Тамара Артемівна СЕВЕРНЮК народилася в м. Старокостянтинові Хмельницької області в сім’ї службовців 26 липня 1940 року. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище і філологічний факультет Чернівецького державного університету.
Поетеса, журналіст, пристрасний публіцист, автор тридцяти поетичних і художньо-документальних книг, серед яких особливої уваги зазнали: “Серце вміє співати” (Карпати, Ужгород, 1977), “На ранковій землі” (Молодь, Київ, 1981), “Джерельні веретена” (Молодь, Київ, 1991), “Летить душа наївна” (Український письменник, Київ, 1993), “Злам” (Прут, Чернівці, 1993), “Заметіль забуття” (Букрек, Чернівці, 1996), “Йорданська ніч” (Пірекс, Варшава, Польща, 1999), “Спокуса білої пустелі” (Місто, Чернівці, 2001), “Дотик безсмертника” (Золоті литаври, Чернівці, 2004), “Зблиски” (англійською мовою) (Букрек, Чернівці, 2005), “Летючий Промінь Вічності” (Золоті литаври, Чернівці, 2007), “Крізь дим осеневих згорань” (Букрек, Чернівці, 2010), “В цупких обіймах німоти” (Європейська література, Бремен, Німеччина, 2011), “И незачем таиться, И нечего таить” (рос. мовою). Астропринт, Одеса, 2005), “Щоб пам’ять почула слова” (Букрек, Чернівці, 2014) та інші. За свою творчість була відзначена обласними літературно-мистецькими та журналістськими преміями, також Міжнародними преміями імені Володимира Винниченка і Григорія Сковороди. Має почесні відзнаки Національної спілки письменників України і Буковини, Медаль на славу Чернівців, Міжнародний Орден Честі з титулом “Жива легенда” і державне звання “Заслужений діяч мистецтв України”.
Тамара Севернюк — член Національної спілки письменників і журналістів України, автор перекладів з румунської мови поезій Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Ніколае Лабіша, Вероніки Мікпе, Ніколае Теуту, Аркадія Опайця та інших.
Окремі твори поетеси перекладалися вірменською, польською, румунською, німецькою, ідиш, угорською, італійською, грузинською та англійською мовами.
На її вірші написано чимало пісень композиторами Анатолієм Кос-Анатольським, Павлом Дворським, Олександром Злотником, Левком Дутковським, Володимиром Лобураком, Леонідом Затуловським, Едуардом Качановим, Олександром Моргаєнком. Виконують їх народні артисти України Василь Зінкевич, Павло Дворський, Лілія Сандулеса, тріо “Либідь”: народна артистка України Лідія Михайленко, заслужені артисти України Наталія Ятченко, Валентина Михайлова. А також заслужені артисти — дует “Скриня”: Володимир і Марія Лобураки; “Писанка”: Оксана Савчук та Іван Кавацюк, Іван Дерда, Леонід Корінець, лауреат багатьох престижних міжнародних конкурсів Павло Скляров, виконавиця співаної поезії Зоя Слободян та ін.
З 1961 року і понині поетеса живе і працює в столиці Буковинського краю — місті Чернівці.
***
Нелегкість слова — свято для пера,
Яке тримають полинові струни.
Там вечір мрій і досвітків пора,
І найтайніші мелодійні руни…
Письмо нелегке — дум живлющий бій,
Пожежі серця, звабні остороги,
І біла хмарка в зморі голубій,
І шлях життя — крізь смертні перелоги.
***
Записано все і розкраяно все, а проте
Змарнілі у силі, ми сіємо спротиву квіти.
Барвінок… Безсмертник…
І мальв закодований текст
З одним прочитанням:
Піднятись, повстати, злетіти
Над вирви ходінь, де з гробами стикались гроби,
Кривавились плаци й палаци
від страху тремтіли,
Над склепи і плити, огради і скіфські горби,
Посипавши сіллю з чумацьких возів
Прісні крила…
А там… раювання-літання квітучі шовки,
Барвінок… Безсмертник…
І ніжності цілі століття.
Червоним і чорним гаптовані доль рушники
І крила — де пісня, окроплена миртом блакиття.
А там… тільки воля й одна заборона — з вини,
Що світ розколола на два вакханальні ограння:
“Осанна!” — табу, і так само табу: “Розіпни!”,
Все інше — єдине:
Барвінок… Безсмертник… Літання…
Чаша
Можеш мовчанням біду перебути,
Можеш любов’ю любов обійти,
Вік свій прожити без сліз і покути
І не палить за собою мости.
