Продовження “Шпитальних нотаток”, перша частина яких була надрукована в нашій газеті 14—20 травня 2015 р.
Автор — журналіст-шістдесятниця, правозахисниця, активна учасниця дисидентського руху 1960-х років, громадська діячка сьогодення, 85-літня Маргарита Довгань, яка систематично ходить до Київського військового шпиталю, допомагає пораненим воїнам АТО, чим може, товаришує з ними, їхніми родинами.
Ці нотатки присвячені пам’яті друга родини Довганів, політв’язня більшовицьких концтаборів, засновника Музею шістдесятництва, який недавно пішов із життя, — Миколи Плахотнюка.
17 травня 2015 р.
Перша сесія — успішна!
Вчора говорила телефоном з мамою Сергійка Ільницького. Живуть тепер Сергійко з молодою дружиною Оксаночкою у Миколаєві. Винаймають квартиру. Оксана перейшла на черговий курс Миколаївського університету. А Сергій відбув першу сесію в Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка в Києві. Склав іспити на високі бали.
Сильні характери — молоде життя на позитив!
Бабуся з озера Хасан
Днями була в інфекційному корпусі військового шпиталю у Віталія Чуба. Крапельниці, таблетки, надія на одужання. “По секрету” від сестричок, які коло нас у коридорі своє роблять, сповістив, що вирвався з лікарні, з’їздив до магазину і купив собі… сопілочку. Тут же побіг до палати, прибіг із сопілочкою і заграв мені “Вже сонце низенько, вже вечір близенько…” З таким почуттям, ніжністю! А по хвилі… буденний лікарняний коридор раптом заполонила енергійна мелодія “Гімну України”. Я поклала руку на серце і заспівала. А тоді бачу — і сестри співають!..
Пішов Віталій мене проводжати. Дорогою таке розповів: “Служив я 18-літнім хлопцем у радянському війську на озері Хасан. Це Далекий Схід. Стою якось на автобусній зупинці. Коло мене старесенька, як світ, бабуся. Щось запитала. Я відповів. Звичайно, — російською. А вона мені українською: “Ти, синку, з України! Ой як би я хотіла хоч померти там, на рідній землі!” Я тоді, дурний совок, подумав: “Куркуляка ти, по заслузі маєш!” А як прозрів, то та українська жіночка з озера Хасан наче поселилася в моїй душі. Думаю: як ворог не намагається відідрати нас із корінням з рідної землі, аби забули, хто ми і чиї ми діти, не вдається і не вдасться йому нас винищити, зробити безрідними рабами. Згадую ту бабусю, яку десятиліття і відстані не одірвали од рідного краю, і вірю: ми переможемо кремлівського агресора!”. Я погодилась. Ми попрощалися біля хвіртки.
P. S. Йдуть тижні. Чубу суттєво краще. Водила його в майстерні до київських скульпторів. Було радісне творче спілкування.
20 травня. Середа, 2015 р.
Дяка канадійським лікарям
Сергій Бабський потелефонував мені, що знов у шпиталі: приїхали хірурги і медсестри з Канади, роблять операції нашим воїнам. Запропонували і йому прибрати шрами на обличчі після обширного опіку. Підходжу до травматології, де він тепер, чую голос якогось барда, музику і бачу — хто на візочках, хто на милицях, а хто й на своїх ногах, слава Богу, висипали з лікарняних корпусів під зелене шатро шпитального парку, ближче до імпровізованої сцени. Там же й високого Сергійка уздріла і пораділа за нього: лице покращало після тонкої праці канадійських хірургів.
До гостинців скромних додала поезії Ліни Костенко (для дружини Оксаночки), газету “Слово Просвіти”, де є слово й про нього, мужнього воїна. Тепло погомоніли, подякували канадійським хірургам.
22 травня 2015 р.
Лишафай з Линовиці
Уперше мовиш і не добереш, що то за слово Лишафай?! Звернулася до нашого відомого мовознавця, і з’ясувалося: лиша — діалектне слово, яке означає лисиця, лиска, а фай — то мельтешиння. Отже, виходить прізвище на зразок: лиска, яка хвостом рудим грається, мельтешить. Сергій Лишафай зовсім не рудий, чорнявий. Дід — азербайджанець. Молодому чоловікові з цікавим прізвищем двадцять вісім років. По очах видно — м’яка, добра людина. Сьогодні він у візочку. Дружина Наталя вперше вивезла його з палати на зелене подвір’ячко шпиталю. Блідий, слабенький, але радіє, що може свіжого повітря ковтнути. Хоча поки що туалет у вигляді баночки збоку причеплений. Зате від сьогодні лікар дозволив не лише юшкою, а й крихтою твердого сиру посмакувати. Як я це почула, згадала, що в сумочці маю щойно куплений шматочок швейцарського сиру! Виймаю, вручаю. Здивування й радість. Набридло вже Лишафаю одною рідиною харчуватися, а тут як у казці: дозволили й одразу з’явилось!
