Віталій СТАРЧЕНКО
13 липня Іванові Сокульському, українському поетові, дисиденту, виповнилося б 75 років. Подаємо спогад його земляка про цю непересічну особистість.
Худорлявий і стрункий Іван Сокульський не дуже скидався на кремезного Мамая (хоча серед мальованих козаків таки траплялися і субтильні…). І все ж, він нагадує улюбленого персонажа картин, якого у сільських хатах ХІХ століття на рівень покутніх образів підносили крила вишитих рушників. Нагадує, бо, як і Мамай, Сокульський — духовний оборонець Батьківщини, співець Волі, поет Українського Степу. Таким його побачив художник-нонконформіст з Галичини, також політв’язень — Опанас Заливаха ще в сімдесятих роках, коли писав портрет свого табірного побратима. Саме цей портрет, що висів у домі Сокульських у січеславському передмісті Чаплі, навіяв мені тверде переконання у подібності Івана до козака Мамая.
Із Іваном Сокульським мене познайомив письменник Олесь Завгородній. Це було в рік звільнення Івана з ув’язнення — восени 1988-го, на зборах січеславського Товариства української мови ім. Д. І. Яворницького (ТУМу), які відбувалися у Палаці залізничників. До знайомства я, звичайно ж, чув про Івана Сокульського — передусім як про дисидента, в’язня сумління, та ніколи не читав його поезій.
Перші твори Сокульського, зокрема і його знаменитий вірш “Воли”, я прочитав зі стіннівки “Слово” ТУМу, яку вивішували для прочитання перехожими у вітрині так званого “Будинку преси” на центральному проспекті нашого міста на Дніпрі. Мене вразили сміливість, чіткий лаконізм поетичного мислення та карбована символіка образу. Тож в особі Сокульського я тоді вже бачив не лише відомого дисидента, а й дуже обдарованого поета. Мені кортіло почитати його поезії в більшому обсязі, поговорити на літературні теми, та, певно, на той час він ще не міг довіритися людині, з якою познайомився нещодавно.
Дистанцію в наших взаєминах скоротив прикрий випадок. 20 травня 1990 року, в так званий “день міста”, група нацькованих кагебістами колишніх вояків-“афганців” на тротуарі центрального проспекту, біля стіннівки “Слово”, жорстоко побила кількох рухівців, зокрема Івана Сокульського та мене. Була порушена кримінальна справа, велося слідство, під час якого ми почали зустрічатися частіше. Як людина у таких справах досвідчена, Сокульський спрямував потерпілих на те, щоб вони пробачили нападникам, але за умови, що ті зізнаються, хто був замовником та організатором побиття. Під час слідства Іван дав мені почитати машинописний часопис “Пороги”, який він заснував у Січеславі, де, зокрема, була надрукована добірка його поезій.
Восени 1991 року нас обох запросили до Києва — на Всесвітній форум української поезії “Золотий гомін”. Приїжджих поетів розселили у готелі “Москва” (нині готель “Україна”), причому Сокульському випало проживати в одному номері з “бубабістом” Юрієм Андруховичем. До Юрія приходили два інших “бубабісти” — Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Молоді галицькі “батяри” вечори проводили гучно: приміщення готельного номера тонуло в коктейлі тютюново-горілчаних димів-випарів. Іван страждав, скаржився, що від того всього болить серце (під час згаданого побиття він переніс мікроінфаркт). Я запитав, чи не дозволить він мені попрохати “бубабістів”, щоб ті, зважаючи на його стан, не курили в номері, та Іван рішуче заперечив: не мав звички в своїх інтересах коректувати поведінку інших. До того ж іншими були обдаровані молоді поети… Замість цього запропонував мені прогулянки перед сном Хрещатиком та Інститутською. Прогулюючись, ми переважно говорили про поезію і про історію України, про майбутнє, яке обом бачилося без “дружніх обіймів” Москви. Іван не хотів згадувати недалеке минуле, провокації КГБ та його стукачів, судилища, табори… Я ж, відчуваючи це, не вдавався до зайвих розпитувань.
Сокульський був переконаний, що Україна — найпоетичніша, наймальовничіша країна у світі, але їй для розквіту не вистачає лише одного — свободи. Сказавши це мені, додав приблизно таке: “Мене звільнили, та я чомусь досі відчуваю себе ув’язненим… З двадцять четвертого серпня ми опинилися лише на порозі свободи. Але двері до свободи поки що зачинені. Щоб їх відчинити, треба докласти ще чимало зусиль”. Замислився, і після паузи додав: “Дай Боже, щоб усе обійшлося без великих жертв…”
Катований тринадцятирічним ув’язненням, наступного року Іван Сокульський помер, так і не діждавшись виходу в світ збірки своїх творів. Зусиллями дружини поета Орисі Сокульської були видані дві книги його поезій — “Володар каменю” та “Означення волі”.
Поезія Івана Сокульського — голос Степу, голос Мамая. Переконуюся щоразу, коли перечитую його книги. В цьому голосі — передзвін бандури і посвист кинутого списа. Цей голос закликає до культу історичної пам’яті, до відродження козацького гонору, до віри в українського Бога та божественну Україну.
Вірю, що прийдуть часи, коли поезія Івана Сокульського буде гідно оцінена і широко знана не тільки у Січеславі, а й у всенькій Україні. Це звершиться тоді, коли Україна стане українською — про що пристрасно мріяв Іван.
