Триптих любові й пам’яті
Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України
Вельми вдячний шановній Валентині Данилівні Гончар за те, що порадила мені зустрітися з унікальною київською мисткинею Людмилою Леонідівною Марцевич і написати про неї. “То людина справді високородного таланту. Не раз чула її гру на роялі й завжди зачаровувалась нею. А ще вражена її мужністю, стійкістю, витримкою. Утім, вона сама Вам про все розкаже”, — сказала Валентина Данилівна.
І.
Чекати знайомства з Людмилою Марцевич довелося недовго. Національна філармонія України запрошувала на її концерт “Звуки натхнення”, суціль складений із творів геніального польського композитора Фридеріка Шопена. Саме на цьому дійстві я в усій красі відчув силу таланту й вдачу дивовижної артистки. Як же божественно вона виконувала створені генієм прелюдії, полонези, мазурки, ноктюрни, скерцо, баладу, сонату! Артистка дивувала меломанів, що заповнили чудову Колонну залу, стрімкою молодечою енергією, безцінним умінням передати всю глибочінь і печаль музики Шопена. Її руки співали, сміялись, плакали, обурювались, викликаючи найрізноманітніші почуття і навдивовижу світлу печаль. Мене вразило, що обидва відділи виконавиця грала з пам’яті, без нот. (Як згодом довідався, так вона, володіючи абсолютним слухом, виконує найскладніші твори багатьох інших композиторів-класиків!). Зачарована грою талановитої піаністки, публіка не раз зривалася з місць, скандуючи “Браво!”. Мила, ніжна, скромна, вона щоразу шляхетно розкланювалася і знову сідала за рояль, щоб подарувати диво, виплекане добрим серцем, натхненною душею.
“Озброєний” враженнями від концерту “Звуки натхнення”, я одразу ж заповзявся взяти інтерв’ю в народної артистки України, професора Національної музичної академії імені П. І. Чайковського Людмили Марцевич, яку наші й зарубіжні музикознавці, преса загалом називають зіркою світового обширу, кращою виконавицею творів Шопена на всьому пострадянському просторі. Однак вона не прийняла мене ні першого, ні другого, ні десятого дня. “Розумієте, — звучало у слухавці, — зараз іспити, а в мене дванадцять студентів, яких маю гідно підготувати, отож на все інше не можу викроїти ані хвилинки…”
Стрілися ми в храмі музики — академії наприкінці червня, коли закінчувалась екзаменаційна муштра й в аудиторіях значно поменшало музики та співу молодих, обнадійливих талантів. Переді мною — трішечки стомлена від повсякденної праці, але зібрана, вольова, впевнена в собі жінка, в розквіті творчих сил, яка гідно реалізовує себе і як піаніст, і як педагог. Ділюся враженнями від її дивовижного концерту й щиро зізнаюся, що оце тільки зараз по-справжньому відкрив її для себе, що її виконання творів Шопена геніальне й що мені трохи ніяково, адже досі в усій повноті не знав знакової мистецької постаті — Людмили Марцевич. Воно й не дивно, виправдовуюсь, бо нинішні популяризатори мистецтва здебільшого віддають перевагу іншим цінностям.
— Ви близькі до істини, — каже у відповідь моя співбесідниця. — Але такі величини, як Шопен, не зникнуть ніколи. І музика їхня звучатиме, допоки світа й сонця, бо вона увібрала в себе всі радощі й жалі людства за тисячоліття. Мені надзвичайно близька творчість Шопена, тим-то завжди включаю її до своїх концертних програм, як і твори Моцарта, Брамса, Шумана, Баха, Бетховена, Ліста, Чайковського, Рахманінова. Поряд із визначними творами зарубіжних композиторів на моїх концертах постійно звучить українська класика: Микола Лисенко, Василь Барвінський, Нестор Нижанківський, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Платон та Георгій Майбороди. Виконувати їхні твори — одне задоволення, я б навіть сказала — блаженство.
Прошу знамениту піаністку бодай коротко розповісти про витоки її сходження в яскравий світ класичної музики.
