Поема Миколи Бажана «Дебора»: «складна дактилоскопія життя»
Володимир ПАНЧЕНКО,
професор, доктор філологічних наук
Коли Микола Бажан писав, а потім публікував у журналі “Вітчизна” (1968, №8) свою поему “Дебора”, він і уявити не міг, що цей його поетичний спогад про уманську юність матиме зовсім несподіване відлуння.
Поему присвячено “Пам’яті Дебори Файнштейн”, красуні-піаністки з театру Леся Курбаса “Кийдрамте”, який далекого 1920 р. знайшов для себе прихисток в Умані. Справжнє ім’я “Дебори” — Раїса; поет змінив його у присвяті згідно з логікою свого творчого задуму: трагічна історія молодої єврейки мала викликати асоціації з біблійною пророчицею Деборою, яка в скрутну для ізраїльського народу годину повела за собою ополчення проти напасників-фінікійців.
“Суть краси —
це спрага і скорбота…”
Зерно задуму поеми про Дебору “проклюнулося” 1967 р., коли Микола Бажан побував у місті своєї юності, біля Сухої Балки, в якій німецькі нацисти розстрілювали євреїв. Саме тоді йому й згадалася Рая Файнштейн.
“Прозора, хитлива і ніжна тінь” Дебори виринає з мороку часу, щоб разом із поетом (який вважає, що вона назавжди залишилася у “яру розстріляних”) пройти згарищем їхнього власного минулого. Пройти, щоб воскресити в пам’яті Умань 1919—1920 років.
Усе дуже зримо постає з-під пера майстра візуальних образів Миколи Бажана: змальовані ним словесні картини нагадують сповнені безмовного крику фрески художника-експресіоніста. Внутрішньому зору двох подорожніх, що блукають полями пам’яті, відкриваються “закурені пустирі”, “винищені двори”, “попелиська загиджені”; виринає перед очима старий “кляштор базиліанів” із “гайдамацьким колодязем”, у “зацвілому глеї” якого “ще тліють ламкі й хрусткі, /дірчасті, мов дудка, кістки /Гонтових двох дітей…”
Пам’ять вихоплює з минувшини сцени нечуваної жорстокості: “…Вмащені кров’ю коли, /У площу при кляшторі вгачені, /Щоб люди простромлені, скорчені, страчені /Звідтіль на все місто ревли…” Поетові в цей момент уже наче й не важлива вся повнота знання про Гайдамаччину — просто його людське єство здригнулося від того, що намалювала уява. Це, сказати б, Бажанова готика, цілком альтернативна “романтиці насилля”, що її колись знала література. Вона (готика) покликана передати жах кривавої помсти, руйнування, масових розправ, — хай навіть і ціною ризикованих історичних зближень…
Але згадка про Умань ХVІІІ ст., Умань гайдамацьку доречна ще й тому, що далі у поемі йтиметься про театр Курбаса, який 1920-го саме тут, у “кляшторі базиліанів”, у реальному історичному інтер’єрі виставляв Шевченкових “Гайдамаків”! Це солодкий спогад: тривожно-трагічна інтонація поетичної оповіді змінюється іншою — елегійною, захопленою, пронизаною радісним екстазом творення. Адже Лесь Курбас для “гуртка юнців обдертих”, які й самі прагнуть долучитися до мистецтва, — театральний Бог, якого вони бачать на сцені в образах Гонти, Едіпа, Макбета, а потім — у створеній ним студії, де “юнцям” допомагає своєю грою на піаніно й Дебора….
Єство музики їй відкрив батько, “кантор синагоги”. Та частина поеми, у якій ідеться про старого кантора і його переповнену “древньою тривогою” музику, раптом нагадає “Чотири оповідання про надію”, написані Миколою Бажаном кількома роками раніше: поетові тоді відкрилося, що мистецтво і релігія мають схожу місію — підтримувати в людині людину, рятувати її в годину скрути своєю спасенною силою.