За сонечком, за спілкуванням, крім як на медичні теми, скучив. Розпитую — охоче розповідає про себе. Восьмирічним лишився без тата. Батько був газовиком. Помер від вибуху газу. Мама Світлана — апаратниця на цукровому заводі. Каже Сергій, що в їхньому краї (а це Прилуцький район на Чернігівщині) багато цукрових підприємств.
Рідне село — Линовиця. (Линів чимало водилося колись у численних навколишніх ставках). Почав навчання в училищі, та раптом ріднесеньку 87-річну бабусю, яка виховувала його, збила, покалічила машина. І внук кидає навчання, аби її доглядати! Старші — на роботах зайняті.
Прийшов ворог на рідну землю — пішов Сергій захищати Україну. І треба ж таке! — саме 8 березня, коли наші вояки їхали в машині “Урал” з поста до села Луганське на перепочинок, заговорив бандитський гранатомет. З сумом згадує Сергійко тоді загиблого старшого воїна з псевдо “Пенсія” — він був другом, порадником молоді. Чотирьох поранило. І ось Сергій — у проктологічному відділенні Київського шпиталю. Переніс дві операції. І ще будуть… Та лікарі кажуть: і не таких витягували, запевняють, що кишківник працюватиме.
Вірю і я, що встане з візочка Сергій, бо біля нього дружина вірна, солодка Наталка. Чому солодка? Бо кухар-кондитер за фахом! Надійна, своя, із Линовиці. Розповідаю детально тому, що знати нам треба не лише про своє мінімальне оточення, а й про той широкий світ терплячих і мудрих, роботящих і природно патріотичних людей з так званих глибинок, людей, якими Україна тримається і вічно стоятиме…
2 червня 2015 р.
А таки встав! Прийшла сьогодні до нього — нема в палаті!? Сестри сказали: вже ходить, гуляти пішов! І зраділа я за Сергія Лишафая і подякувала в душі лікарям.
4 червня 2015 р.
Шок!
Присіла на лавочці біля хлопця без правої руки. Очі нерухомо дивляться в одну точку. В очах тих — біль, образа, шок. За статурою — міцний і, таке відчуття, — сильний чоловік. Потихеньку розговорила. Трохи про себе, чому ходжу до шпиталю розповіла. А тоді і він потроху розговорився. Андрій Шараєнко. З Білої Церкви. 40 років. Закінчив Таращанський сільськогосподарський технікум. Електрик. У лютому 2015 р. прийшов добровольцем до 17-го добровольчого батальйону територіальної оборони. 17 квітня в бою під Горлівкою тяжке поранення… По паузі каже: “Коли був поранений, коли й руку ампутували, не падав духом — вмію долати і розв’язувати тяжкі проблеми, а сьогодні…” Знову замовк. В очах ось-ось сльози з’являться.
У нього на грудях дуже гарної роботи невеличкий дерев’яний хрестик. Відволікла увагу: де зроблений, хто подарував, спитала. Зібрався, подолав слабкість і веде мову далі: “Сьогодні — поза очі! — військова комісія постановила комісувати мене, вже не потрібний! А я ж і без руки міг би бути корегувальником вогню! Я це вмію, знаю і такі спеціалісти потрібні! До палати навіть не зайшли ті чини, — хоч слово мені сказати, в очі глянути. Прийшов лікар і передав інформацію!..”
Шокована була і я. Списаний… То хоч в очі воїну подивіться при цьому! Слово подяки скажіть. Послухайте солдата, а може, й правда, він би ще послужив зі своїми знаннями, а ні — то по-людськи поясніть свої мотиви, подякуйте, добре слово скажіть! Байдужість, безтактність, безкультурність завжди неприпустимі, а в цій ситуації і поготів! Якщо ми — гуманне суспільство, то ось так, заочно, викидати людину за борт, — злочинно. Подумайте над цим, чини.
12 червня 2015 р., п’ятниця
За єдину, неділиму
Хоч як різали Україну, хоч як ділили її по живому москалі й західні заброди, а вона зросталася, з’єднувалася знов і оживала!
