Василь Рубан «На протилежному боці
від добра» (Київ: Ярославів Вал, 2015)
Микола ГРИГОРЧУК
Узявши до рук книгу Василя Рубана, читач зустрінеться з досвідом, якого він за нормального буденного життя ніколи навіть уявити не зміг би. Це авторова сповідь про пережите в совітських тюрмах та психіатричних закладах, куди його запроторила влада для примусового лікування за написання політичної програми “української національної комуністичної партії”. До цієї ідеї автор дійшов у Києві, прочитавши взяту в Івана Світличного “програму русскіх хрістіан”, яка передбачала зросійщення народів СССР. З майбутнім “ідейним колегою” Рубана звів В. Голобородько і далі він працював під його науковим крилом. Зрозумівши, що “русифікація — це планомірна дія” і щоб на “всіх язиках” все не мовчало, автор вибрав дорогу боротьби. І відданість справі стала для нього принципом.
Допоки людство не придумало “щеплення” від диктаторів (на кшталт таких собі путлерів), у світі виникатимуть тоталітарні режими з потребою розправитись зі своїми політичними опонентами. І засоби психіатрії тут займають чільне місце. Доти і твір В. Рубана залишатиметься актуальним. На власному гіркому досвіді спостережливого інтелектуала автору вдалося виставити перед читачем цілу галерею портретів конкретних осіб, які зустрілись йому на цьому гіркому відтинку життєвої дороги. Чудова зорова пам’ять автора дозволила в деталях описати не тільки людей, а й передати деталі побуту, взаємини між персоналом закладу і його пацієнтами та між самими пацієнтами. Це трагедія “в’язня сумління”, розумної особистості, насильно зачиненої в середовище божевільних та кримінальних злочинців. Побувавши “у семи тюрмах і шість разів у дводобовому етапі”, В. Рубан у деталях описує, що відбувається з людиною, коли вона стає піддослідною істотою, загалом, як поводяться люди, опинившись у неволі. Які їхні приховані риси починають проявлятись найбільшою мірою? Як змінюється навіть нормальна людина за умов обмеження волі й харчування у тісному просторі серед собі подібних та божевільних? Зрештою, як вижити в такому середовищі, аби не занапастити свою душу, не згубити себе?
Цю тему до деякої міри описали Гелій Снігерьов у “Набоях для розстрілу” та Тодось Осьмачка в “Ротонді душогубців”. В. Рубан у своїй відвертій сповіді виніс на світло всю гірку й таємну правду про застосування до політичних опонентів примусової психіатрії у закладах для божевільних. Комуністи зачиняли туди тих, хто думав не так, як вони. “Монополія на справедливість” дозволяла їм перетворювати на шизофренію навіть здоровий глузд, здатність людини думати. Як правило, людина здібна й совісна партійною бути не хотіла. Якщо ти навіть академік Сахаров, але засумнівався в правильності політики КПСС, — тебе виженуть з роботи, і ти навряд чи зможеш влаштуватися бодай “сторожем на цвинтарі чи вантажником у магазині”. У таких людей відбирали все. У них вже ні хати, ні вулиці, бо їхнім домом ставав увесь простір Совєтського Союзу. Між окремими “помешканнями” цього простору їх переміщали в етапних (“поштових”, “столипінських”) вагонах і на кожній станції чекали собаки з вартовими та етапні машини — “чорні воронки” з тісними одиночними “кишенями” для індивіда. І скрізь ці вартові переважно з пласким чи “плескатим” обличчям з широкими вилицями, за яким безпомилково впізнаєш “старшого брата”. Від них часто лунало: “нє положено” і “гаварітє тіше”. Тюремники “тюрми народів” мали бути надсуворими.