Дорога поетові думка про гуманістичну сутність мистецтва звучить і в поемі “Дебора”:
Одна прадавня, невтоленна тема
Співала в ньому (батькові Дебори. — В. П.)
всюди і завжди.
Вона — єдина, спільна, не окрема —
Переплітала в лад один лади
Розспіваних напучень Баал-Шема,
Замріяних псалмів Сковороди,
Щоб виспівати віру в людське, скриту
В їх кожній ноті, як в краплині світу.
Тобі, Деборо, батько дав цей світ
Мелодій і пісень обох народів,
І тих, які складав у скінії левіт,
І тих, які в степу сліпий кобзар виводив.
Стогнав “Кол-Нідрей”, а за ним услід
Козацький плач у наші душі входив, —
Зливались дві ріки, єднались два світи,
І їм обом була причетна ти.
“Виспівати віру в людське…” — ось, за Бажаном, формула вищого призначення справжнього мистецтва, яка згодом доповнюється афористичними словами кантора: “Суть краси — це спрага і скорбота”. Довкола цього місткого афоризму можна довго розмірковувати і навіть сперечатися. Спрага? Скорбота? Так, спрага і скорбота, бо ж хіба мистецтво не є джерелом живої води? Хіба не асоціюється бажанівська скорбота зі стражданням, що про нього у загадкових рядках Пушкіна “Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать” ідеться як про нерозлучного супутника драматичного в своїй суті людського життя? Хіба не переповнилися за сотні літ єврейські й українські мелодії (“Кол-Нідрей”… “козацький плач”…) історичною печаллю двох народів?
На єврейсько-українській двоєдиності “строгих, стоголосих” акордів старого уманського кантора, батька Дебори, автор поеми робить виразний смисловий притиск. Зрештою, дві музичні стихії поріднилися і в душі самої Дебори… Це варто пам’ятати, тим паче, що далі в поемі з’являється різкий контрапункт. Напливом, як у кіно (до якого Микола Бажан у молодості мав безпосередній стосунок як сценарист і редактор спеціального часопису “Кіно”), виринає “страшна історія” Дебори. Вона — зі стихії збройних і політичних шаленств 1919 року: Дебору зґвалтував отаман Стецюра, колишній джигун, “борець і чемпіон найважчої ваги”, чиї афіші ще пам’ятала Умань. А порятував дівчину від сліз і розпачу — Лесь Курбас! Це він запросив її до театру, подарувавши молодій піаністці оту саму “віру в людське”, без якої і життя не життя.
Поема Бажана взагалі пронизана світлом Курбаса, митця й людини. Незадовго до смерті Микола Платонович напише спогади про свою Умань 1920 року, давши їм вельми красномовну назву: “У світлі Курбаса”. Поема “Дебора” мовби “перетече” в пізніші мемуари.
Сама ж вона часом нагадує музичний твір, центральною темою якого є одвічна битва світлого й темного.
Чарівна сила звуків, що переповнюють простір колишнього костьолу; “нещадна влада” ритмів, які беруть у солодкий полон юних Курбасових студійців, змушуючи “їх тіла /…/ /звучати /Різноголоссям /Радісного непокою”; напоєна музикою піаністка Дебора, під пальцями якої оживають Шопен, Лисенко, мелодії давніх пустель, — про все це у поемі Бажана написано з таким божественним тремтінням душі, що вже й не здивуєшся, коли поет раптом порівняє найвищу насолоду від музики з еротичною втіхою, з оргазмом закоханого юнака (“Так розтинає тіло юнакові /Наскрізний спазм, /Разючий спазм любові”)! У кого ще з магів слова знайдете таку міру екзальтації, таке гостре, органічно-глибинне відчуття екстатичної могуті мистецтва?!