Історію творять люди. Сталося так, що красний, ставний галичанин з-під Жидачева на Львівщині Василь Харів вподобав собі дівчину з ім’ям княгині Ольги і прізвищем гетьмана Івана Сулими, з козацької Дніпропетровщини (може, скоро місто зватиметься інакше!). Поєдналися. Рід зачали сином Віталієм, донечкою Лесею, онуками Іваном та Кирилом.
Василь Петрович в армії з 1982 року. Служив ще у НДР, де закінчив школу прапорщиків. Потім — на Далекому Сході. Стала незалежною Україна — повернувся в рідний край. У 2003—2004 роках побував у С’єрра-Леоне: поважали там наших військових і миротворці з інших країн, і місцеве населення, — каже пан Василь. А що то за країна? Відповідає образно і лаконічно: суцільна біднота, яка живе… на діамантах.
2009 року вийшов на військову пенсію. Став інженером на Акумуляторному заводі в Дніпропетровську. І раптом… підлий, підступний удар зі сходу!!! Зі своїм військовим досвідом і знаннями Василь Харів не міг відсиджуватися вдома — пішов добровільно до війська захищати неділиму Україну. Став начальником розрахунку радіолокаційної станції:
— Діло було в станиці Луганській. Кожен божий день нас обстрілювали. Інколи ми давали їм прикурити, а інколи мусили у відповідь мовчати, бо наказ треба виконувати… 17 травня 2015 року був дуже сильний обстріл. Навіть — вуличні бої. У перестрілці мене поранило в живіт, поламало кістку, покришило… Повільно, але одужую. Особлива подяка доктору моєму Сергію Олексійовичу Сапі. Він постійно біля мене… Обіцяють лікарі — ходити, навіть бігати буду і з внуками у футбол гратиму!…
Я слухаю пана Василя, сидячи на лавочці біля корпусу гнійної хірургії Київського військового шпиталю. А він стоїть, високий, спортивний. На милицях із замурованою ногою. Сидіти не можна. Або стояти, або лежати. Скоріше лежати, але ж хочеться і постояти! Біля тата син Віталій. Одразу зауважую, які між ними теплі стосунки. Син весь час напоготові, весь — увага, весь любов!
На питання, як сприймає Мінські угоди, Василь відповідає: таж вони, хоч і не досконалі, врятували життя тисячам і тисячам наших людей!
Трохи помовчавши, каже: “Що ми все про мене! До першої палати зайдіть — отам герої, зовсім юні хлопці лежать…”
Зайду. Я там давно не була! Її перші мешканці 19-літній Сергійко Ільницький та Роман Федорів, юні Антон Воленко, Василько Стуженко вже відлікувалися, освоюються з протезами, з новим стилем життя, в якому головне — воля, стійкість.
Віктор Андрійчук
Заходжу до палати № 1. Серце розривається навпіл! Що зліва, що справа — суцільна біда! Та я бадьоро вітаюся і припадаю перше до ліжка зліва, де лежить у всіляких медичних прибамбасах-трубочках юний Віктор (вік — трохи за двадцять). А що то за білі наклейки на стегнах обох ніг? То з гранатомета гад встрелив — повиривало шкіру і тіло, тепер шкіру нарощують. Та це не весь клопіт: таз розтрощений і рука ліва відірвана… Лежить Віктор в чому мама народила, мастилами та трубочками “прикрашений”, яскраве простирадло стегна прикриває…
Входить жіночка-волонтерка, як зі своїми добре знайомими, вітається, бадьоро, мажорно. Віктору каже, що Аня (вони знають, яка) в нього закохалася. А тут же і Вікторова дружина Оксана сидить. Усі сміються, жартують на цю тему.
Бачу, як больовий синдром трохи відступає. Молодь сміється. Навіть старший Василь Харів, який після прогулянки лежить пластом на ліжку, пожвавішав. Разом з тою заводною жіночкою хлопці кепкують, як будуть шашлики смажити біля Кремля…
Я все ще біля Віктора. Він родом з містечка Демидова Вишгородського району на Київщині. Після школи на підприємстві “Гаврилівські курчата” працював. Мої славні читачі, як їстимете яєчню або відварене яєчко на сніданок, — згадайте на хвильку про хлопця Віктора Андрійчука. Своїм серцем, здоров’ям, своїм тілом він нас захистив од нечистої сили, а ще збирається, як підлікується, і далі на цьому підприємстві працювати. Каже, як погнали хазяїна-регіонала, підприємство знов ожило — робочих місць побільшало, по-божому платять. Хоча ж у Віктора мрія — вивчитись на інженера-будівельника. А на війну як потрапив? Добровольцем пішов. 14 травня 2014 року. Гранатометником був. Про трагедію говорить скупо. Тяжко поранений 12 травня 2015 року в районі Донецького аеропорту.