Ще Катерина ІІ набудувала цих “помешкань” по всій імперії з достатньою густиною. Проте їх заселення сягнуло апогею лише в часи сталінського режиму. Навіть найменший начальник мусив бути членом КПСС, справним виконувачем спущених згори інструкцій, сторожовим псом режиму. Вожді носили військові френчі без погонів, що свідчило про напіввійськовість їхньої партії. Відділи № 1, за залізними дверима яких були “таємні справи” на кожного співробітника, існували у всіх установах Совєтського Союзу. За кожним слідкувало пильне око КҐБ. Особливо шукали тих, хто “не в тому порядку” використовував 33 букви з алфавіту. “Безневинні розмови” з друзями чи навіть дружиною могли закінчитись погано. Батіжно-пряникові засоби вербування кадебе застосовувало скрізь. Коли щось не виходило, розпускали чутки про співробітництво з ними. У взаємних підозрах про “співбесіду” точив собі сумління кожен, хто ставав на герць із режимом. Не одного здав товариш, дізнавшись про його таємницю. Бувало, “сидиш у безнадії, хочеться комусь розповісти про себе хоча б дещо”. Аби вивідати, що у людини на душі, до неї підсаджували “дятла”, який потім справно “стукав” усе почуте начальству в обмін на кращі умови під сонцем. Для прикладу Рубан наводить тусовку богеми у київському кафе “Хрещатий Яр”, де стіни, розмальовані Борисом Плаксієм, відбивали історію України аж до сучасників, яких старанно контролювали. Пік усіх стежень припадав на 22 травня біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, бо це був час і місце демонстрації своєї незгоди з “режимом” та акцій проти зросійщення. Про що гомоніла наша еліта?
Українців бісило, що без дозволу Москви вони “навіть туалет” не можуть збудувати на своїй землі. Йшлося й про те, що 1918 року німці змусили більшовиків визнати незалежність УНР і підписати Берестейську угоду. Пізніше об’єднання в СССР було вимушеним. За нього Україна заплатила мільйонними жертвами колективізації та трьох голодоморів. Вождів патріотичного руху (Коновалець, Петлюра, Бандера) знищили фізично. Хіба могли пробачити Петлюрі взяття Києва штурмом і вибиття звідти “Білої гвардії” Булгакова? Коли вересень 1939 року засяяв для Західної України “золотом”, могили галицьких стрільців разом кудись щезли. Перед наступом німців 1941-го енкаведисти розстріляли в’язнів з галицьких тюрем, “штабелюючи їх у ямах тут же у дворі та пересипаючи негашеним вапном”. “Прекрасна ідея рівності і справедливості, — зазначає автор, — провокує людей на небачені досі злочини”. Хто мав щось проти, — у того “шмон”, N років тюрми + Х років висилки на “спецпосєлєніє” і на все життя — “поражєніє в правах”, як для громадян другого ґатунку. У чому корінь такої “любові”?
Автор дошукує відповідь у словах: “Доки Польща володіла Києвом і Україною, доти вона була найсильнішою країною в Європі. Але коли втратила Київ на користь Москви, Московщина стала імперією”. Спекуляція ідеєю комунізму мала за кінцеву мету загарбання всього світу. Заради маячної ідеї кращого майбутнього усього людства комуністи довели, що можуть знищити цілі народи. Коли у В’єтнамі відкривали російську школу, радості не було меж, адже творився “навколоземний російський народ”. Нікого не цікавило, за рахунок чиєї праці “російський цемент у В’єтнамі дешевший за морський пісок”. Тотальна масова дезінформація лилась з “брехунців” на весь світ, як і сьогодні. Все мало виглядати оптимістично, прогресивно і святково. Народи, “ощасливлені” дружбою з Москвою, нині плентаються у хвості цивілізації. Вибір у тих, хто її полюбив, як бачимо, невеликий: “газова голка” або ядерні ракети на голову.
Моральна обстановка ставала нестерпною. Арешти в Україні почалися 1972 року. Тугі обійми “англійських браслетів” відчули на своїх руках Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Микола Плахотнюк, Василь Стус, Анатолій Лупиніс, Красівський та інші дисиденти. Катування психіатрією довелося пройти генералу Петру Григоренку, Леоніду Плющу, лікарю Миколі Плахотнюку та багатьом, хто боровся “за права людини”. Лупиносу вдалося вирвати частину з історії своєї хвороби, передати на волю, і на радіо “Свобода” її зачитали в прямому ефірі. Тільки І. Дзюба просидів під арештом п’ять місяців, і як зазначає В. Рубан, “покаявся в “Літературній Україні”. Після написання ним праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” від нього чекали ролі вождя, проте намарне… У цьому була “безпорадність руху”, “ніхто не хотів брати на себе роль керівника”. Всі інші надовго загриміли за ґрати, де час загусає й перестає текти. Василь Стус, Валерій Марченко залишились там навічно. З часом дружині Л. Плюща вдалося витягти чоловіка і він уже “за бугром” дещо розповів. Рубан наводить низку “видатних” прізвищ, які занапастили себе, пишучи доноси на колег та послуговуючись Москві.