У якусь мить Микола Бажан стає Богом ритму й словесної пластики, і тоді в його рядках починає оживати музика “Березневого каламуту” — “танцю, дійства, хороводу”, влаштованого студійцями на сцені театру Курбаса в Умані 1920 року. А разом із музикою оживає і поезія: “сонячнокларнетний” Павло Тичина… Блакитний… Чумак… Вони — вісники vita nova, нового — революційного в своїй суті — мистецтва, молодечого, зухвалого пориву до творення чогось іще не знаного…
Політичне тло відповідне: в Умань вступила Перша кінна армія Семена Будьонного (та сама, знаємо ми, яка йшла на Варшаву, несучи полякам соціалізм на кінчиках багнетів, — тільки ж хіба думалося тоді про це 15-літньому підлітку?..)
Спогад про “Березневий каламут” — останній у розмові старого поета з тінню Дебори. Він, поет, виринає із “солодкого наркозу спогадів”, повертаючись у час теперішній, — і ми чуємо заключні слова поеми, що звучать як реквієм, як плач над “чорноротим ровом”, де есесівці страчували євреїв Умані. Це саме тут, в останніх словесних акордах, піаністка з театру Курбаса виростає у символ, стає “пророчицею вбиваних людей”, а водночас і “раптовим соняхом”, що пробився до життя “в яру на рихлім дні”. Соняхом, що мовби зріс із єства Дебори, увібравши її “жагу тепла, /Жадобу сяйва, музики й краси”.
Могутній фінал! Усе злилося в цій симфонії почуттів: біль пам’яті, скорбота, стримуваний плач, бунтівливе переживання жаху холодної жорстокості вбивць, — і людська велич, туга за “музикою й красою”, високе світло, джерелом якого є людина…
“Я думав, що Ви загинули…”
…Звідки було знати поетові, що мине час — і з Умані йому прийде лист від давнього приятеля, історика й краєзнавця Миколи Комарницького, в якому той повідомить, що Дебора — жива! І що тепер вона, Раїса Борисівна Ратова, у дівоцтві Файнштейн, мешкає у Москві; що він уже надіслав їй журнал із поемою; що в Києві живе донька Раїси з родиною…
Комарницькому, отож, випало бути “зв’язковим” між Бажаном і героїнею його поеми.
А Микола Платонович і Раїса Борисівна, дізнавшись, як склалося життя кожного з них, пережили велике душевне сум’яття: адже від 1920-го року минуло півстоліття! Ціла вічність… У таких випадках завжди охоплює острах перед можливою зустріччю: час бере своє, ми разюче змінилися, стали іншими, “незнайомими”…
Як бути?
Раїса Ратова — Миколі Комарницькому, 18 вересня 1970 р.: “Бажану я не напишу. Не смогу. Ведь для меня он не товарищ Бажан, не Николай Платонович, а друг юности, Коля, Коленька. Как же писать? И может, лучше остаться для него Раей, чем стать Раисой Борисовной? Это может решить только он сам”.
Микола Бажан — Миколі Комарницькому: “Чи писати їй листа, пробачаючись, що написав у присвяті “Пам’яті…” — себто посвячуючи вірша уже мертвій? Чи нічого не писати? Як захоче, то сама напише, або, приїхавши до онуки в Києві, знайде мене тут? Думаю, що останнє — вірніше. Хай озветься…”
Раїса Ратова і справді озвалася першою. Її лист не зберігся, зате можемо прочитати першого листа Миколи Платоновича, відправленого в Москву пізньої осені 1970 року. Ось він:
“Ні, я просто не можу розпочати цього листа з такого натурального, звичайного і цілком виправданого — “Вельмишановна Раїсо Борисівно!” Ви це зрозумієте, бо й самі про це писали. Отже, дозвольте мені звернутися до Вас теж, як піввіку тому, коли Ви кликали мене: “Колька”, а я Вас звав “Рая!”