— Ці витоки, мабуть, беруть початок із білоруського міста Гродно, де я народилася, хоча мої батьки родом з України, з її серцевини — Полтавщини. Тато — Леонід Федорович — був інженером-залізничником, за військовим званням — майор. І в війну, й після неї він багато зробив для відбудови залізничного транспорту. Його, військового, часто “перекидали” з місця на місце. Отак і опинився в Оренбурзі. А разом із ним і я з мамою — Клавдією Гнатівною. Вона, як і тато, була надзвичайно музично обдарованою людиною. В дитинстві та юності буквально марила піаніно. А оскільки її батьки, а мої дідусь із бабусею, не могли собі дозволити такої розкоші, то вона просто малювала на білому аркуші клавіші цього інструмента й на них “награвала”-наспівувала різні мелодії. Над усе хотіла, щоб хоч її дочка стала піаністкою. От і відвела мене, п’ятирічну дівчинку, в музичну школу, перед цим придбавши піаніно. Перейнята її любов’ю до диво-інструмента, я вже в шість років виконала концерт Йозефа Гайдна. Коли в школу приїхала з перевіркою висока комісія, їй найперше “показали” мене, представивши малим вундеркіндом. Одна з професорів — керівників комісії — настійно порекомендувала тоді відправити мене з цієї, як вона казала, глухомані або в Москву, або принаймні в Одесу, відому своєю високою музичною культурою.
І хоч як непросто було батькові-залізничнику змінити місце проживання, але невдовзі ми стали-таки мешканцями Південної Пальміри. Цілий рік жили в товарному вагоні неподалік вокзалу. Єдиною коштовністю в нашому помешканні було піаніно, яке бозна-яким дивом протиснули крізь вагонні двері. Тут, в Одесі, я й закінчила першу в колишньому Союзі середню спеціальну музичну школу-десятирічку імені П. С. Столярського для особливо обдарованих дітей, а вслід — Одеську державну консерваторію імені А. В. Нежданової. Надзвичайно вдячна моїм батькам, що зуміли відкрити в мені мене й ні в чому не давали спуску. Були аж надто вимогливими. Жодних четвірок не визнавали — тільки п’ятірки, щоб їхнє чадо виросло стовідсотково грамотним. Низько кланяюсь і своїм наставникам з музики, зокрема, М. Старковій, Є. Вауліну, В. Василенко, Л. Гінзбург, Я. Заку, В. Сєчкіну. Це були справжні особистості. З-поміж них хочу особливо виокремити Євгенія Володимировича Вауліна, музиканта європейського рівня, який пройшов свій вишкіл у Берліні, був знайомим самого Рахманінова. Саме Євгеній Володимирович готував мене до вступу в консерваторію. Бувало, заходить у клас, де я займаюся, сідає в найглухішому куточку і щиро так каже: “Ну, дитино, дивуй мене…”
— Від людей чув, що Ви дуже рано розпочали свою концертну діяльність.
— Справді, інтенсивне концертування почала ще ученицею десятого класу, тобто одразу ж після перемоги на конкурсі 1962 року — Першому українському конкурсі піаністів імені Миколи Віталійовича Лисенка в Києві. Мені, наймолодшій учасниці конкурсу, під час жеребкування дістався тоді останній номер. Як виявилося, він був щасливим, бо приніс першу премію. Відтоді постійно стала виступати і з сольними концертами, і в супроводі симфонічних оркестрів під орудою таких видатних українських диригентів, як Н. Рахлін, С. Турчак, В. Кожухар, В. Гнєдаш, В. Сіренко… За роки творчої діяльності побувала в усіх куточках колишнього Союзу. А ще виступала у Франції, Німеччині, Норвегії, Іспанії, Польщі, Угорщині, США, Китаї, Південній Кореї, Кувейті, Нідерландах… І скрізь мене, посланницю України, приймали з великою пошаною. Якщо порахувати кількість моїх концертів, то їх не вбереш у сім тисяч. Свого часу провела понад триста вечорів, присвячених творчості Миколи Лисенка. Один із них відбувся в Нью-Йорку з моєї ініціативи.
— Із публікацій у пресі довідався, що Ви започаткували авторський проект у Колонному залі імені Лисенка “Життя композиторів у музиці й листах”, який надзвичайно прихильно зустріла публіка.
