періодом мого життя був час боротьби за національний суверенітет, готовності життя віддати за найвищі ідеали. Зараз чи не найбільша моя радість — онуки Сара та Марко.
— Дуже дякую Вам за розмову.
— Слава Україні!
P. S. Маю до читачів одне прохання. Під час роботи Послом Хорватії в Україні я намагався допомагати хлопчикові на ім’я В’ячеслав Юрійович Смолянинов. Він із мамою жив тоді у господарському приміщенні неподалік від дачі колишнього першого секретаря ЦК КПУ Щербицького у великому лісі під Києвом. Потім хлопець, якого я звав Славком, гостював у мене в Загребі. Але згодом ми втратили контакти. Якщо хтось із читачів знає цього вже дорослого чоловіка, допоможіть мені через редакцію поновити з ним зв’язок. Найбільшою радістю для мене було б, якби В’ячеслав прочитав це інтерв’ю і написав мені на адресу, якої я відтоді не змінив. У ті часи він звав мене “дядько Джуро”.
Щиро ваш, Джуро Відмарович
Спілкувався
Володимир КРИНИЦЬКИЙ
