Григорій Гусейнов. Одіссея Шкіпера та Чугайстра. Окупаційний
роман. «Ярославів Вал», 2015.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Григорій Гусейнов не вміє повторюватися в книжках. У кожному новому творі він утікає від способів організації матеріалу, прийомів ведення прозового повістування й інтонації попереднього твору. Після документальної, з виразним культурологічним наповненням прози “Господніх зерен” з’явилися його “висповідальні” “Станційні пасторалі”, що їх очитаний Володимир Базилевський поставив поряд із “Дитям-дзеркалом” француза Робера Андре. Це був ніби зовсім інший автор. Інші рефлексії, теми, стилістика.
Далі були повісті на документальній основі. Вони — стилістикою — трохи нагадували прозу Костянтина Паустовського, який у своїй прозі прагнув не надто віддалятися від документальної конкретики. Потім був роман “Повернення в Портленд”, написаний у формі листів і щоденників. Здавалося б, епістолярний твір, як на сьогодні, — абсолютний жанровий анахронізм, однак реалії і настрої героїв у “Портленді”, безпосередні, живі інтонації зробили своє — в ньому анітрохи не відчувається нафталінного духу. Це роман-ретроспекція в кінець шістдесятих—початок сімдесятих років минулого століття. В ньому жадібний колекціонер деталей і прикмет минулих часів Гусейнов почувається справді в органічно своїй стихії. Навіть не заакцентовані часові координати твору відразу ж угадуються, і все повістування в ньому перейняте елегійно-ностальгійним відтінком. Тут минуле вдивляється в сучасне, а сучасне — в минуле і подеколи сприкрюється від усвідомлення, що там, на понад п’ятдесятилітній відстані, ніхто не годен нічого змінити й виправити на краще. Поверховий читач може сприйняти листи й щоденникові нотатки за чисту монету, не збагнути, що все те — віртуозна літературна гра, бо ж справді дуже органічно там усе викладено (подекуди навіть зумисно незграбно, мовби й геть “не літературно”).
Це також прикметна особливість Гусейнова — аскетична оголеність письма, нехіть до літературних ефектів. У нього не знайдемо метафоричних хащів, педалювання емоцій чи бодай якогось натяку на перечуленість. Це, сказати б, еталонно автологічне письмо, де все, як правило, називається своїми іменами. В українській прозі це не дуже поширено — майже всі прагнуть писати на поетичному чи патетичному регістрі, що спричиняє зоднаковіння творчих манер авторів. Отакий стильовий перекос, здається, завжди був у нашій прозі. І тим помітнішим стає в ній той, хто йде не в фарватері цієї традиції.
Монументальний роман “Між часом і морем” був для Гусейнова спробою поєднати його досвід часу “Господніх зерен” і цілком об’ктивного письма історичної белетристики, котра вже не надто залежить од документального матеріалу. Це вже знайомий Гусейнов і воднораз новий — той, який намацує нову для себе стильову манеру. Власне, це своєрідний перехід до “Одіссеї Шкіпера та Чугайстра”, що одержала в автора незвичну жанрову дефініцію “окупаційний роман”.
Гадаю, що акцентуванням саме на окупаційності автор принципово відмежовується від усієї тієї писанини про війну й життя під німецькою окупацією, котра є в нашій літературі. Хіба що за винятком “Мертвої зони” Євгена Гуцала й “Потерчат” Володимира Рутківського, все там — на один копил: героїчна боротьба з загарбниками, нескорені підпільники, підірвані поїзди, розклеєні листівки…
Так, і це було в ту війну. Але — не тільки це. І не аж так тотально, як це подає наша література, схильна до пропагандистських міфів. Нам ніби якось аж ніяково зізнатися, що в окупації люди вирощували хліб, білили хати, закохувалися, справляли весілля, народжували дітей: одне слово, жили так, як і в мирний час. І війна йшла повз них мовби геть стороною, загалом не аж так упливаючи на триб їхнього життя. Подобається це комусь сьогодні чи не подобається, але здебільшого було саме так. Не всі ставали героями, і зовсім не горіла земля під ногами в окупанта. А сюжети про підпільно-партизанський масовий рух неймовірно гіперболізовані. Нині вже оприлюднені документальні дані, де все те має вигляд у тисячі разів скромніший. Не було аж ніякого масового спротиву замученої режимом, Голодомором, колгоспами і репресіями української людності. Було елементарне бажання жити, достосовуючись до нових умов.