Можеш легенько пройти крізь тумани,
Світло минувши, податись в світи.
Але, як час повертання настане,
Що ти спроможешся заповісти
Шелесту свого житейського поля,
Всохлого вже по останню межу?
…Схилять над ним і неволя, і воля
Чашу розбиту… Порожню…
Чужу.
Насправді…
Гучні співання про життя по смерті —
Сумнівна шана за земні труди…
О, як тепер вони спішать, відперті,
Свої недавні замести сліди…
Тим, хто почив, байдужі всі вертання,
Притулки їх — на інших берегах,
Та в тій землі, що вкрила їх востаннє,
Від лжеофір здригнутись може й прах.
На цвинтарях і честь лежить, і слава,
Ворушать плити згублені життя.
Нова доба — нова стара держава,
Нові пророки в масках каяття.
Насправді ж їм — хоч збоку приліпитись
Чи до плити, чи до хреста — дарма!..
Аби чужою смертю оновитись
І оживити те, чого — нема.
***
Сліпі і глухі наші проводирі,
Чужі їм скресання горінь,
Ми все ще в дорозі, в полоні зорі,
У пошуках рідних корінь.
Із тріщин криниць визирає вода —
Святилиця днів на труди,
Окреслює кола, де зріє біда,
Аби не попались туди.
Нащо ж нам далися ті провідники,
Що й слід їх зника на землі?
Ми — корінь і крона, і мить, і віки…
Великі, хоч кажуть — малі…
Нам чола цілує не хрест, а зоря
Ота, що пробуджує день…
Земля набирається сил в трударя
І з ним у правіччя іде.
***
Скидають ночі своє одіння.
І дивно ясно стає в їх світі.
На наших лицях — відбитки тіней
Доріг і вирвищ, дерев і квітів.
Квітують мальви під почтом сині
Без остороги. Чия ж потреба —
На наших лицях відбити тіні
Земної кари і ласки неба?
Глибокі тіні… Ніхто не знає,
Що в тих глибинах? Як воно зветься —
Те, що приходить і не проминає,
Що проминуло… й живе — у серці?!.
Саме так…
Так любити — це міф. Неймовірність у яві.
Наодинці з людьми, я від себе втікаю.
На зеленій траві — опадання іржаві,
Але я саме так і люблю, і не каюсь…
Так любити — це чар у розгубі недобрій,
Спах веселих огнів у склепіннях чернечих.
Крига… Крига… І — цвіт! І — досягнутий обрій!
Саме так — на шляху
Від обожнень… до втечі.
А за обрієм — сон… Простір мріянь і туги,
І рожевий туман на соборних дзвіницях.
Так любити — лиш раз.
Так не любиться вдруге…
Це хіба лиш колись може тільки насниться.
***
Огорніть туманами світ,
Хай не бачить тих, хто йому
Не несе нічого, крім бід,
Звабно кличе в свою тюрму.
Приголубте опалий лист
На пустелях безлюдних площ,
Хай його потьмянілий блиск
Обійме благостинний дощ.
Притуліть туман до грудей,
Хай почує, як серце б’є…
Хай побачить світло людей
І повірить, що люди — є!
***
І досі не зірвані квіти Бодлера
Просвердлюють віку стемнілого плат,
Та дихає, дихає ще атмосфера,
І віриться в світло, і хочеться свят.
Так хочеться свята і тиші, і тиші —
Звільнитись від ноші, яка б не була,
Надвечір, надвечір, коли вже гостріші
І зір, і чуття, й сизий посмерк чола.
Надвечір, надвечір… Заслухатись в себе,
Почути бажання — забути про все…
І тільки любити цю землю, це небо,
Цю хвилю, що душу до світла несе.
Л. К. Ф.
Відходить моє покоління,
Збивається слово прощань.
Стихають ридання, радіння.
І вічність бере свою дань.
Зриваються пастки безодень
Оманливим пахом цвітінь,
Гудуть на печалі відходин
Майдани нових поколінь.
Новенькі вожді, папараці…
Європа чатує сліди.
Земля, спрагла честі і праці,
Не може позбутись біди.
Благає юрбу многолику…
Та наче сам всесвіт оглух.