Дорога Раю! Дбанням чудесного Миколи Федоровича Комарницького я знайшов Вас, незабутню товаришку далеких моїх юнацьких років. Так, я не забував Вас і згадував тоді, коли по війні стояв над страшною землею уманського “Сухого яру” і думав про долю свого покоління — дівчат і хлопців українських, єврейських, польських, російських. Я думав про своє покоління і думав про себе, про старе, поморщене, склерозоване нині серце людини, життя якої не було легким. Я дивився на це рубцями і шрамами вкрите серце і бачив на ньому ту складну і заплутану дактилоскопію життя, де видно і глибокі сліди могутніх жадібних долонь мистецтва, і гарячі стиски тривожних пальців літератури, яким піддавалось це нещасне скромне серце з охотою і надією.
Сліди вогненних рук Шевченка лишились там, поруч відбитих мудрих пальців Пушкіна, і ніжні печальні дотики рук Шолом-Алейхема теж торкалися цього серця. І я зрозумів, що те почуття братства, дружби народів, про яке зараз говорять так часто і такими казьонними, суконними словами, що це почуття братства є для людського серця таким же природним і необхідним, як його тепло, пульсація, кровообіг. І я зрозумів, що не тільки мені ж ясно, але й тим, заблуканим десь у безвісті друзям мого юнацтва, до яких я посмів зарахувати і Вас, Раю.
Я взяв кілька рис Вашого життя і єства, я зробив Вас прототипом своєї Дебори, не намагаючись бути точним біографом, а образом того братства, яке єднало нас, молодь українську, польську, російську, і якого ми ніколи не зрадили.
Я думав, що Ви загинули. Щастям для мене було дізнатись, що Ви живі. Щастям для мене було прочитати Вашого, такого дорогоцінного і хвилюючого для мене, листа, адресованого Миколі Федоровичу. Спасибі Вам, Раю, цілую Вашу руку, кланяюсь Вам і так, як піввіку тому, кричу Вам: “Здрастуйте, Раю!”
Ваш Микола”.
Я читав цього листа в кімнаті, де його, можливо, й писав Микола Платонович, — у колишній домашній бібліотеці поета, серед книжкових полиць, що тепер стали частиною експозиції літературно-меморіального музею-квартири Бажана. Папка з листами чималенька: Микола Бажан і Раїса Ратова обмінювалися епістолярними посланнями й листівками довго, щонайменше шість років. 1970-го поет мав за спиною 65 прожитих літ, Ратовій ішов 72-й.
У січні 1970-го вона втратила чоловіка, з яким прожила 46 років; життя, здавалося, втрачало сенс; Раїса Борисівна довго і тяжко хворіла, — і тут раптом сталося диво з “Деборою”!
“Твоя поэма, твои и Николая Федоровича (Комарницького. — В. П.) дружеские письма сыграли в моей жизни роль, аналогичную роли Курбаса и нашей студии в то далекое, бесконечно тяжелое для меня время…” — писала Раїса Ратова в Київ. Вона й сама дивувалася вигадливості великого режисера, яким є Життя: 1920 року її врятував Курбас, а тепер — Бажан! Через півстоліття усе мовби повторювалося, і вона, літня, сповнена туги жінка, знову воскресала, виринаючи з безнадії і смутку.