Власне окупаційний акцент “Одіссеї…” не притлумлює в ній характерних моментів “роману виховання”. Юнаки степового містечка, не обтяжені високими імперативами та якимись філософськими проблемами, живучи в скромних оселях, а то й землянках побіля скромної річки, голосно названої Дунай (ще один Дунай!), без особливого жалю оглядаються в радянське вчора — нічого неймовірного дорогого для них там не було. Як і немає нічого сьогодні, в час окупації. Хіба що дорога родина і їхня чиста, безкорислива, як це бувало лише в юності, дружба. Для них щонайголовніше на світі — те, що відбувається в їхньому колі, а все решта — геть другорядне. Як їм здається, життя після приходу німців мовби зовсім зупинилося. Не випадкова в цьому сенсі така фраза в романі: “Завтра — це лише інша назва сьогодні”. Хоча якісь події все-таки вчора відбувалися. От, наприклад, перед окупацією намагання роздмухати трудовий ентузіазм юних під орудою директора школи. (Цей епізод суголосний з аналогічною сценою в трилогії Федора Абрамова “Дві зими і три літа”; тільки там апелюється до колгоспників, а тут до учнів). Директор “суворо казав: відстаємо, товариші… Тоді, як школярі всієї країни успішно збирають брухт, колгоспниці на тракторах і комбайнах заступають чоловіків, які пішли на фронт, усі перевиконують норми, жінки працюють у копальнях, на ливарнях і заводах, виробляючи по дві-три-чотири норми, а учні школи імені Крупської пасуть задніх”. Далі розпашілий директор продовжував: “Жінки жертвують кров для поранених бійців червоної армії, віддають державі останні срібні та золоті речі, сотні й тисячі заощаджених карбованців. Нині ми з вами повинні допомогти країні бити ворога, а саме — масово взяти участь у збиранні врожаю на колгоспних ланах. Якщо школярі та вчителі переберуть на себе працю колгоспників, їх ще більше звільниться для служби в непереможній робітничо-селянській червоній армії. Висловлюю пропозицію: викликати на соціалістичне змагання дев’ятикласників усіх шкіл міста! Буде морда бита в Гітлера-бандита!”
До речі, доволі істотна подробиця, котру між іншим кидає оповідач. Школярів, які приїхали з міста в село збирати врожай, добре годують, даючи до всього й нечуваний делікатес — вершки. Ще зовсім недавно колгоспники їх навіть не бачили, бо вони, як важливий стратегічний продукт, йшли десь на зміцнення поступу радянської індустріалізації. А тепер у зв’язку з воєнним хаосом механізм обдирання села до останньої нитки зовсім розладнався — радянська індустріалізація лишилася без сала, масла й вершків. І німці ще не прийшли і не стали забирати все те для фатерлянду. Нарешті в колгоспі стало добре жити. Щоправда, зовсім ненадовго.
Трудового ентузіазму школярів у колгоспі вистачило тільки на тиждень. Коли директор запропонував повернутися додому тим, хто забажає, — забажали всі. Навіть вершки, якими вони одводили душу і яких не буде вдома, їх не затримали. Не виявляє людність і належного патріотизму, коли старших чоловіків починають викликати до військкомату, щоб відправити на фронт — багато з них утікає на села, щоб заховатися там од мобілізації. Безладно відступають радянські війська. Люди розграбовують магазини, сваряться, чубляться, коли не вдається щось чуже прихопити. І ось перша зустріч із німцями. Зовсім не така, як те зображувала радянська література. “Шкіпер сказав офіцерові кілька фраз англійською, і той його розумів. І, помітивши це, натовп почав гукати Шкіперові: “Скажи, що ми їх чекали! Синочку, розкажи, як ми при Сталіну натерпілися!” Наперед пропхався чоловік без ноги. “Я втратив ногу в Сибіру, в таборі, передай їм це! Його відштовхував інший: “Мені в колгоспі наказали повиймати запчастини в тракторів і їх понищити чи викинути в ставок, але я цього не зробив. Переклади, хлопче!”
Охоче здаються в полон перелякані червоноармійці, що охороняли міст. Німці забирають їхні гвинтівки, розбивають їх об стовпи, а полонених проганяють додому, “до матки”. Перше враження: окупанти зовсім не страшні. Однак наступного дня хтось звідкись по німцях стрельнув. Вони одразу взяли заручників та оголосили: якщо той, хто стріляв, не прийде з повинною, заручників буде розстріляно. Ніхто, звичайно, не зголосився — і заручників розстріляли. Такі перші сюжети окупації.