Совєти не жаліли коштів на утримання армії слідчих і допитувальників, які почувалися привільно, як на “сьомому небі” поблизу своєї “контори” на Володимирській 54. Щоб “натомити незвиклу до неволі душу”, слідство вели повільно, раз на тиждень роздягали догола з загляданням у всі щілини тіла. Автор радить заарештованому “не поспішати на волю”, “все заперечувати”, а потім “визнавати лише те, що для вас вигідно”. А далі жертву направляли у “виправні” заклади.
Активний курс “лікування” у цих закладах значив: насильне введення в організм людини через уколи психотропних препаратів (галоперидолу з аміназином, модитену депо тощо), сірки, інсуліну (провокує шок через нестачу цукру в мозку) або електрошок. Шприц жадібно впивався в тіло і отрута повільно сповзала з кінця голки, торпедуючи розум. Дози були “конячими”. Особливу небезпеку ніс барбаміл, який виключав кору головного мозку і змушував говорити підкірку. Божевільний страх, здавалось, на генному рівні, душив жертву, боліла душа. Надлюдські сили виникали у тілі, що противилось уколам. Проте “санітари” рушниками прив’язували жертву до ліжка. Страждання вібрувало на найвищих нотах, зашкалювало, переходило за межі відчуття, за шок. Виривався “космічний бік болю” — моторошний глибокий крик жертви, від якого “шкіра терпне на голові”. Але це не спиняло “спеціалістів”, які мали смак у знущанні над собі подібними (адже “садизм живе у кожній людині”) і охоче застосовували “сухий бром” — рукоприкладство, бо “дурні живучі”. Лікар-психіатр ставав катом, а методи лікування — засобами тортур. Він легко міг призначити “вічну дозу” і “казніть шпріцом”. Панувала думка, що всі лікарі-невдахи стають психіатрами. Нагодувавши отрутою пацієнтів, вони повертались у свої домівки виховувати дітей і годувати їх за гроші, зароблені на такій “роботі”. У будівничих комуни “всяка робота була почесною, особливо праця виконавця вироків”.
В. Рубан детально описує стан жертви. Спочатку в людини гасне погляд, голова схиляється набік, усе тіло викручує, як від ревматизму, особливо ноги: тільки приляжеш, як тебе підводить, і навпаки. Дозу збільшують і вже звисає гирею голова, починає текти слина, далі йдуть спорадичні сечо- та каловиділення. Один курс інсуліну, наприклад, налічував більше двадцяти шок-уколів. Через півроку, коли вже не було куди колоти (шкіра ставала синя й тверда, дірка не затягувалась і кровоточила), переходили на ту саму дозу препаратів у вигляді таблеток. Слідкували за тим, аби кожен “випив свою чашу до дна” і не виліз дочасно з “колодязя страждань”. Таке катування могло тривати від п’яти до п’ятнадцяти років: умертвляли поступово. Люди в’янули, як полите гасом дерево. Кожен міг переконатись у справедливості української приказки: “Не дай, Боже, тобі стільки витерпіти, скільки людина може”. Глибоко залікована особа має бути байдужою до всього, навіть до своєї долі. До такої міри, щоб “смерть уже не лякала”. Побита чи зґвалтована душа, як чаша, вже “не може бути цілою, не перейшовши через смерть”. Тому в її вічність особливо вірили у цих закладах.
