Лицар козацької педагогіки

Іван ЮЩУК,

професор, заслужений діяч науки і техніки України

 

Як здобувають учительський досвід

Років п’ятдесят тому до редакції журналу “Українська мова і література в школі” зайшов юнак, зовсім молодий учитель, приніс статтю з методики мови.

Виявляється, Юрій Дмитрович Руденко закінчив Ужгородський державний університет, відділення української мови і літератури філологічного факультету. Уже пропрацював два роки вчителем у Горлівці на Донбасі, а тепер перебрався в Київську область — ближче до наукових педагогічних центрів.

“Судячи з прізвища, ви ж не із Закарпаття родом?” — запитав я. “А ви знаєте, Закарпаття надзвичайно цікавий український край, зі своєю оригінальною культурою, звичаями й традиціями і з глибокими почуттями свого українства, — відповів Юрій Дмитрович. — Народився я в Південній Україні, в місті Новому Бузі, що на Миколаївщині. Батьки — педагоги. Час був нелегкий — 1940 рік. Мені ще й року не було (народився я 6 червня), як вибухнула війна. Але вижили. Вчитися мені подобалося, тож школу закінчив із золотою медаллю. Я захоплювався природою й непростою історією свого козацького Причорноморського краю, і вабила мене наша українська різноманітність. Тому й подався до Ужгорода”.

“А як працюється вчителем?” — цікавлюся. Юрій Дмитрович трохи задумався. “Є певні проблеми. Ні, діти (хоч бувають всякі) добре сприймають українську літературу, мову. Але ставлення керівників освіти до цих предметів, зокрема в Горлівці, як до чогось другорядного, необов’язкового. А природне зацікавлення українською історією, козацтвом (Донбас був колись заселений українськими козаками) ледь чи не українським буржуазним націоналізмом вважається”. Тоді вже українську мову російські так звані вчені-шовіністи зарахували до безперспективних: вона мала зникнути як непотрібна.

Після школи Юрій Руденко, набравшись учительського досвіду, якийсь час працював співробітником Науково-дослідного інституту психології в Києві, де ґрунтовно ознайомився з думками таких небайдужих відомих науковців-психологів, як директор цього ж інституту академік Г. Костюк, професор

І. Синиця, О. Губко, Є. Сверстюк, О. Братко, Л. Андрієвська. Тут глибше пізнав таємниці дитячої психології, бо ж педагогіка без знання цих особливостей — річ безпорадна.

З 1980 року Юрій Руденко працює у престижному виші, що тепер має назву Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. Але він не просто сумлінний високоерудований викладач. Його хвилює, якою буде Україна через двадцять, тридцять, п’ятдесят років, коли прийдуть керувати нею теперішні учні, студенти. Чи вони будуть поводитися як ненаситні егоїсти (що ми зараз спостерігаємо серед більшості очільників держави), чи працюватимуть заради матеріального й духовного розквіту стражденного українського народу? Чи будуть вони не тільки високоосвіченими, а й високоморальними? Бо хто не замислюється над вихованням дітей, той не дбає про власне майбутнє і про майбутнє країни, в якій живе. Адже, як писав В. Сухомлинський, “знання без виховання — меч у руках божевільного”. Те, що наші можновладці, посилають своїх дітей за кордон учитися, аж ніяк не гарантує майбутнього всебічного поступу нашої держави: крім знань, треба ще мати любов до своєї землі, до свого народу, почувати себе його часткою.

 

Лабораторія народної педагогіки

Тому Юрій Руденко у своєму виші разом з однодумцями у квітні 1987 року організовує на громадських засадах лабораторію народної педагогіки. Працівники лабораторії укладають перші концепції, програми, звернення до батьків і освітян, інші матеріали з проблем української народної педагогіки — і зокрема козацької, спрямовані на розвиток національної освіти й виховання. Козацька педагогіка — це не пустий звук і не вигадка. Сирійський диякон Павло Алепський, що побував в Україні 1652 року, за часів Богдана Хмельницького, не міг надивуватися з грамотності й вихованості простих українців, з їхньої людяності: тоді в кожному українському селі й місті були школи, які не тільки давали певні знання, а й формували особистості.