І котиться колесо віку,
І вічність загострює слух.
***
Знемагає душа від голоду
І нема що подати їй.
Обійму голос твого холоду,
Загорну в туманець надій.
Ти не можеш той шлях означити,
По котрому проходить він.
Обіч шляху цвітуть калачики,
І над ними — небесний дзвін.
Кожен слід перед дзвоном кається,
Божі бджоли під ним гудуть.
Пил доріг у срібло збивається,
І осріблено в’ється путь.
Ще не падає листя з холоду,
Ще не мовкне бджолиний рій,
А душа знемагає з голоду,
І нема що подати їй…
Сонце
Знов невідь-звідки поминальний дзвін
І дума-туга-мука самотинна.
За що вони пішли на смертний кін
З єдиним вдихом-видихом: Вкраїна?!.
Так густо пахнуть в небі чебреці,
Так тьмяно віск свічі біліє в хаті…
За що? За що? На зблідлому лиці
Землі моєї — сутінки хрестаті.
Та раптом — сад! І — вишні у саду,
І вербний спів над річкою без броду.
Город захатній. Спогад на меду —
Лякун кумедний посеред городу.
Від кропу й м’яти — кругом голова,
Калейдоскопом — люди і події…
Старенький цвинтар. Жито і трава.
Настарчені і втрачені надії.
І невідь-звідки — поминальний дзвін,
Його луна пронизує до згину…
І я встаю і йду на той же кін
З єдиним сонцем в грудях — Україна.
***
Бузок у вересні. На Хортиці — весна…
Хтось переплутав-сплутав час і простір.
Чужа пора. Наврочена війна.
Стемнілий плин Дніпра у високості.
Бузок у вересні. Серветка на столі.
Будяк, що ходить вигорілим полем,
Про щось говорить змученій землі
Й жаданій тиші, вимріяній болем.
Бузок у вересні. Терпка тонка пахтінь,
А на Дінці згасають денні квіти…
В останнім сяйві зблідлих мерехтінь
Будяк самотній ходить щось змінити…
О. О. М.
Як добре те, що Ви на світі є…
І хоч зима вже крадеться потихо,
Та вірне слово руку подає,
І мудра муза відсуває лихо.
Пречисте світло сіється згори,
Летять на землю зіркові перстені,
Шумлять до серця рідні явори,
І тануть в шумі всі гріхи прощені.
Невтомна пам’ять ниточку снує,
Вона одна — життя моє тримає.
Як добре те, що Ви на світі є,
І все, що Ваше — все моє, моє…
І що ні Ви й ніхто про це не знає…
Натура
Обіпрись на мою печаль,
Не поколешся, хоч — стерня…
Я сама запрягла коня,
Осідлай його і — прощай!
Врешті, може, і це любов:
Розлучитися. На віки.
Простягни мені тінь руки,
Як почуєш моє: “Агов!”
Не почуєш — я не звиню,
Воля має свої права.
Не ловись на мої слова,
На принадливу їх блешню.
Не ловися ! /Як мерзне кров…/
Не ловися ! / О, як болить…/
Божевілля — тебе любить,
Горе — кликать… Мовчу… / Аго–о-в!../
Лучафер
Твій мозок вражений ховає
Себе в ланці, де спить душа.
А слово пута розриває
Пекучим холодом ножа.
І все міняється… І світу
Стає опорою поет,
Чию любов несамовиту
Не вбив ні безум, ні багнет.
Вогонь…
При вікнах, де ґрати з проміння,
Горить позолотонька ясна.
Не з жару, а з жаху
Горіння,
В якому і золото гасне.
Не смерті боюся, а — болю,
Не горя, а — довгої муки,
Свободи,
Що гірш за неволю,
І храмів, де хрестяться… круки.
Як ноша, так доля важка є.
На спокій я їй ворожила,
Та чом же, та чом
Не стихає
Вогонь в моїх висохлих жилах?!.
***
Війна… Бої… А всесвіт сонце будить,
Бої… Війна… Вирує лютий гнів.
Та переможців в тій війні не буде,
Де б’ють своїх по змові чужаків.
Де замість труду на житейськім полі —
У землю ту, що й ворог не зборов,
По злій, підступній чужинецькій волі,
Своїми вбита, ллється мертва кров.
І вже пусте — сумлінь пересторога,
Так само, як — життя земного суть.