Десь далеко покотився фронт. А тут знову стабілізувалося спокійне буденне життя. Ніхто нікуди ні з чим не поспішав. Ось такий словесний знімок тих днів у Гусейнова: “…окупанти охоче поскидали куртки й були в білих, крохмально-чистих сорочках. Дехто навіть перезувся в кімнатні капці, ніби не значився на війні. Майже всі диміли цигарками чи люльками, читали газети та журнали (очевидно, також і листи, що прийшли з батьківщини, а саме в цьому степовому місті наздогнали адресатів). Здавалося, довкола рікою розливалася благодать, людство тішилося наївними надіями на перемогу добра й справедливості, що ніколи не збуваються…”
Здавалося Шкіперові, який відчував себе безпомічним осіннім листком у негоду, що всі ці зміни остаточні, що “віднині й назавжди треба забути про совєти, Сталіна, комсомол, політінформацію… Усе, що відбувається навкруги, нагадувало дивний, кимось поспіхом змонтований фільм часів німого кіна. Побачене разюче контрастувало з возами, архаїчними автівками, виснаженими, жорсткими обличчями комісарів, позбавленими будь-якої надії, з безправними червоноармійцями в обмотках, нахабними політруками, які за всіх оставин встигали маніакально полювати за самогоном і місцевими дівчатами, а допившись до чортиків, принижувати бідолашних поселенців і вчиняли жорстокі дебоші. Червона армія змушена була відходити й, відступаючи, намагалася компенсувати мимовільне щоденне приниження жорстокими грабунками місцевих жителів…” Ув очах радянських солдатів, запам’ятав Шкіпер, легко прочитувалося: “оце вам за те, що бачите наше упослідження, як німці витирають об нас ноги і плюють в обличчя”. Відступаючи, владці вилили в місцеву річку річні запаси соняшникової олії, тонни цукру облили бензином і підпалили. На міському складі віддали вогневі всю пшеницю — “Ні грама зерна мерзенним ворогам-фашистам!” Творили тут мертву зону, анітрохи не переймаючись тим, що в ній лишається існувати мирне населення.
Димлять у містечку німецькі польові кухні, бігають хлопці до агрономічної школи, йдуть вистави в тамтешньому театрі імені Котляревського, функціонує “Просвіта”, прислухається до свого серця, враженого стрілою амура, Шкіпер, виголошує свої сакраментальні сентенції Сьома. Виникає навіть ілюзія рівноваги окупаційного життя та позитивних перспектив на завтра — Шкіперів батько говорить, що є реальні шанси на українську державу. Але в один день усе раптово зрушується з місця. Розстріли євреїв. Жорстокість поліцаїв та фольксдойчів. Облави на молодь, яку відправляють на примусові роботи в Німеччину. Знущання з військовополонених. Одне слово, другий бік медалі під назвою “окупація”. А поряд із цим — усякі курйозні ситуації, на котрі завжди багате життя (скажімо, самогонна епопея в німецькому шпиталі), тобто абсолютно не промовисті й не визначні події, що з них в основному й складається наше земне існування.
Та ось настають дні, коли Шкіперова родина й тисячі таких, як вони, мають кинути рідні оселі й виїздити на Захід — наступають радянські війська, і люди втікають, щоб не опинитися знову в радянському раю. Жодної патетики, з абсолютно буденними інтонаціями оповідається і про це рішення, і про від’їзд. Усе це, як і раніше, — в стилістиці неореалізму і мовби з віддалі спогаду.
Поминуть десятиліття. І ось одного дня в будинку на вулиці Індіан Ровд у Торонто обізветься телефон. Слухавку зніме постарілий Шкіпер, який почує з далекої далечини, мовби з глибини минулого, Сьомчин голос: “Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є, а лента набої постійно подає…” І Шкіпер одразу ж підхопить: “Ах, лента за лентою — набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай!”
Тоді, в степовому містечку, друзі заприсяглися: хоч би куди розкидало їх вітрами історії, шукати — і неодмінно знайти! — один одного. Й ось фінал усіх тих подій, котрим починається роман. Сьомка з відстані чи не сімдесяти літ і чи не десяти тисяч кілометрів дружньо шпетить вайлуватого Шкіпера. Обоє поводяться так, мовби вони розлучилися тільки вчора.
А далі роман — суцільна ретроспекція.
Є в “Шкіпері” ще дві характерні прикмети. У ньому тотально панує особлива аура степу. Там багато високих небес і сонця. Там гаряче повітря й курні шляхи. Далекі обрії і захмелені від спеки, заповільні степовики. Там усе — за незначними винятками — дихає непоквапливістю й нехапливістю. Це трохи інша, аніж Наддніпрянщина, Слобожанщина, Волинь чи Галичина, Україна.
Друга прикмета “Шкіпера” — справедливі в діях фантастичні істоти жовтобрюхи, які втручаються в хід подій, караючи зло й лишаючись на периферії сюжету. Жовтобрюхи в Гусейнова — також уособлення степу, його містична сила.
Цей роман видається по-своєму етапним для Григорія Гусейнова, бо він вивів автора на нові стильові обертони. Зрозуміло, Гусейнов періоду “Господніх зерен” лишився в минулому часі. Сьогоднішній Гусейнов більше, аніж історичним і культурологічним матеріалом (хоч і в цьому творі є цікаві ретиради такого характеру), зацікавлений передовсім винайденням нових формальних прийомів ведення прозового повістування, оригінальною оркестрацією його.
Далеко від війни, однак таки в неї під ногами, живуть Гусейнові герої. Вони відчувають: усе це для них безслідно також не минеться. Їх також поранить війна. І ті рани в собі вони понесуть через усі мирні роки, оглядаючись пам’яттю сюди, в окупацію українського степу. І тут — найголовніший екзистенційний нерв цього несподіваного роману.