“Я верю, что была и есть для тебя не только объектом поэтической фантазии и канвой для художественного произведения, а частью того светлого, незабвенного, что дал нам Лесь Курбас, — зі світлою печаллю і вдячністю писала Раїса Борисівна. — /…/ Это все давал он нам: меня вернул к жизни, а тебе дал путевку к искусству, к поэзии…”
Її листи до поета пересипані згадками: найчастіше — про Умань; про Бажана-студійця (“помню подростка с пытливым взглядом, впитывающего в себя впечатления /от/ высказываний Курбаса”; “помню твои руки с длинными нервными пальцами и ощущение твоей незаурядности, почему-то владевшее мною”; “ты был наша общая “дитина”); про поїздку уманського гуртка в Київ, до Курбаса, після того, як його театр залишив їхнє місто…
Про себе Раїса Борисівна розповідала небагато. Одного разу згадала про своє навчання в Одесі: “Я уже заканчивала юридический факультет. /…/ Была готова и моя дипломная работа, посвященная теме о ссылке и наказании в России (специализировалась как адвокат). И — полный крах. Ни диплома, ни просвета, безутешное горе… Временами даже потеря памяти. И — наша студия. И ты…” Ідеться тут, очевидно ж, про той драматичний епізод 1919 року, що про нього писав Бажан у своїй поемі: Дебору зґвалтував отаман Стецюра…
А загалом, Раїса Борисівна досить швидко переключилася на “хвилю Бажана”: їй він писав про свої творчі справи; про роботу над перекладами “старого остроумца и мудреца” Гейне, “польского поэта ХІХ века, у нас совсем не известного”, Ципріяна Норвіда, “чудесного немецкого лирика” Рільке; про відвідини Умані й поїздку в Грузію; про бажання повернутися до образу Леся Курбаса, не забувши розповісти й про “трагические дни его жизни в Москве”; про проблеми з виданням поетичного збірника “Уманські спогади”. І, звісно ж, про хвороби, що гальмують працю…
У заочної “співрозмовниці” Миколи Бажана тепер з’явився життєвий стимул, і вона стала читати Гейне, пробувала вгадати, які саме твори вибере для перекладу її київський друг, пересилала йому про всяк випадок свої виписки з Гейне… Намагалася стежити за всім, що друкував Бажан. А як зраділа Раїса Борисівна, коли несподівано отримала від севастопольської приятельки розкішно виданий збірник “Мікеланджело”, що його готував до видання Микола Бажан! “Я и не думала, что смогу так чему-нибудь обрадоваться. Ведь даже радоваться теперь уже сил нет… Поверишь, и глаза мои, и руки словно ласкают страницы, а душа наслаждается их содержанием…”
Це вже рік 1975-й…
Вони вже давно, ще на початку 1971 року, зустрілися, подолавши острах. А що такий острах був, свідчать рядки одного з листів Миколи Платоновича: “Я был недавно в Москве. Хотел поехать на улицу Володарского, но побоялся. Побоялся воспоминаний, живущих в тебе. Старым, лысым человеком не очень радостно появиться перед той, которую помнишь пятьдесят лет тому назад и которая воплотила в себе драгоценные, не стареющие думы и надежды юности” (10 листопада 1970 року).
Проте в перші дні березня 1971 року Микола Платонович усе ж переступив поріг квартири Ратових. Раїса Борисівна про ту їхню зустріч писала так: “Вот мы и встретились. Тот момент, когда ты стоял по одну сторону закрытой двери, поднося руку к звонку, а я — по другую, открывая дверь, и мы оба знали, что сейчас увидим друг друга, — тот момент, мне кажется, словами не опишешь. /…/ Я старалась, чтобы мы не волновались, особенно ты. И мне кажется, что это удалось, хотя бы внешне” (9 березня 1971 р.).
Поема “Дебора”, отож, не тільки оповила їх обох “сладким наркозом воспоминаний”: вона допомагала зцілювати старі душевні рани, підтримувала вогник життя згадками про уманське світло, — світло їхньої дерзновенної, перейнятої духом мистецтва, юності…
Один із листів Раїса Борисівна завершила словами: “На все добре, Бажанчик!” — так вона прощалася з ним колись давно, в їхні молоді літа. Настав момент, коли ці її слова почали звучати для поета як знак прощання назавжди…
Раїси Ратової не стало 3 серпня 1982 року. Миколі Бажану судилося прожити ще трохи більше року…
“Ніяких зміщень
в поемі я не припустив…”
Доля поеми “Дебора” виявилася драматичною. “Тут к ней отношение не превосходное”, — скаржився Микола Бажан Раїсі Ратовій ще в грудні 1970-го. Зрештою, “Дебора” так і не потрапила до його “Уманських спогадів”, що вийшли у видавництві “Радянський письменник” (1972) “бедолашными, искромсанными”.
