Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ,
смт Муровані Курилівці
Сьогодні Україна не по-довженківськи “в огні” — вона між двох вогнів: війни з внутрішніми і зовнішнім ворогом. У цей небезпечний час у православних християн України потроху спадає з очей полуда: бачать, що Президент Путін і Патріарх Кіріл — одного поля ягоди: обидва хочуть тримати нашу батьківщину у своїх руках. А коли надивились по телевізору, що Патріарх Кіріл благословляє російське військо іти війною на Україну, вбивати українців, тоді частина православних християн усвідомили, що перебувати у церкві Московського патріархату — це втратити незалежність, самостійність нашої держави, загубити національні особливості, позбутися рідної мови і культури. І частина православних, які уболівають за долю матері України, вийшли з-під егіди Московського і стали під омофор Київського патріархату. Проводити богослужіння попросили священика КП, отця Івана. А християни західного обряду дозволили нам молитись у їхньому храмі. Тепер Святе Письмо, молитви звучать українською мовою. Кожне слово зрозуміле, доступне, легко сприймається серцем — радіємо! Наш священик о. Іван — справжній патріот: кілька разів як волонтер їздив на Донбас — учасникам АТО возив харчі, різне спорядження. Після служби Божої ми обступаємо його, розпитуємо, як тримаються наші захисники, плануємо, що і як їм ще привезти. У червні цього року він їздив у батальйон “Айдар”, який тепер переформовується у статус частини Національної гвардії. Він розповідає:
— Один айдарівець мені поскаржився: “У мене був натільний хрестик і десь загубився — і я тепер не захищений, під прицілом, наче за плечима хтось замахується на мене. Від страху я втягую голову в плечі…”. Я зрозумів переживання хлопця. З-під одягу почав діставати свій натільний хрестик, довго не міг розв’язати, нарешті зняв, перехрестив солдата цим символом Страждань Спасителя. Треба було бачити, як засяяли очі молодого вояка. Він поцілував хрестик і сказав: “Отче Іване, ви тепер мій найдорожчий побратим”.
А я його поправив:
— Ми тепер брати во Христі.
Цікаво, що випадок із хрестиком не був поодинокий.
Отець Іван з гіркотою підкреслив труднощі, скруту, яку переносять наші бійці. В одного айдарівця порвалися, просто розлізлись берці. А босим не побіжиш по гострому камінню і осколках. То він брав пластикову пляшку, розрізав так, щоб ногу взути, якось прив’язував і йшов на позицію. Солдат у пластикових туфлях! Нашій армії багато чого не вистачає.
Та наші хлопці будь-яку безвихідь переживають. Страшніші ворожі обстріли. А найстрашніше — полон. Серед росіян і їхніх найманців є нелюди, драконівські кати. Полонених українців примушують переходити на їхній бік і служити їм. Над тими, хто не зраджує батьківщину, знущаються з дикою жорстокістю. Одному нашому українцю, що попав до них у полон, відрубали руки і ноги, жгутом перев’язали обрубки, щоб не стік кров’ю, і перекинули до айдарівців — так нас залякують. А, прощаючись з отцем Іваном, переконливо сказали: “Ми нізащо не будемо відступати, ми вистоїмо!”
Ми слухали — і серце обливалось кров’ю, ятрилась від болю душа. Запитали, чи сподобались хлопцям наші харчі, бо треба знати, що знову передавати! І наш волонтер охоче розповідав, як бійці хапали з коробок солодощі, жадібно смакували. Один боєць просив привезти молока, йому пояснювали, що воно скисне в дорозі, а він своє торочив: “Хай буде яке завгодно! Я цілий рік ложки молока в роті не мав!”. А іншого не могли відірвати від відерця зі свіжими полуницями — боялись, що захворіє. А він безпечно відмахувався: “Хай що хоче, те й буде! А я хоч раз наївся!”. Отець Іван наголошував, що всі солдати дуже втішились цигарками, шампунем, вологими серветками.
Ми ловили кожне слово оповідача: дуже нам цікава будь-яка подробиця про бойові будні наших захисників. Чим більше знаємо про їх випробування, страждання, тим дорожчими вони нам стають. І мимоволі полонить думка: вони ж нам побратими.
12 липня ми знову збирали в далеку і небезпечну дорогу нашого священика-волонтера — на вогнедишний Донбас. У кафе “Регіна” до підприємця Любові Класонової курилівчани зносили свої передачі. Тепер молимось за священика, отця Івана, щоб зустрівся з захисниками України і щасливо повернувся.
Не можу втриматись, щоб не написати про подію, що висвітлює ставлення нашого народу до захисту України від ворога. 12 липня у с. Новосілка під гаслом: “Розцвітай, Новосілко, мій рідний краю!” відбулося свято, яке організувала Ольга Петрівна Шевчук, що народилася і виросла в цьому селі. На свято запросили волонтерку Марію Юріївну Мельник. Вона розговорилася з жінкою і від неї дізнались, що її брат шостою хвилею мобілізації призивається в армію і 13 липня вже відправляється на навчання, а потім — в АТО. Марія Юріївна посилає за допризовником, і ось він: невисокий, худенький, зовсім хлоп’я — йому б за м’ячем побігати; а в голубих, як небо, очах — доброта і рішучість. З ним жіночка, йому до пари, і двоє діток трьох і одного рочку! Марія Юріївна, як заправський режисер, кличе його до мікрофона і майже на вухо питає: “Зможеш щось сказати?”. Святковий натовп завмер. І Сергій Володимирович Мельник, майбутній солдат, спокійно бере мікрофон і, ніби все життя тільки те й робив, що виступав перед публікою, сказав: “Дорогі односельці! Я іду захищати рідну землю, своїх батьків, дітей, своїх земляків. Будемо битись з ворогами, щоб на ваших очах не було сліз, щоб ви жили вільно і щасливо…”
І виходить учасниця ансамблю “Знаменівська калина”, заступник організатора свята Надія Іванівна Дячук, вручає допризовнику коровай на вишитому рушнику з напутніми словами: “Дорогий сину! Ми проводжаємо тебе захищати Україну. Молитимемося за вас, наших захисників. Вертайтесь живими і здоровими”.
P. S. 15 липня мені подзвонив солдат — Юрій із Луцька, що перебуває в АТО, дякував за передачу, отже, і наші солдати одержали Мурованокуриловецькі передачі. Тож наш волонтер — священик о. Іван — благополучно доїхав до адресатів. Дуже радіємо, що хоч трохи підтримуємо наших побратимів.
