Роман ЛУБКІВСЬКИЙ,
лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Наш історичний календар (нинішнього і наступного років) містить дати та імена, котрі пов’язані між собою особливими прикметами — загальнонаціональними, соборницькими, державницькими.
Навесні відзначалося 200-річчя від дня народження о. Михайла Вербицького, творця музичного крила нашого Державного Славня; а 29 липня світове українство спом’януло Митрополита Андрея Шептицького з нагоди пошанування 150-річчя від його дня народження… 2016 рік буде позначено 100-літтям від дня смерті Івана Франка і 150-літтям від дня народження Михайла Грушевського. Кожен із цих ювілеїв Україна пошанувала і пошановує як держава, що повернула собі незалежність завдяки подвижництву таких різних за характерами, але споріднених за державницькими устремліннями особистостей.
Ще чверть століття тому кожна з названих постатей виглядала якось наче окремішньо одна від одної! Більше того: режимна ідеологія не втомлювалася “сварити” Франка з Грушевським, а Шептицького — з обидвома великими сучасниками. Сьогодні, нарешті, суспільство приходить до розуміння, що і письменник, і духовний пастир, і вчений-історик, незважаючи на обставини різного характеру, працювали на спільну велику мету: національне відродження українського народу.
Велика правда ХХ століття немовби переступила в наше ХХІ століття. Адже накреслена трьома світочами Національна Програма все ще не завершена; а надзавдання для суспільства залишаються актуальними, — аж до болючої відчутності!
Таким є декрет Митрополита “Наша державність”, написаний 1941 р. Вчитаймося в початок цього знаменного Послання:
Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина (…)
Завдання українського народу буде в тому, щоби створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто, тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили вщіплює в душах людей відчуття справедливости, чесність, ощадність, моральність, працьовитість тощо — всі необхідні риси зрілого громадянина. Школами громадських чеснот є родина, громада, товариство.
Мене в цьому тексті вражають не тільки роздуми про зовнішні та внутрішні негативні чинники впливу на нашу державу, але, —
особливо — те, що “школами громадських чеснот є родина, громада, товариство…”
Скажіть, хто сьогодні на владних “вершинах і низинах” посилається на цю максиму? Яка партія — а їм воістину несть числа! — задумується над моральністю своїх політичних програм, їх реалізацією на практиці?
Іншим не менш важливим імперативом Митрополита Андрея є його кредо: “Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!”
Так, у промові “З історії і проблем нашої штуки” (мистецтва. — Р. Л.), виголошеної на святі відкриття “Національного Музею” 13 грудня 1913 року, Митрополит підкреслив:
Поступ національної культури тоді тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих в народі культурних сил. В праці над тим поступом рівна небезпека лежить і в недоцінюванню і в перецінюванню народних прикмет. І ті, що працюють на ниві культури так, наче би перед ними ніхто нічого не був ділав, і ті, що боять ся всякого чужого впливу, на недобрі — здається — ведуть дороги. Не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури; а коли ті традиції в многих напрямах вже перервані, не можна ніяк йти вперед без розв’язання питання, на яке дає відповідь лиш передане: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіпляти в наш нарід ту інтернаціональну культуру европейську, якою жиє наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підєму народа, наче б нас не були попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з нашого народа, його душу в творах артистичних віддавали і які впливали на розвій тої душі. Се була би помилка, яка мусіла би некорисно відбитися на тривкости діла (…)
А в листі до Матері Софії з Фредрів, розповідаючи про свій “виклад” на відкритті Національного Музею, признається:
“Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати “на вічну пам’ять” до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом, і “до кінця днів моїх”, кажучи словами псалмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла —
бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть другі, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть “політиком на митрополичому престолі” чи “націоналістом у рясі” (…)
Для мене, місіонера, нема й не буде чужої ні однієї ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом”.
У згадуваному пастирському посланні “Наша державність” український Мойсей замислюється над причинами ускладнень, які виникли на шляху українців до набуття державної незалежності, і дає своє пояснення “хронічним” негараздам:
На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, — та, попри ту волю, знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?
Легко помітити, що висновки Андрея Шептицького “співзвучні” з твердженнями Івана Франка. Споріднює їх і те, що два великі сини народу постійно наголошують на потребі постійної праці — політичного і культурного просвітництва.
“У праці над народом було багато патріотизму, — зазначає Андрей Шептицький, — об’єктивних дослідів — незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається, без пересади: ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах.
Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій, можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоча, з другого боку, почуття й пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь”.
Останню частину свого життя великий Митрополит перебував в жорстоких тоталітарних окупаційних режимах — польського санаційного, німецько-гітлерівського і російсько-сталінського.
Релігійний лідер українських греко-католиків, він виступає проти антиукраїнських пацифікацій, здійснюваних пілсудчиками, протестує проти закриття і нищення українських православних церков на Холмщині та Підляшші. У роки війни надає притулок європейським духівникам у своїй резиденції…
Усі “напрямні” лінії мислення діяльності князя репресованої Української Церкви — політичні, культурологічні, суто практичні — заслуговують не тільки вивчення, а й застосування в нинішніх воєнних умовах, у боротьбі зі збройними окупантами і їх натхненниками — адептами “русскава міра”. Ми знайдемо в працях і проповідях, у культурологічній діяльності Митрополита відповіді на питання, які постають перед українцями на порозі 25-річчя своєї державної незалежності.
А найграндіозніший музейний проект Митрополита — Національний музей, заснований на особистій колекції ікон і шедеврів народного різьблення, котрий носить ім’я Митрополита Андрея Шептицького, переживши післявоєнні трагічні катаклізми і не вийшовши з болючих колізій сучасних, — постає перед українством як святиня національної культури, мистецький Храм світового рівня.
Ці принагідні нотатки завершу побажанням: нехай рік Митрополита Андрея Шептицького буде позначено не лише монументами у Львові та в Івано-Франківську, а послужним резонансом на світових обширах. Пам’ять про Апостола українського державотворення повинна постати перед людством не як ювілейна даність, а як живе втілення синівської відданості незалежній, демократичній, соборній Україні.