Заходить медсестра, перевіряє на нозі Віктора, де відкрита рана, дренаж. Нова технологія. Очищає все негоже, що накопичується в рані, і процес заживлення йде ефективно, швидко.
— Хто хоче морозива?! — До палати заходить волонтерка. Несе тацю, повну холодних смаколиків у різнокольорових упаковках. День гарячий — дуже доречно! Якісь добрі люди принесли.
Віктор теж дякує за гостинець…
Сергій Храпко з Дарниці
А Сергійкові не до морозива. Я, бесідуючи з Віктором, ні-ні, та й поглядала вправо, на Сергія. Стриманий, стишений. Не до веселощів йому. Болять ліві рука й нога, — ті, яких немає…
На пальчиках красивої, ніжної дружини Наталі — дві обручки: своя й чоловікова. Тонкі пальчики вміло тримають ложку, з якої вона взялася годувати чоловіка смачною зупкою.
— Хоч трошечки з’їж! Обідати час.
Я сиджу коло Сергія зліва. Немає руки, а ноги, аж зі стегном, нема. Бачу, що на боці — рана! Господи, як же тебе покалічено, хлопче! На серці гірко, але зовні — спокійно бесідуємо на тему “як це сталося”.
“16 травня бандити почали мінометний обстріл у селі Луганському (Артемівський р-н) — спершу 80-ти, а потім — 120-калібровими мінами. Десь, гади, години 4 стріляли, а тоді, на п’ятій годині, в мене вцілили. Далі нічого не пам’ятаю”.
…Сергій Храпко з Києва, з Дарниці. Такою мирною, благородною справою займався! Виробляв і продавав дитячі меблі — для садочків, для шкіл. Але ж… війна є війна. 31 січня 2015 року вже поїхав в учебку, як кажуть воїни, в “Десну”. Одержав військову професію оператора-навідника БМП-2. 9 березня — передова, Донеччина…
Сергій впевнений, що, незважаючи на складні обставини, знову зможе займатись улюбленою справою. Його посаду в “учмеблях” зберігають. А я думаю собі, як то добре, коли в найтяжчій ситуації є за що ухопитись, вистояти і наново утвердитись. Дай Боже того Сергійкові — киянину-дарничанину.
18 червня 2015 р.
Вечірня
Згадую вчорашній вечір біля корпусу гнійної хірургії. Сутеніє. Після гарячих днів — хоч трохи літньої прохолоди. Всі, хто в змозі, — на свіжому повітрі! Там і там під деревами — ліжка на колесах, на каталках поранені, вкриті легенькими білими простирадлами. Мічені зеленкою, з різними медичними трубочками на тілі. Хто у візочках, а хто й на милицях, із закутими у металеві конструкції ногами. Коло хлопців — матері, дружини, друзі, волонтери. Де сміх. Де тиха бесіда. Затишно, лірично й драматично. І… побожно. Як у храмі під час вечірні.
Дмитро з Лесиної батьківщини
Вся рідня й батьки — військові. Закінчивши 2009 року Новоград-Волинський медичний коледж, став професійним фельдшером, того ж року йде служити до війська. Любить армію — чіткість, дисципліну. “Все повинно бути прямо, перпендикулярно і паралельно”, — каже мені на підтвердження своїх симпатій до війська…
Призначений заступником командира, навідником-оператором бойової машини Пех-2…
— Було то в селищі Луганському (Донеччина). На світанку 3 червня бандити почали скажений мінометний обстріл. Об 11.30 міна втрапила до окопу. Сталося лихо. На місці просто розірвало 29-літнього Віталія Білька з Полтавщини (село Приходьки Пирятинського району). Поранило Женю Поплавського. Він тепер тут, у шпиталі, тільки не з нами, а в реанімації…
Все це мені розповідав, лежачи на каталці під гіллястим деревом (на вчорашній “вечірні”) новачок шпиталю Дмитро Віталійович Блохін (1989 року народж.) — молодий сержант 30-ї Окружної Новоград-Волинської і Рівненської механізованої бригади. Я записувала його розповідь й дивилася на хлопця-красеня з мінно-вибуховим пораненням рук, ніг, голови — так офіційно це зветься. Спостерегла, що пальців на руці нема, що на голові шов, густо змащений зеленкою, зеленка і всілякі трубочки гоять рани по всьому тілу. А по очах не скажеш, що болить. Мужній Дмитро дивиться на світ великими очима, в яких — радість. Може, тому, що полегшало, а ще тому, що поруч мама, друзі…
Між іншим промайнула з уст Дмитра гірка репліка: бронежилети непридатні, каски непридатні…
Люди багаті і не дуже, просто заробітчани й патріоти — всі, хто виробляють, закуповують каски, бронежилети, отямтеся, не женіть халтури, адже вона може і ваших дітей, братів скалічити, на той світ відправити!
