Надія КИР’ЯН
Просвітянинові Володимиру Сельському незабаром виповниться 80 років. Усе його життя, життя батька, діда й дружини пов’язане з “Просвітою”.
Володимир Сельський народився 29 липня 1935 року в Коломиї в українській родині, члени якої були відомі в просвітянських колах наприкінці ХІХ і в першій половині ХХ століть. Родина, як і вся українська інтелігенція, за свої патріотичні погляди постійно зазнавала утисків від влади усіх окупаційних режимів. 1941 року разом із репресованими батьками був виселений до Сибіру в Красноярський край.
Із заслання вони повернулися 1946 року, а офіційно реабілітували їхню родину лише після здобуття Україною незалежності (до цієї події дожив тільки Володимир).
— Мого діда Ромуальда Костянтиновича Сельського після закінчення у Львові юридичного і правового відділення університету 1909 року направили в Косів працювати суддею, — розповідає просвітянин. — Він брав участь у громадській роботі, керував у Косові церковним хором і просвітянським хоровим колективом. Баба також була просвітянкою. Вони організували на Гуцульщині перший сиротинець. Збирали податки на його утримання. Пізніше, в 1930-ті роки, дід дістав призначення до Коломиї, батько навчався там у гімназії. Записався до перших націоналістичних організацій, був схоплений польською владою. Над батьком і його товаришами-гімназистами у Львові був показовий суд. Через цю історію постраждав і мій дід — його достроково відправили на пенсію.
Татів рідний брат працював головним інженером. Він був членом ОУН. Радянські органи Держбезпеки дізналися про це, почали за ним стежити. Він пішов у підпілля. Ми з батьками тоді жили в Коломиї, до всієї нашої родини ставилися з підозрою як до неблагонадійних. 1941 року, за місяць до початку війни нас забрали і поїздом як спецпереселенців відправили у Красноярський край. На початку 1946-го повернулися в Коломию. Батько пропрацював тут менше року. Потім нам повідомили, ніби під час його роботи в Красноярську з його вини була допущена розтрата і тата знову на 10 років забрали у Красноярський край. Я залишився з матір’ю. Після школи 1953 року вступив до Львова на геологічний факультет, після закінчення працював у геологічних експедиціях. 1975 року захистив дисертацію. Завідував кафедрою початкової освіти у Прикарпатському педагогічному інституті, що згодом став університетом.
Вважаю своїм досягненням, що з моєї ініціативи для студентів цієї кафедри було запроваджено як додаткову спеціальність образотворче мистецтво. Потім брав участь у створенні природничого факультету в університеті, був першим деканом. На нашому факультеті почали вивчати біохімію, агрохімію, відкрили лісознавство, розпочали роботу з відкриття спеціальності екологія. Нині факультет розрісся, набув статусу природничого інституту.
Багато років мене обирали членом правління Івано-Франківської міської “Просвіти”. У всіх починаннях активно підтримує дружина. Вона заслужений лікар України, начмед обласної дитячої лікарні, 1989 року заснувала там осередок “Просвіти”. Нині на пенсії. Активну громадську позицію мають син та дочка, у мене прекрасні онуки.
Володимир Костянтинович має понад 100 публікацій у наукових збірниках, журналах, газетах, зокрема — 12 посібників і монографій. Був керівником або відповідальним виконавцем 29 науково-дослідних тем. Один із ініціаторів і засновників у м. Івано-Франківську Ботанічного саду ПНУ імені Василя Стефаника, закладеного 1997 року в урочищі “Дем’янів лаз”. У підпорядкуванні кафедри і факультету, які очолював, перебував природоохоронний об’єкт загальнодержавного значення — Дендрологічний парк імені Зіновія Павлика “Дружба”.
З ініціативи Володимира Сельського за підтримки ректорату в університеті відкрили вперше в області спеціальність “Агрохімія і ґрунтознавство” з навчальною базою в селі П’ядики Коломийського району, де працює коломийська науково-дослідна станція Івано-Франківського інституту агропромислового виробництва ААН України. Володимир Сельський входив до складу вченої ради Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (1998—2004), був членом президії обласного відділення Всеукраїнської спілки краєзнавців і президії Клубу української інтелігенції ім. Богдана Лепкого (1992). Він відмінник освіти України (2002), почесний член правління Івано-Франківського міського об’єднання “Просвіти”, нагороджений просвітянською медаллю “Будівничий України”.