Совітський гуманізм був жорстоким. “За право жити треба було пройти шлях покути”. Аби не втратити глузд і тебе “не забили в домовину з почорнілих від мокроти, необрізаних і неструганих дощок” з такими щілинами-протягами, крізь які пролазить долоня, маєш щоразу уникати ковтати чергову дозу. Для цього годилась, наприклад, дірка у щелепі, від вирваного зуба або уміння ховати таблетки у гортані. Ризикуючи бути викритим і “посадженим на голку”, обличчя мусиш тримати сумним, без жодного усміху. У таких установах всі палати замкнені, вихід у туалет колективний, як і на обід. Ходити просто по коридору — велика удача. Туалет у “принудці” стає місцем культурного відпочинку і курилкою. Прогулянки “45 хвилин на добу, якщо немає дощу”. У дворику ні травинки, ні деревця. Безмежжя неба застеляють клуби цигаркового диму. Коли обличчя “хворих” з часом ставало подібним “до щітки для чищення взуття”, брали шматок господарського мила, таз з водою і одним лезом “Нева” голили одного за одним не менше 10 чоловік, без зміни води. Бувало й фотографували, але перед етапуванням в інші тюрми. Був день листів до родин, які “лікарі” потім перечитували і вирішували, куди їх: на пошту чи в корзину. Щоденна праця — плетення “авосьок”. Плата — 6 копійок за штуку. За місяць, як підрахував В. Рубан, набігало на пару кілограм цукру. З їжі — переважно “каша Кирзова — перлова” та завжди черствий хліб, який пекли, мабуть, з перемеленого вже черствого хліба. І ніяких овочів чи фруктів. Кошти на харчі часто розкрадались. Масло і цукор з’їдали санітари. Ті, що втратили совість, думали, божевільним усе одно, що їсти. Що казати, сама Москва стягувала харчі з окраїн, відтак ці окраїни їхали в столицю по харчі. Аби “прідуркі” не відставали від “семимильних” кроків держави, яка простувала у комунізм, — почепили у палатах “брехунці”, які несила було вимкнути.
Здавалося б, горе всіх урівнює, проте, здибуючись з москалями, автор пересвідчився, що українців вони люблять тоді, коли хочуть використати, а наш націоналізм вважають “зоологічним”. Усіх, хто не хоче їм підкорятись, таврують зрадниками. Знищують твою мову і культуру, визискують твою землю, будують на ній шкідливі виробництва, гідро- і атомні станції, морять голодом, а ти маєш вдавати, що любиш брата більше, ніж самого себе. В Україні прикидаються “родичами Мазепи”, а у себе удома — “восхіщаются” безкраїми просторами. Всіх переконують у прекрасних рисах російського народу, його інтернаціоналізмі, але мовчать про таку його рису, як “безстрокова мстивість”. Для прикладу, Рубан згадує закопаних живцем полонених із загону Тютюнника.
Мало хто сподівався вийти на волю. Коли зеків не вистачало — всі плани горіли. Дешева робоча сила (“рабсіла”) — раби — в СССР перевищувала навіть кількість рабів часів Давнього Риму. Суди мусили стало їх постачати. Доля політичних в’язнів вирішувалася вгорі, бо це ідейні супротивники. Як правило, на волю їх не випускали. У кінці одного строку додавали інший. Доки не закінчиться термін ув’язнення, “на волю не випускали навіть труп”. До “псіхушек” запроторювали й тих, хто опинився у кількох кілометрах від обгородженого дротом (як і тюрми) кордону СССР. Бо лише божевільний міг задумати покинути межі такої чудової країни. Серед загалу траплялись і такі, що хотіли просунути культуру чуми в синагоги.
Тільки її велич Комісія могла зняти “соціальну небезпечність”, “прінудлєчєніє” чи випустити хворого, але робила це здебільшого, коли жертва ось-ось мала померти (щоб не мати клопоту з похоронами). А ще — за наказом “згори” або за хабара (щоб не сидів роками у зоні). Такого через рік чи півроку переводили на “обласну дурку”, а звідти на волю вже простіше. Автор у кінці своєї “одіссеї” потрапив у Глеваську лікарню, де пройшов останнє випробування — вошами. Миття голови гасом і дустовим милом не допомагало. Лежати доводилось в одних трусах, і за “койку” треба було ще поборотись.
Рубан певен, що “спецпсихлікарні та й обласні “дурки” — це земне пекло”. У цих місцях намагалися відділити емоції від розуму або залишити розум без емоцій. “Зґвалтувавши душу, з людини робили посіпаку”. Індустрія насильства шліфувала грані. Досліди на людях, як зазначає автор, “нічим і ніким не були обмежені”. Потрапивши у таку “лікарню”, людина втрачала усі права, “ставала біомасою”. Її можна було зачиняти в будь-які ізолятори, гасити або збуджувати мозок різними хімічними препаратами, брати пункцію спинного мозку ніби для “пониження тиску у хребетному стовпі”, робити різні шоки. Таке робили у Дніпропетровську, Алма-Аті, Черняхівську, Сичовці й Казані. Особливо — у провінції, де перевертні, вислуговуючись, “ужєсточалі” режим. Гуманна країна не може судити божевільних через “неосудність” у зв’язку з захворюванням, — вона їх “лікує”, примостивши на “вєчную койку”. Щоб визначити, наскільки “спєцбольной” є хворим, у Москві існував навіть інститут ім. Сербського. Можна не сумніватись, що Ф. Достоєвський за совєтів міг би стати клієнтом цього закладу.