Валентин Бородін — ветеран шпиталю
Дмитро тут новачок, а Валя Бородін — ветеран. Він уже 10 місяців у шпиталі. “Як удома”, — каже. Ми давно знайомі. Він навіть доброзичливо зауважив мені, що про багатьох писала, а про нього — ні. Вибачте, Валентине, пишу.
Учора ми так славно бесідували з чоловіком із Заріччя на Коростенщині. 38-літній глава сімейства, батько восьмилітнього Назара і тринадцятилітнього Олександра. Дуже пишається синами, хоча не захвалює їх. Валентин у візочку, а біля нього, як дбайлива бджілка, порається дружина — також Валя!
31 серпня 2014 року в селищі Успєнка на Луганщині ворог обстріляв колону бойових машин піхоти. Дісталося й кулеметнику Валентину: серйозні переломи таза, правої ноги. Сьогодні все ще у візочку, але є надія, що стане на ноги. Обнадіюють лікарі-подвижники, три Сергії: Асланян, Сапа, Горєлов. Чую, як цим лікарям дякують багато поранених.
Валентин, чоловік м’який, добрий і роботящий, мріє про рідне Заріччя. Скучив за своїм лісом. До війни працював на лісозаводі. З деревини виготовляв різну продукцію. На війну пішов захищати Україну, свою родину.
Питаю, як ставиться Валентин до Мінських угод. Чую відповідь: “Угоди угодами, а стріляти бандитів треба — така моя філософія. Тяжкії ці вороги, — додає. — З одним полоненим впритул познайомився. Той, бігаючи по Степанівці (село таке) з автоматом, палив на всі боки. Взяли його. Наркоман і матюгальник. Послугами ось таких людців користується московський тиран”.
Іду вже додому й думку гадаю: ще у совкові часи, та й раніше, напхали московські вожді донецькі шахти босотою, шпаною післятюремною, розмножилося те нечисте гніздо, розітлило й частину нашого люду, “свіженьких” ще додав нині і диригує кривавим шабашем Путлер. Укотре роблять спробу зламати хребет Україні. А дзуськи! Українські жінки, хоч і голодомори, і війни пройшли, все народжують світлих, патріотичних хлопців.
24 червня 2015 р.
Музика шпитального буття
З журбою радість обнялась
Тільки ступила на територію шпиталю, здалека вчула музику, спів — “хлопці, підемо, боротися будемо…”
Та мені до “Гнійної хірургії”. Щойно зайшла до коридору, побачила усміхненого, впевненого в собі Валерія Кузніченка з дружиною Наталею. Кілька місяців лежав тут у тяжкому стані. Лікарі його буквально з лап смерті вирвали. Думаю, що допоміг йому і потужний філософський дух Сковороди, який, за сімейною легендою, був знайомий з прапрадідом Никанором. Пишаються Кузніченки Сковородою. Вони родом з його краю.
Було у пораненого воїна-сковородинівця багато проблем. Щойно ж повернувся з Німеччини, з реабілітації. Вдячний німецьким друзям. Став Валерій на повен зріст. Радість!
…Першу палату гнійної хірургії і палатою не назвеш, так у ній затишно. Стіни у квітах, пейзажах, наївних і сонячних дитячих малюнках. Але… обійняла душу журба: Василь Харів, якого ще кілька тижнів тому бачила на ногах, хоч і на милицях, на шпитальному подвір’ї, сьогодні лежить на животі — на витяжці. Не гоїться розтрощена кістка таза. Ворушаться осколки смертоносного заліза. Крижі плавляться. Моментами зболене тіло дубіє. Тривожне слово на устах у Василевої мами Любові Михайлівни: остеомієліт… Хоча… Надія завжди є. І лікарі не відступаються.
Йдучи з палати, вкотре всі кари і прокляття шлю на всесвітнього кремлівського ката.