Що сталося?
Відповіддю на це запитання є адресований Миколі Бажану лист від керівництва “Радянського письменника”, датований 8 серпня 1972 р. Наведу його повністю: “Вельмишановний Миколо Платоновичу! Уже в гранках ми ще раз ознайомилися з поемою “Дебора”, що входить до книжки “Уманських спогадів” як самостійний твір. Після тих коректив, які Ви зробили з огляду на серйозну критику журнального варіанту поеми, після виправлень окремих місць уже в гранках твір до деякої міри поліпшився, але загальне його звучання, на наш погляд, все ж може викликати ряд суттєвих заперечень.
1. Народ — творець революції, на превеликий жаль, в поемі відсутній, а бандит Стецюра в зв’язку з цим лишається єдиним його представником, що аж ніяк не відповідає історичній правді.
2. Протиставлено Стецюрі групу молодої української інтелігенції на чолі з Лесем Курбасом. Гадаємо, при всій повазі до інтелігенції тогочасної її аж ніяк не можна вважати рушійною силою революції. Такий погляд перечив би самій суті вчення про соціалістичне перетворення світу.
3. Сама постать Дебори трагічна. Але паралелі, які проводяться в поемі між подіями в Умані під час громадянської війни і фашистською навалою 1941 року, дещо зміщені і, очевидно, не зовсім правомірні. Бандитський розгул, погроми анархістів і чорносотенців при всій їхній жорстокості все ж не йдуть в порівняння з планомірним знищенням цілої нації, яким займалися гітлерівські “надлюди”.
4. З огляду на всі ці хиби нам здається, що публікація поеми “Дебора” в збірці “Уманські спогади” небажана. В разі її виходу в світ критика мала б всі підстави серйозно й аргументовано заперечити цілу низку положень поеми, що було б небажаним як для автора, так і для видавництва.
Головний редактор Д. Міщенко
Зав. редакцією поезії Ю. Петренко”.
Бажан відбивався. Йому навіть довелося заговорити мовою своїх опонентів-видавців, себто — мовою ідеологічних штампів, які мали переконати, що в поемі “Дебора” нічого “неправильного” немає: “Я здивований, як можна було назвати представником народу виведену мною огидну постать представника українського звірячого куркульського націоналізму. Це — антинарод, і йому протиставлено всю дійсність 20—21 року: і залізний потік Будьоннівських дивізій, і служіння українського театру інтересам радянського народу та радянського війська, і тогочасну молодь в її радянських інтернаціоналістських стремліннях, і молоду радянську літературу, а не саму тільки постать — велику, світлу, красиву, але, мовляв, тільки одну — Леся Курбаса. Ясно, що він не був рушійною силою, якою в пролетарській революції є пролетаріат, але він був чесним служником революції. Хіба про таку роль в революції не варто писати?