Довгий час на основі архівних матеріалів, газетних публікацій, літературних джерел, розповідей людей старшого покоління тощо Володимир Сельський досліджував історію рідного краю, вивчав свій родовід від середини ХІХ століття. Усе це детально описав у монографії “Родина” (2006 та 2008 року видання), зокрема про події і людей, причетних до історії виникнення Наукового Товариства імені Шевченка, діяльності товариства “Просвіта” й інших громадських та політичних організацій. Члени його родини розвивали в Галичині медицину, право і мистецтво, боролися за незалежність України в лавах ОУН—УПА.
Володислав Сельський — прадід Володимира, закінчив консерваторію, був відомим громадським діячем у Львові та Стрию, де працював священиком; Фелікс Сельський (Щасний), відомий лікар, брат Володислава, навчався у Відні, був головою української організації “Січ”, мав дружні стосунки з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Михайлом Драгомановим, Остапом Терлецьким, Наталією Кобринською, він один із засновників НТШ у Львові; Ромуальд Сельський, дід автора книжки, правник-суддя, за проукраїнську діяльність був засланий до Сибіру; Роман Сельський, двоюрідний брат Ромуальда — відомий український художник, засновник сучасної живописної школи, який 27 років працював у Львівському інституті прикладного мистецтва, був членом Спілки художників України, мав звання народного художника України; талановитою художницею була його дружина, особливо значний вклад у мистецтво внесли її портрети. Мистецтвознавці вважають, що до неї у Львові не було портретиста, рівного Маргіті Сельській…
Видання проілюстроване багатьма портретами з родинних альбомів, художніми полотнами митців їхньої родини та ін. Передмову до перевидання написав Микола Лесюк, завідувач кафедри слов’янських мов ПНУ ім. Василя Стефаника, заслужений працівник освіти України.
Дуже цікаві авторські спогади з дитинства, подані в книжці, які живо ілюструють ті непрості часи. Подаємо деякі уривки з них.
Страшні післявоєнні роки
Після повернення із Сибіру до Коломиї ми, поряд з радістю, що повернулись на рідну землю, відчули і скруту. Ішов другий рік після закінчення Другої світової війни. Місто було в центрі напівзруйноване, особливо там, де знаходилось єврейське гетто. Стояли пусткою напіврозвалені будинки, від синагоги залишились тільки стіни. Стирчали одні мури від спаленої гімназії, де під час війни був військовий шпиталь. Панувала дорожнеча, було важко з продуктами. Адже місто, через голод у Молдавії, було переповнене людьми, які прибували звідтіля в пошуках харчів. Помирали від голоду на дорозі. Села наші зубожіли через непосильні податки. Крім того, населення масово вивозили на “Білі ведмеді” (так тоді говорили про Сибір) або в Середню Азію. Причини вишукували різні: зв’язок із бандерівцями або небажання підкорятись колективізації. Кожен боявся висловитись про владу “визволителів”. Ламповими радіоприймачами було заборонено користуватись. Якщо хтось слухав новини з-за кордону, то впівголоса із заштореними вікнами і в цілковитій таємності.
У п’ятому класі вчився з нами учень на прізвище Коба. Одного разу йшов урок з української літератури і домашнім завданням було вивчити вірш. Ні автора, ні назву вірша не пам’ятаю. У ньому є такі рядки: “Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів”. Цього учня вчителька викликала розповісти вірша напам’ять. Відповідаючи, машинально він схибив і замість німецьких, сказав радянських. Тут же урок було припинено, у класі зчинилась метушня. Так закінчився останній урок для Коби. Наступного дня він у школу не з’явився. Донині невідомо мені, куди він подівся.
А ще запам’ятався такий випадок. У шостому класі ми любили після уроків не йти зразу додому, а на зарінках (лугах) ганяти у футбол. Часто замість натурального м’яча служив м’яч, зроблений із ганчірок. Одного дня нам дістався справжній футбольний м’яч і ми з обіду до пізнього вечора програли у футбол. З нами був мій однокласник Левко Стромецький. Розійшлися по домівках при темноті. Другого дня на заняття він не прийшов. Виявилось, що вночі разом із родиною їх забрали і вивезли в Читинську область. Винною була старша сестра, яка вчилась у дев’ятому класі: читала націоналістичну літературу — історичну повість Андрія Чайківського (місцевого письменника) “На уходах”. Під час хрущовської відлиги сестра Левка повернулась до Коломиї, мати їхня померла в Сибіру, а колишній мій однокласник закінчив у Читі медичний інститут і залишився там постійно проживати. Де саме, мені невідомо.
Через рік після нашого повернення був знову арештований мій батько, який на той час працював директором лісозаготівельної контори, котра містилась на вулиці Міцкевича. Як розповідала мама, незадовго до того завгосп контори запросив моїх батьків на весілля в село Молодятин, бо він віддавав свою доньку. Вони поїхали на весілля. Але веселого там було мало. Бо звечора з’явилися на весіллі до зубів озброєні “стрибки”, пили і гуляли до безтями, а як забралися, то прийшли бандерівці, теж добре озброєні. Так що один страх змінився іншим. Звичайно, керівних державних працівників останні в спокої не залишали. Та моїх батьків ніхто жодним словом не образив. Вранці наступного дня вони спокійно повернулись додому. Зважуючи ситуацію на весіллі, можливо допустити, що там був стукач і доніс, мовляв, директора ніхто не зачепив на весіллі, бо він має зв’язок з партизанами. Це могло бути підставою для арешту батька.
Батькові висунули звинувачення в халатності за допущену недостачу 10 тисяч карбованців під час роботи в Красноярську (явно сфабриковане). Адже перед поверненням на Батьківщину там відбулася ревізія, яка не виявила жодної недостачі. За таку провину батька засудили на 10 років. Коли його арештували, то нас до нього не допустили. Навіть не хотіли сказати, за що забрали. Мамі стало відомо про його долю лише через кілька місяців, коли написав листа з Канської тюрми (Красноярський край).
Так минали мої перші післявоєнні роки.
“Бульбочка”
Був 1945 рік. Закінчилась війна з німецьким фашизмом. Усі чекали, що скоро повернуться фронтовики. Та замість повернення додому в сибірські села вцілілих на війні воїнів поїздами, що їхали один за одним, перекидали на другий фронт, який виник на Далекому Сході — на війну з Японією. А райони Сибіру почали поповнюватись, якщо можна так сказати, іншою “чоловічою силою”. Стали прибувати конвойовані ешелони із Заходу, в яких привозили з України нових “ворогів народу”. Замучених злиднями, голодом, нелюдським поводженням, їх висаджували на залізничних станціях, а далі — в тайгу, у так звані лісопункти: їх гнали етапами на заготівлю лісу. Один із таких маршрутів пролягав через село, де ми проживали. Знесилених, хворих людей, які вже не могли йти, залишали по дорозі на вірну загибель. Закарбувався в моїй дитячій пам’яті такий випадок. Одного разу під час етапу чергової партії “ворогів народу” через наше село в тайгу на лісорозробки, на подвір’ї контори ліспромгоспу на купі трачиння покинули одного такого нещасного. На дворі стояла хоча і літня пора, але ночі були холодні, а погода понурою. До хати його не можна було брати. За ним, аби кудись не дівся, зобов’язали наглядати працівників контори. Якби хтось наважився взяти хворого в дім, його тут же звинуватили б у зрадництві.
Пам’ятаю як сьогодні, хворий — кремезний зростом, увесь розпухлий, майже нерухомо лежав на трачинні, губи його слабо ворушились, тихо промовляючи переважно одне слово — “бульбочку”. Росіяни не знали, що то означає. Місцеві діти назвали слабого “Бульбочкою”. Коли я розповів родичам про “бульбочку”, вдома зварили в мундирах декілька картоплин, скип’ятили молоко, щоб було гарячим, і все це принесли й дали хворому. Але він уже їсти, практично, не міг. На ранок, коли ми знову прибігли подивитися до “Бульбочки”, він лежав на трачинні мертвим. Так, далеко від рідного дому, а був він, очевидно, родом із гірського села нашого краю, закінчилось земне життя “Бульбочки”. Описаний випадок може слугувати правдивим прикладом, яке визволення принесла українцям радянська влада. Тому доводиться лише дивуватись, як у наші дні окремі люди серед українського населення можуть шкодувати за совєтами.