— Уперше представила на люди свої задуми у березні 2010 року. Не сподівалася, що матиму такий успіх. Сила музики й слова витворила красу. Перед присутніми, мов живі, постали образи, присвячені життю і творчості Шопена, Бетховена, Чайковського, Лисенка, Рахманінова… Звичайно, для цього довелося чимало попрацювати над епістолярною спадщиною геніїв, відібрати в ній найбільш характерні й найбільш хвилюючі листи. А ще здійснила подібний задум і щодо братів Георгія та Платона Майбородів. До 200-річчя Тараса Шевченка присвятила композицію і йому. Причому її прем’єра спершу відбулася в Парижі, а згодом у нас у Києві. Дуже хотілося б здійснити подібні вистави на основі листовної спадщини Івана Франка й Лесі Українки, і неодмінно — Олеся Гончара, якого особисто знала. Мене глибоко зворушив тритомник його щоденникових записів, як і том його листів… Скільки там щирості, людинолюбства, чіткої державницької позиції в обороні української України!
ІІ.
На перший погляд може видатися, що все в житті нашої славетної піаністки склалося якнайкраще: вона ще зовсім юною вихором увірвалася в мистецький світ, завжди мала приголомшливий успіх. Коли закінчила консерваторію, в неї не було проблеми, де влаштуватися на роботу. Геніальне дівчисько буквально тягла до себе Москва, не відпускала Одеса. Людмила обрала “золоту середину” — віддала свою душу й серце Києву. Стала артисткою Укрконцерту, філармонії, виросла до заслуженої, а відтак народної артистки України. А ще успішно закінчила аспірантуру в консерваторії (нині Національній музичній академії), стала професором, чудовим наставником майбутніх поколінь музикантів — і наших, і зарубіжних. Такому сходженню вперед і вище не можна було не радіти. І все ж…
Мистецька доля цієї славної жінки і її особиста доля — то немов два різні світи з їх світлом і тінню. Кожному її новому успіхові несказанно раділи старенькі батьки, але ті шквали оплесків на її адресу зовсім не гріли душу її чоловікові. Одне слово, сімейне життя не склалося…
Усі свої помисли Людмила пов’язувала з синочком Богданчиком, який виростав на диво кмітливим, таким же вундеркіндом, яким у дитинстві була вона. Уже в два роки без будь-чиєї принуки навчився читати, а в п’ять опанував об’ємну книгу “Робінзон Крузо”. “Викапана мама”, — твердили про нього дідусь із бабусею. І це було правдою: Людмила в свої 11 років прочитала трохи не всього Чехова, інших класиків літератури.
Як і мама, захоплюючись книгами, Богдан найкраще серед учнів свого класу знав рідну й англійську мови. Він був обізнаний з багатьма літературними й технічними новинками, з усім, що могло знадобитися в оволодінні майбутнім фахом. (Ще з дитинства обрав для себе напрям — Тарасів університет, іноземна філологія, відділ перекладачів). Добре вивчив комп’ютер ще тоді, коли для багатьох його ровесників ця диво-техніка була загадкою.
Людмила Марцевич не могла натішитися своїм чадом, а синок дедалі більше пишався нею, особливо після того, як один знаковий художник сказав йому після концерту: “Такі піаністи, як твоя мама, народжуються дуже рідко”. І хлопчина, щоб бути гідним її, дедалі більше поринає в світ літератури, запоєм читає і вітчизняних, і зарубіжних літераторів. Останніх — переважно англійською мовою. Під їхнім впливом і сам почав писати невеличкі оповідання й вірші переважно англійською.
Перший курс добігав кінця. Про Богдана Куценка на факультеті заговорили, як про визнаного лідера в навчанні. Грамотний, чемний, щирий, цей стрункий юнак із русявим чубом і сірими очима потрапляє під приціл дівчат не тільки рідного факультету.
…Це було на стику зими й весни 1995-го. Зустрічають його знайомі дівчата з однієї поважної дослідницької інституції й наперебій просять:
— Богданчику, любий! Керівництво доручило нам перекласти й підготувати до відправки надзвичайно важливий документ — подання на Нобелівську премію роману Олеся Гончара “Собор”. Але часу для цього в обріз — усього одна доба. Будь ласка, допоможи з перекладом і набором. Тільки ти можеш упоратися із цим завданням. Післязавтра його має забрати один чоловік, який їде в Швецію.