Буття перемагає
Зі знайомою волонтеркою пані Ларисою, біженкою з Криму, прямуємо до корпусу хірургії, звідки чути голос гурту “Буття”… Просто на доріжці у візочку поранений, виїхав з палати на концерт, тулиться позаду. Лариса розповідає, що то Саша Рзаєв. Пішов на фронт замість сина, аби його зберегти. Третього дня вже був тяжкопоранений.
Під розлогими кронами дерев — багато лавочок. Медперсонал, хто хоч на хвильку може перепочити, хлопці, в яких ноги цілі, воїни у візочках, на милицях, усі слухають, як співають брати Бути, Олег і Василь, до них приєднуються яскраві, в народних строях жінки… Пісні сумні й веселі. Люду більшає. А тим часом танець “Плескач” (цимбали, бубон!) всіх заводить: слухачі відбивають ритм долонями. Хто може, тобто при руках. Під таку музику наближається до нас Саша Сеньовський у шортах. Одна нога як нога, а друга — голий протез, залізна палиця, взута у кед, а зверху до коліна — пластмасове стегно. І ця пластмаса вся розписана серцями, дівочими іменами…
Саша Сеньовський — галичанин. Закінчив радіотехнічний факультет Львівської політехніки. Дружина Надійка забрала його до Тернополя. Вона там доцент кафедри педагогіки в університеті. Восьмилітня донечка Радислава гріє серце.
Пішов добровольцем захищати родину й батьківщину в серпні 2014 року. Хоч у політехніці вчився на військовій кафедрі, мав вищу освіту, пішов на фронт солдатом, рядовим. Вирішив, що так більше досвіду матиме. Шостого лютого 2015 р. був поранений на опорному пункті “Джига” між Попасною і Дебальцевим. Праву ногу довелося ампутувати. Осколкові поранення правої сторони обличчя, черепно-мозкова травма, перелом щелепи, пробиті гайморові пазухи — з таким букетом поранень борються лікарі Олександра, як він каже: всі — найкращі. Сьогодні Саша дізнався, що днями його відправляють до Словенії, в Любляну — на продовження лікування, на реабілітацію.
Питаю про протез, чи якісний. Каже, що він тимчасовий, київської фірми “Ортотех”. Я зрозуміла — ожив колишній протезний завод на Подолі.
Бесідуємо і постійно рухаємося. Інакше Саші болить. І музику примудряємося слухати. Та й як не почути пісні:
Комуна боса утікає,
УПА іде вперед!
— Тій московській комуні нема спину, — каже Олександр, — споконвіку війною живе. Для неї війна як наркотик. Облажались в Афгані, не вийшло в Грузії. Припхались до нас.
По доріжці з радісним гуком до побратима підбігає спортивної статури чоловік. Обійми, радість зустрічі. Як каже Сашко, Іван з Полтавщини, в полоні у бандитів був, знущалися, погрожували ногу одрізати, а вухо таки одрізали… Дивлюсь на хлопця — вухо, і правда, наче стесане з голови… Хлопець коротко поговорив і побіг. Справи. Внутрішньо страхаюся тим, що пережив цей полтавчанин… Але тут іще один бадьорий голос. Третій брат по фронту підбігає. На голові козацький оселедець. 25-літній Віталій Дворник охочий до бесіди, до знайомства. З Києва він. З Бортничів козак. Університет “Україна” закінчив. Інженер з радіоелектричної побутової апаратури. На військовому заводі трудився. А після Майдану приїхав у Полтаву, став зв’язківцем у 28-й окремій механізованій бригаді в розвідроті.
3 червня 2015 р. поранений у Мар’їнці. Осколок пройшов під язиком, порвав лицеву артерію і нижню щелепу. Ще й шматок кістки вибило. Але найцікавіше, що зуби при всьому тому… цілі, лишилися на місці!
Віталій розповідає все це з гумором, з усмішкою… А тим часом гурт “Буття” заводить стрілецький Гімн:
А ми тії московські кайдани
розірвемо,
А ми нашу славну Україну,
гей-гей, розвеселимо.
Багато людей встали. Виструнчилися і замовкли і Сашко з Віталієм, і я. В атмосфері літнього шпитального дня під густими зеленими кронами дерев зависає атмосфера доброї життєдайної енергії.
Ось така вона, музика шпитального буття. Під музику цю згадалися рядки нашого Івана Драча:
Та вже можемо бути народом,
Нині кров’ю беруть нас на спит.
Не здамося кацапським забродам,
Будем зверху, не підем на спід.