Жодних паралелів (так в оригіналі. — В. П.) між бандитськими погромами і фашистською навалою в поемі нема. Це — різні історичні часи, різні явища, але є в них спільне — звірячий шовінізм, звіряче людиноненависництво. Подані вони в поемі в їх хронологічній послідовності. Отже, ніяких зміщень в поемі я не припустив. /…/
Я вважаю, що в основному поема говорила /…/ про виховання в душі тогочасного (20-ті роки!) дрібнобуржуазного юнацтва почувань нових, інтернаціоналістських, скерованих проти будь-яких форм націоналізму. В поемі відданість Дебори своїй українській радянській вітчизні заперечує сіоністські концепції, наклепи, під’юджування. Тому вважаю поему оцю скерованою і проти сіонізму, і проти українського націоналізму…”
Читати обидва ці листи (видавців і поета) тяжко: вони виразно демонструють, що таке рік 1972-й; у якому тісному прокрустовому ложі перебувала тоді підсовєтська література; яким загнаним мав почуватися письменник, надто ж якщо він по-справжньому талановитий…
Проте мене все ж не полишає відчуття, що в обох листах за ідеологічними шаблонами ховається щось недомовлене, таке, що зосталося у підтексті. Зверніть увагу: все (майже все) крутиться довкола постаті отамана Стецюри, жертвою якою стала молода єврейка Дебора. Погромників 1919 року було дуже багато, до того ж — не тільки серед “отаманії”. Погромниками були й білогвардійці, воїтелі за “єдіную, нєдєлімую” Росію. Проте радянська пропаганда виставляла антисемітами саме українців. Особливо висока хвиля істерики здійнялася після вбивства Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом, “месником”, який насправді у 1926 р. просто виконав завдання радянських спецслужб.
Не можу уявити, що зчинилося б, якби роль ґвалтівника Дебори в поемі Миколи Бажана дісталася якомусь офіцеру-денікінцю, “спасателю” Росії! “Звірячий куркульський (? — В. П.) націоналізм” міг бути тільки українським, тим паче — в інтерпретації українського поета!
Ось тут, на мій погляд, і криється розгадка тих недомовок, які вчуваються у листі, адресованому авторові поеми “Дебора” видавцями з “Радянського письменника”. Ідеологія ідеологією, але не забуваймо і про психологію: реакція Дмитра Міщенка і Юрія Петренка, попри всю їхню політичну “тарабарщину”, виказувала якийсь майже інстинктивний опір шаблонові: ну ось, — маємо ще одного погромника (ґвалтівника) з українським ім’ям, тепер уже в особі Бажанового Стецюри!
Ні, Микола Платонович Бажан усе ретельно збалансував: у символічному сенсі “Кол-Нідрей” і “козацький плач” у поемі максимально зближені. Уманське “дрібнобуржуазне (! — В. П.) юнацтво” справді сповнене “радянських інтернаціоналістських стремлінь” (якщо вже висловлюватися орвелівською “новомовою”!). І все-таки, все-таки…
У художньому творі не все залежить від раціональних установок автора, його суб’єктивної волі. Логіка образів відрізняється від логіки публіцистичної думки. Тому читач може цілком по-своєму (не так, як хотілося чи уявлялося авторові) сприйняти і епізод зі Стецюрою, і ті історичні зближення у поемі “Дебора”, що їх я на початку назвав ризикованими: гайдамацьку різню — отаманську наругу над Деборою — масове знищення євреїв німецькими нацистами… “Це — різні історичні часи, різні явища, але є в них спільне — звірячий шовінізм, звіряче людиноненависництво”, — пояснював Бажан, оминаючи, щоправда, в цьому своєму автокоментарі події гайдамаччини. Явища і часи справді дуже різні, з цим нескладно погодитися. Проте зближення, розміщення “різних явищ” в одному художньому ряду неминуче виглядає як акцентування саме на спільному, а не на відмінному! Місця ж для відмінного у читацькому сприйнятті якраз і не залишалося…
І тут з’являвся простір для полеміки з поетом, що загалом нормально, якщо йдеться про нормальні — не тоталітарні — часи. Атмосфера ж 1972 року була “звихненою”: поему, як ми вже знаємо, не включили до збірки “Уманські спогади”. Вперше вона з’явилася друком тільки 2002-го!
“Складна і заплутана дактилоскопія життя”, отож, відбилася не тільки в рядках поеми Миколи Бажана, а й у дуже непростій долі його небуденного твору…
P. S. Автор висловлює вдячність директору Національного музею літератури України Галині Сороці та завідувачу Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана Людмилі Рєзніковій за надані для роботи над цією статтею архівні матеріали поета.