“Із превеликим задоволенням допоможу!” — відповів Богдан і мерщій кинувся додому. Там про все розповів матусі (перед нею не ховався ні з чим і ніколи).
— Він аж світився від щастя, що наш український письменник, його улюблений Олесь Гончар може стати Нобелівським лауреатом за “Собор”, який Богдан уже давно прочитав, — каже Людмила Леонідівна. — Після того став дивитися на світ крізь призму “Собору”. А коли перекладав подання, то зізнався мені: “Тепер, мамо, будемо жити чеканням високої світової відзнаки нашому Олесеві Гончару, адже досі українські літератори ще ніколи не одержували такої”.
Хто й зна, можливо, й справді Олесь Терентійович міг би стати нобеліантом, якби того ж року не пішов за межу вічності. А посмертно цієї нагороди ще нікому не присвоювали. Як свідчить Валентина Данилівна Гончар, з часу виходу цього знаменитого твору на їхню адресу стали надходити численні повідомлення з Канади, США, Англії, інших країн про представлення Олеся Гончара до найвищої літературної нагороди. Коли 12 квітня 1995 року я мав одну з кількох незабутніх зустрічей із Олесем Терентійовичем, він підтвердив ці добрі наміри української діаспори й прогресивних діячів світу. Думається, що ця вельми цікава тема потребує свого окремого, поглибленого вивчення.
…Не дочекався молодий киянин Богдан омріяної звістки. Не дочекався її ні Олесь Гончар, ні Україна, ні добродійна світова спільнота. 13 липня 1995-го юнака не стало. Його мама розповідає про це з невимовним душевним болем. Розповідає крізь гірку материнську сльозу, яка з такою ж гіркотою передається кожному, хто чув її материнську сповідь. Перед цією страшною подією вона разом із сином здійснила круїз по Дніпру від Києва до Чорного моря й назад. Людмила Леонідівна грала для наших та іноземних туристів, а син був добровільним перекладачем. Такий круїз Богдан здійснив уперше в своєму житті й був несказанно щасливим. Як тільки повернувся в Київ, одразу ж поквапився на дачу до друзів, яких ревно шанував і з якими прагнув чимшвидше поділитися розповіддю про круїз. Зібрався в дорогу раненько, наперекір маминому бажанню. “О вісімнадцятій повернуся!” — тільки й гукнув з порога. Але…
Через деякий час його знайшли мертвим у дніпровській воді. Як, за яких обставин те сталося, — невідомо й досі.
ІІІ.
Саме у ті липневі дні, рівно двадцять років тому, перестало битися велике й мужнє серце Патріарха української літератури Олеся Терентійовича Гончара. Далися взнаки і воєнні поранення (осколки в його тілі нагадували про себе до останніх днів життя, про що я під час зустрічей чув від нього особисто), і невимовні душевні рани, що їх завдала Великому Гранослову тоталітарна радянська система. Чого вартувало тільки пропісочування молодого Гончара за невелике оповідання “Модри Камень”, в якому він описав кохання нашого стомленого війною солдата до дівчини-словачки (а це ж у ті часи вважалося відступництвом). І почалися гоніння на письменника. У Москві тоді таврували ганьбою майстрів слова Ахматову й Зощенка, а в Києві ідеологи, мов скажені пси, накинулися на студента Гончара. Ось так, по живому, рубали-таврували ім’я Гончара на всіх відкритих і закритих зборах, засіданнях, нарадах. Людина слабка могла б накласти на себе руки. На щастя, цього не сталося. Олесь Терентійович був не зі слабкодухих. Та й надійним щитом йому стала безстрашна Валентина Данилівна, його Берегиня, його Ангел-Хранитель.
Не зламався герой Другої світової й після написання “Собору”. В його обороні тоді вже були такі знакові твори, як “Прапороносці”, “Людина і зброя”, “Таврія”, була Шевченківська премія з дипломом номер один. А удари по письменникові-воїну були страшніші від “катюш”. Один із ревних служителів системи в своєму “щирому” листі до класика радив йому покінчити з собою. Не дочекався!
Гончар продовжував жити, творити, наснажувати читачів, закликав їх думати про велике. Звичайно, оте боріння за Україну, за її соборність і незалежність, за суверенітет не могли не позначитися на здоров’ї, як не могла пройти повз нього і його військова одіссея з її пораненнями й госпіталями, з безсонними ночами й тяжкими думами.