Що та земля народить і для кого,
Коли свої для неї смерть несуть?!
***
Нового прагнеться. Ату! Ату старе!
І сталося! Усе прожите — мре.
Нема кому вчинити жертв за гріх,
Старі путі засипав юний сніг.
Нема кому поглянути услід
На відлітання днів нових і літ.
Вони летять — за миттю тане мить,
Ще в леті кожна струночка бринить,
Ще дужі крила. Замкнуті гріхи.
Новим надбанням сповнені міхи.
А я — прожита, але ще жива —
До них кладу старі, як світ, слова:
Усе минає… Промине і це…
Не завжди буде молодим лице.
Але безсила навіть хижа тлінь,
Бо все нове росте з старих корінь.
***
Коли стріла, одірвана од лука,
Летить одна і вись на вістря в’є,
Самотносте!
Благословенна муко,
Нехай святиться знамено твоє.
Коли прониже простір лет останній,
Стріла впаде, спізнавши висі дно,
Ти над падінням в темному згасанні
Здійми своє світчасте знамено,
Самотносте!..
Пташка…
Упіймала істину одну:
Щоб зі страху серце не кололо —
Вийти в степ. Вдихнути полину,
Пригорнути перекотиполе…
На собі відчути жар вітрів
Тих, що дмуть неспинно і зусюди,
І вогонь — отой, що хоч горів,
Та заходив зашпорами в груди.
Він такий беззахисний, цей степ:
Переблиск… Могила на могилі…
Та до нього за життям проте
Припадають зламані на силі.
Відступає власна гіркота,
Про страхи і злами вже не йдеться.
І злітає пташка золота,
І нікому в руки не дається.
Л. В. Г.
Розкішні півонії в тому саду,
Де ми не бували з тобою.
Та чом же, де стану, куди не піду,
Та розкіш іде вслід за мною.
Півонії білі, рожеві, терпкі,
І трави, росою умиті…
Отак би і жив поміж ними віки,
Спинивши злітаючі миті.
В розхристанім світі меркавіє суть
Стрічань і прощань, і єднання.
А квіти так рясно, так красно цвітуть,
Як вперше… а, може, — востаннє…
Невловне, печерне якесь відчуття —
І пам’ятне, і призабуте…
Півонії квітнуть. Триває життя.
Триває… до цвіту прикуте.
***
Веду з тобою дивний діалог,
Так, наче нас у світі тільки двоє,
І не над світом, а над нами Бог,
І звідти править нашою судьбою.
Я в це сама повірила колись,
І легко так здалася владній силі…
Не знала ще, яка підступна вись,
Які зрадливі марева осклілі.
Тепер вже знаю… Але все — дарма,
Бо хоч знання уярмлені журбою, —
У цьому світі, де тебе нема,
Для мене нас насправді є лиш двоє…
Маленький страх
Ледь-ледь заблисне дивне диво,
Падем в обійми долі сквапно,
І чарку втіхи осушити
Пожадно прагнемо до дна…
Коли ж на дні сяйне грайливо
Того питва остання крапля —
Нам страшно пити… страшно пити,
Бо що по краплі тій —
Хто зна?
***
А все ж мені здається —
Щось збудиться у світі,
Коли мій слід сплететься
З нечутним зойком квітів.
Які вже не цвістимуть,
Де я їх посадила,
А в синій безмір злинуть,
Мої забравши крила.
Це те, що з нами — потім…
Оте, що — невблаганне.
Та завжди буде протяг
Там, де когось… не стане.
***
Ні снігів, ні зав’юг в зимнім січні,
Тільки царство зірок і тепла,
І роки, що збагачують вічність,
І любов — та, що не відбула.
Пригортайся до дум непорожніх,
Найдорожче між ними лови.
Всі ми в часі життя — подорожні
Подорожники…
Тим і живі.
Крапля
Немає смерті. Просто — це той стан,
Коли тобі усе уже байдуже,
Чи хто скоривсь, чи навпаки — повстав,
Чи дужий став слабким, а слабший — дужим…
Це стан, коли всі небеса твої,
Коли земля приймає всі провини,
Коли сміються й плачуть солов’ї,
А ти нікому вже ніщо не винен…
І лиш одна краплиночка жалю
Можливо ще той стан таки стривожить:
Печаль за тим, що дороге “люблю”
Твої уста промовити не можуть…
Чернівці