У казанській божевільні були одиночні камери з дуже обмеженим простором. Страждання хворих на клаустрофобію було чи не найнестерпнішим. Тут тримали особливо небезпечних. Автор чув про Ільїна, того, що стріляв у Брєжнєва. Коли його вели, всіх замикали і запирали “кормушкі”.
“Тюрма гризе, як іржа залізо”. Хто не чув назв “Бутирка”, “Петровка”, “Таганка” (де “всє ночі полниє огня”), “Крєсти”, а особливо про елітну “Лефортово” з буквою “К” у плані (Катерина?) та найбагатшою, за рахунок вилучень в інтелектуалів, бібліотекою? Тут своя специфіка. Рубан відчув на собі таке. У тюрмі можна мати товаришів (“кентів”), але повна довіра між людьми виключена. Дуже багато тут важить “весь час тримати руки ліктями в боки”, “вміння гарчати, рикнути, як лев, щоб супротивник відчув у тобі звіра” і не показувати своїх слабких місць. У камерах цілодобово горить світло. В ходу епістолярний жанр. Усі розтатуйовані, страшенно голодні і худі. Від безнадії нюхають ацетон, жадібно курять махорку, п’ють все, що горить, варять чефір. Почефірити — означало заварити на літр води пачку чаю і пити невеликими ковтками з залізної кварти з “кентами” по колу. Не обходилось і без додавання “колес”, які давали сп’яніння і відчуття себе “жінкою чи трамваєм”. Хто відмовлявся від їжі — “годували через ніздрі”. Найважче у неволі, як писав Камю, переносити сексуальний голод. Тут вважають моральним “зґвалтувати і загнати під нари” того, кого посадили за зґвалтування. Коли серед загалу попадалась блага людина, її обертали на “пєтуха” і знущались по черзі. Спати вона могла хіба що поблизу відхожого місця. Карти, доміно і нарди — весь “досуг”. Була й художня самодіяльність, де засуджені мали співати славні КПСС, особливо “Лєнін всєгда жівой”.
В. Рубан хибить, коли вважає, що “християнство — це релігія єврейська” (ст. 430). А оскільки “в усьому світі до євреїв існує деяке упередження” і “Бог повинен бути лише на небі, і діти людей не повинні займатись самозванством”, то читачу нав’язується думка, що християнство — це релігія не для українців, бо “у 988 році була обрубана генеза українського народу”, коли викинули з пам’яті “кількатисячне доволодимирівське життя”. Що було б, якби ми повернулись на тисячу років назад і чому цього не роблять інші народи, в яких міфологія нічим не поступається нашій, автор, здається, не задумується. Чи під силу кому, і чи варто тоді “писати українську Біблію”?
Частина людства поклоняється не єдиному Богові, а “напівбогам” на землі і тому в них “різна правда”. До того ж, не може бути справедливим той, хто не має стійкого імунітету до розкоші. А таких завжди мало. Частіше трапляються “Падло Падловичі”. Добрі люди трапляються, особливо серед жіноцтва. Жінки, що опікувались долею В. Рубана, зрештою, дали змогу йому вижити. Можливо, тому, що на кожну з них він дивився по-тургенівськи, — “як на можливу коханку”. Можливо, йому допомагали “гоголівський профіль” чи підборіддя, що тягло на сильну натуру. А ще — “терпигорці”, які серед моря страждань проявляли відданість своїй ідеї, “кремінність у терплячості і завзятості”.
Автор “кожну ніч з Надією і Смертю виходив на життя свого базар” і зрештою, відбувши шість років “по той бік від добра”, опинився на волі, щоб передати нам все, про що тут коротко йшлося. І ця вражаюча сповідь, цей гіркий досвід переживе часи, бо правда ніколи не старіє.