Із виписки з лікувальної книжки про хвороби Олеся Гончара, яку наводить у своїх хвилюючих споминах Валентина Данилівна Гончар: “1977 рік — інсульт; 1988 рік — інсульт; 1990 рік — інфаркт; 1992 рік — повторно інсульт; 1994 рік, 13.12 — повторно інфаркт; 1995 рік, 6.07 — повторно інфаркт”.
У день кончини зодчого “Собору” вранці Валентині Данилівні зателефонували з лікарні. Чоловічий голос запитав: “Вам ще не дзвонили? Серце у нього було все в рубцях… Його власне майже не було…”.
Ось така ціна за борню, за правду, за Україну, за допомогу українській людності, яку повсякчас подавав усім Олесь Терентійович. І хоч би як “літературні жеребчики” (визначення Григора Тютюнника) прагнули нині витіснити письменника-класика з того почесного місця, яке йому по праву належить, цього не вдасться нікому й ніколи, бо він кров’ю своєю, своїм великим серцем скропив і зігрів кожен рядок написаних ним творів, які навічно передав у спадок своєму народові. Передав, як меч, як дороговказ.
Коли 17 липня 1995-го на Байковому кладовищі ховали нашого великого сучасника, шаленіла злива. Вона заглушувала звуки оркестру, офіційні промови, постріли військової варти… Дощ лив, мов із відра. То плакало небо, плакала вся Україна, прощаючись зі своїм геніальним сином.
І тут зовсім невипадково виринає постать молодого Богданчика, Богдана, чудового сина чудової матері. Він ніколи не зустрічався з Прапороносцем нашої літератури, він просто любив його і за потреби міг усе, що завгодно, зробити задля нього й задля нашої загальної справи, бо був гарячий серцем, щирий душею, виростав справжнім патріотом, людиною чистих помислів і устремлінь. Він подавав великі надії.
Я більш ніж упевнений: якби Олесеві Терентійовичу трапився на життєвому шляху цей стрункий сіроокий юнак, він неодмінно прихилив би його до свого великого серця, як прихиляв усю молодь, присвячуючи їй свої твори, пишучи з неї прекрасні, хвилюючі образи. То саме їй він найперше адресував свої овіяні романтикою романи й повісті, бо мріяв бачити її під голубим, мирним українським небом вільною, щасливою, розкутою, духовно багатою. Саме такою вистелювалася дорога й перед Богданом. І він, поза всяким сумнівом, пройшов би її з гідністю молодих героїв Олеся Гончара…
Богдан пішов у вічність під той самий дощ, того самого дня і майже в той же час (тільки на якусь часинку пізніше). І поховали його на Байковому. І полетіла його душа в засвіти разом з Олесевою. Так і поєдналися в тому польоті до райських садів сімдесятисемирічний патріарх і сімнадцятирічний юнак.
А тут, на священній київській землі, двадцять років тому поріднилися, стали посестрами об’єднані горем Валентина Данилівна й Людмила Леонідівна. Обидві вони біль утрат тамували й тамують високим благородством, невтомною працею задля пам’яті своїх рідних, любих, незабутніх, задля України. Пані Людмилу часто можна бачити в письменницьких колах, де вона надихає своїм мистецтвом майстрів слова. З особливим душевним трепетом вона з’являється в Спілці на початку квітня, коли там вручається щорічна державна премія імені Олеся Гончара й Гончарівські українсько-німецькі літературні премії для наших молодих письменників.
* * *
Пишу ці рядки і в моїй уяві з’являється трепетна картина. Простора зала. Зі сцени ллється величава й грізно-трагічна соната номер два Фридеріка Шопена у неперевершеному виконанні Людмили Марцевич. Своїми пальцями й душею вона творить нове диво. Враз крізь гучну музику напливають густі чорні хмари, ридма ридає небо, вдаряючи по землі громами й блискавицями. Сум, печаль безпросвітня. І раптом мелодія м’якішає, морок починає щезати, хмари розсупонюються. Крізь їх пелену пробиваються дві зірки, два символи світлої печалі. Одна з них велика-велика. Інша — як цяточка. Але обидві — однаково яскраві. Вони подають нам, землянам, сигнали життєствердження, миру й любові.