Юрій Руденко заглибився в принципи козацької педагогіки, коли навіть саме слово козак окупаційному режимові муляло око. Пригадую, як відповідальний секретар журналу “Українська мова і література в школі”, побачивши це слово в реченні, яким було проілюстроване якесь мовне правило, перелякано заявив, що це ж націоналізм. Головний редактор заперечив йому, але речення про всяк випадок викреслив. Щоб не мати ніяких клопотів, Юрій Дмитрович міг би спокійнісінько писати на заяложену “правильну” тему про комуністичне виховання, але вчасно збагнув, що за цією підступною вивіскою маскується колонізаторська суть шовіністичної політики, спрямованої на денаціоналізацію українців з подальшим їхнім зросійщенням. І його дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора педагогічних наук “Формування в учнів наукового світогляду в історії педагогіки України (1917—1941 рр.)”, яку він захистив 1995 року, уже в незалежній Україні, ті, що виросли на комуністичному вихованні, півтора року не хотіли визнати й усіляко охаювали через її українську національну зорієнтованість.

У центрі виховання мають стояти національні інтереси. “Ми маємо так виховувати учнів і студентів, — пише Юрій Руденко, — щоб вони глибше пізнавали психологію й філософію, інші гуманітарні суспільно-політичні погляди, культурно-історичні особливості рідного народу, відчували його потреби, розуміли шляхи й форми своєї практичної участі в розвиткові й консолідації українського суспільства, у поглибленні його державотворчих процесів”. Цьому підпорядковані і його дослідження (деякі в співавторстві) “Формування в учнів наукового світогляду” (1977), “Основи національного виховання” (1993), “Українська козацька педагогіка і духовність” (1995), “Теоретичні засади національної самосвідомості” (1998), “Україна в контексті світової цивілізації” (1999), “Виховання національно свідомої особистості” (2000), “Основи сучасного українського виховання” (2003), “Українська козацька педагогіка” (2007), “Патріотичне виховання учнів і студентської молоді” (2010), “Основи козацько-лицарського виховання” (2011), сотні статей, виступів. Про їхню спрямованість свідчать уже самі назви.

Щоб була зрозумілою суть глибоко гуманної і патріотично спрямованої козацької педагогіки, відродженню якої присвятив себе Юрій Руденко, наведу уривок із концепції “Українська козацька педагогіка”, розробленої на початку нашої незалежності творчою групою при Міністерстві освіти України під науковим керівництвом Юрія Дмитровича.

“Оволодіваючи козацькою духовністю, підростаючі покоління української молоді заперечували рабську психологію, втрату людиною самостійності й гідності, слабодухість, пасивність, невіру в свої сили, політичне прислужництво. В духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі — своєрідним кодексам якостей високо благородної особистості. Кожен молодий козак прагнув розвивати в собі ці шляхетні якості, які понині не втрачають значного виховного потенціалу.

Неписані закони кодексу лицарської честі передбачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;

— готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

— непохитна вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність тощо);

— відстоювання повної свободи й незалежності особистості, народу, держави;

— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

— уміння скрізь і всюди діяти благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Крім того, із століття в століття козацька педагогіка формувала в молоді й такі героїчні якості, що склали кодекс лицарської звитяги:

— готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;

— нехтування небезпекою, коли справа стосується життя друзів, побратимів, Матері-України;

— ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від чужих зайд-завойовників;

— героїзм, подвижництво у праці і в бою тощо.

Водночас козаки були глибоко милосердними. Вони чуйно ставилися до інших людей, ділили з ними радість і горе”.

Щоб відтворити суть козацької педагогіки, козацьких норм поведінки, треба було докладно вивчити ґрунтовні дослідження Дмитра Яворницького “Історія запорізьких козаків” у трьох томах, “Вольності запорізьких козаків”, “Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу”, праці Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, “Історію русів”, пройнятися поглядами Тараса Шевченка на роль козацтва в національному духовному розвиткові нашого народу. Юрієві Руденку, крім того, пощастило ще юнаком у рідному місті записати від старожила Григорія Гриценка збережену в народній пам’яті одну з реліквій козацької педагогіки — Козацьку обітницю. Як і Лицарська регула (кодекс моральних заповідей, цінностей, козацької честі, яким користувалися січові, сотенні, полкові школи, Острозька й Києво-Могилянська академії), Козацька обітниця — автентичне джерело моральних засад української спільноти часів козаччини.

 

Козацька обітниця

Звертає на себе увагу й резонний заклик Юрія Руденка в опублікованій нещодавно в газеті “Шлях перемоги” його статті “За українське національно-державницьке виховання”: “Ми, педагоги, маємо глибше й сміливіше розкривати учням і студентам державотворчі ідеї видатних провідників українського націоналізму Є. Коновальця, С. Бандери, Я. Стецька, Р. Шухевича, його визначних ідеологів Д. Донцова, М. Міхновського, М. Сціборського та інших”. На таку заяву, звичайно, можна очікувати від певних кіл несамовитого вереску: “Розбойники, воры. Пятно в нашей истории”. Але їм ще Тарас Шевченко гідно відповів: “Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане…” Якщо ми дозволяємо паплюжити самовідданих борців за нашу незалежність, то ми тим паплюжимо й саму незалежність — зокрема й в очах дітей. Націоналісти не зазіхали й не зазіхають на чуже, вони відстоювали й відстоюють своє на своїй землі. Якщо треба, то й збройною рукою. Це ми бачимо й тепер на Сході України.

Цікавлюся в Юрія Дмитровича, як учителі сприймають ідеї козацької педагогіки, її національний зміст. “В незалежній Україні у сотнях і тисячах шкіл, в інших навчально-виховних закладах, осередках широко застосовуються такі організаційні структури, форми, методи козацької педагогіки, як шкільна козацька Республіка, козацька Рада школи, посвята в козачата, джури і молоді козаки, чоти, сотні і полки, курені, світлиці козацької слави, види козацьких єдиноборств, турніри козацьких любомудрів тощо”, — оптимістично відповідає Юрій Руденко.

Але ж ці організаційні виховні форми застосовують поки що лише вчителі-ентузіасти. Їх, щоправда, вже чимало, дехто з них пише й свої методичні розробки з козацької педагогіки. А що робиться на державному рівні, на рівні Міністерства освіти? Були уроки українознавства — тепер їх нема. Було запроваджено єдиний мовний режим у школі — його скасовано на догоду анти­українським силам для полегшення зросійщення дітей. Постійно зменшується кількість годин на вивчення рідної мови й літератури — і катастрофічно падає загальномовна грамотність випускників шкіл та вищих навчальних закладів, українська мова, українська ідея ще для багатьох із них не стала престижною. За моральний стан майбутнього українського суспільства відповідає насамперед Міністерство освіти. Чи його службовці розуміють це?

Все ж радує те, що дедалі більша кількість працівників освіти приходить до розуміння того, що виховання дітей у школі й поза школою має бути національно спрямованим, національно-державницьким, кажучи словами Юрія Руденка. Нехтування націо­нальним вихованням призводить до трагедії Донбасу, де випускники шкіл і вищих навчальних закладів незалежної України, просякнуті ворожою пропагандою, стріляють в українців тільки тому, що вони українці.

Добірні зерна козацької педагогіки, що їх віднаходить і невтомно сіє вже півстоліття в український освітянський ґрунт доктор педагогічних наук, професор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Юрій Дмитрович Руденко, мають ще дати свої рясні гуманні плоди, бо вони вкрай потрібні для України. І в цьому має бути зацікавлена насамперед держава, якщо вона українська.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment