Сергій ЦУШКО
Цього автора знаю з часів надзвичайної популярності газети “Вечірній Київ”, яка сміливими публікаціями дошкуляла тим, хто не хотів, щоб про них знали правду. Виведені на чисту воду, майстри “прихватизації” частенько подавали до суду на газету і на авторів гострих матеріалів.
Євгенові Ґолибарду двічі довелось відповідати “за образу честі й гідності” тих, хто не мав ні честі, ні гідності, але вже нахапав багато грошей.
Уперше це трапилось 1994 р., коли пан Євген написав про корупційні зв’язки між злодійським банком і прокуратурою, яка шість разів (!) брала цей банк під свій “дах”, рятуючи подільників від судових виконавців. Удруге — коли на прикладі відомого підприємства стратегічного значення розповів про факти злочинного руйнування української авіабудівної промисловості на догоду Москві.
Довелося журналісту, без відриву від щоденних обов’язків у газеті, набувати неоціненного практичного досвіду в умовах вітчизняного “судочинства” у сумнозвісному Шевченківському суді. Упродовж кількох років його тягали по судах різних інстанцій, а він розповідав на сторінках газети про хід судових засідань. Пригадую, ейфорію в читацькому середовищі викликала його нотатка “Ціна гідності впала у 10 000 разів!” Це коли на вимогу директора заводу (“від імені ображеного трудового колективу”) журналіст Євген Ґолибард мав заплатити 5 млн грн, але суд вищої інстанції остаточно оцінив “гідність” керівника у 500 грн.
Було — забулося. Газетні публікації — як солома. Навіть якщо, гарячі, спалахують коротким яскравим вогнем, тут-таки попіл розносить у нікуди вітер часу і заступають їх нові події. Пам’ять людська нетривка і непевна. А шкода.
Отож узявся журналіст писати літопис. Сучасний літопис самовидця. Підкріплював кожний фрагмент публікацією у періодиці, що певною мірою рятувало від небезпеки майбутніх позовів з боку “ображених”, а головне — цілком вписувалося в течію загальної розповіді про нас. Без претензій. Лише події, факти, особи.
Його перша книжка “По-сусідськи. Польський вектор” (2004) вийшла у жанрі репортажу як документальна розповідь про події 1989—2004 рр., про роль і наслідки втілення національної ідеї в Україні та Польщі. Про те, як Польща здійснювала реформи, виходила на рівень сталого розвитку, поступово входила до структур об’єднаної Європи, як зміцнювала своє військо і набувала міжнародного авторитету.
І все це — у формі пропозицій для використання позитивного польського досвіду в Україні. Ось заголовок одного з фрагментів: “Польща — в НАТО! Що ми на то?” Це про польське військо, яке Є. Ґолибард мав можливість вивчати зсередини, в штабах і на полігонах, водночас знаючи, що тоді відбувалося в українському війську…
На обкладинку автор виніс доволі різкий підзаголовок: Суспільно-економічні порівняння на тлі української нерішучості, непевності й невизначеності. Невдоволені та ображені були, але до суду не дійшло, як не дійшло тоді до належного розуміння важливих висновків дослідження, проведеного автором у Польщі впродовж динамічного п’ятнадцятиріччя.
На жаль, це 430-сторінкове видання привернуло увагу лише через десять років після виходу в світ. Достеменно відомо, що книга була використана при написанні двох дисертацій. Хоча на цій книзі не науковців треба готувати, а навчати молодь.
Наступна літописна книга
Є. Ґолибарда “Кучмізм і кучмономіка. Документальна розповідь про афери корумпованої влади” (2005). Унікальне видання — суцільна фактографія перших п’ятнадцяти років “незалежної” України. Сотні дійових осіб, їхніх слів, діянь і… злодіянь.
Невдовзі з’явились інші книжки журналіста, який вважає себе передусім економістом-аналітиком, а також перекладачем, учителем польської мови, викладачем СТМ (Система технологічного мислення) і СЩС (Система щоденного самооздоровлення). Викладає у київському Університеті Третього Віку та в Польщі. Загалом вже набралося півтора десятка авторських і сім перекладених ним книжок.
І ось у березні 2015-го Є. Ґолибард “вистрілює дуплетом” книжок по нашому невігластву й байдужості.
Виходить “Злочинна рука Росії в Україні (2004—початок 2015 рр.)” — сміливе видання про антиукраїнську діяльність історичного ворога в суперечливий період становлення Української держави, на переході до громадянського суспільства.
Водночас з’являється його “Конституція громадянського суспільства” (друге уточнене видання) — правовий фундамент побудови такого суспільства на основі функціональної моделі, з урахуванням інтересів і потреб громадян.
410-сторінкова “Злочинна рука…” має підзаголовок “Фрагменти сучасного літопису. Факти, особи, коментарі”. Упродовж понад двадцяти років фактів набралося багатенько. До того ж автор робить короткий екскурс у минуле, надаючи читачам можливість самостійно оцінити агресивність східного сусіда – ще од підписання Б. Хмельницьким Березневих статей (1654 р.) і до нашого часу.
У книзі вражають авторські передбачення подій.
Ще у червні 1995-го Є. Ґолибард ставить питання: “Скільки ще Севастополів Україна віддасть Росії?” Зволікання з відповіддю на нього привело через 19 років до втрати Криму.
У квітні 1998-го він запитує: “Чого насправді хоче друг московський?” і наводить тривожні факти, які на той час не викликають занепокоєння влади, а тим паче — пересічних громадян (тут варто процитувати досить довгий, але важливий фрагмент зі с. 65 книги“Злочинна рука…”):
“У Криму, який є невід’ємною частиною України, створені й відкрито діють за підтримки органів і провідних функціонерів влади Росії десятки організацій та осередків, спрямованих на ліквідацію незалежності, порушення суверенітету і територіальної цілісності України.
Російське прислів’я: “Коготок увяз — всєй птічкє пропасть” якнайкраще відповідає моделі розкручування штучно створеної “кримської проблеми”. Адже всім відомо, що абсолютно на рівному місці, без будь-яких особливих причин, рядовій області України (з неглибокого “мудрствування” тодішнього можновладця України Л. Кравчука) було раптом надано статус Автономної Республіки.
А далі знову за російським прислів’ям: “Назвался груздьом — полєзай в кузовок”, тобто у кошик. Якщо назвали “Республіка”, то, відповідно, має бути парламент, а отже, — і Конституція, а далі… референдум і… “нєпотопляємий атомний авіаносєц — полуостров Крим всєгда будєт бастіоном Росії на Чорном морє”, — як було сказано на одному із зібрань легально діючого в Україні проросійського “Союза совєцкіх офіцеров”.
Зрештою, ця теза (і тема з варіаціями) досить часто з різних трибун повторюється і у Криму, і в Росії. Ось одна з цих варіацій, прямо зі стенограми парламентських слухань у Москві 03.03.1998 р.
Сергій Сокуров, повноважний представник конфедерації російських спільнот Західної України — також громадянин України — виступає російською (переклад мій. — Є. Ґ.):
“Чи треба підписувати договір із сусідньою державою? Безперечно, треба, якщо на її теренах панує спокій. Чи так відбувається в Україні? Майже 10 років на території України триває агресія галиційської ментальності і пасіонарної енергії з-за Збруча на терени Східної України. Ця енергія вже виливається також в Росію.
…Україна, котра є за своєю суттю федеративною, повторюю — федеративною, а ще точніше — це російсько-українська держава, — вона себе зараз на історичній арені хоче засвідчити як унітарна.
Таким чином, держава (Україна), що в ній зараз відбувається ця агресія… має бути піддана нашому старанному обмірковуванню, як нам себе далі з нею поводити…”
Неймовірно, але факт: все це говорить громадянин України! Можна було б зрозуміти, якщо б ці слова було сказано десь у дуже секретному російському відомстві, устами якогось значущого функціонера російської розвідки, під час обговорення чергової антиукраїнської підривної акції. Але це говорить чоловік, котрий після цього спокійно сідає в поїзд і повертається додому в Україну(!), щоб проти цієї самої Української держави “працювати”, дедалі більше перетворюючи її на “російсько-українську”, борючись проти “агресії галиційської ментальності” (тобто проти відновлення української мови і всієї національної культури) у східних, великою мірою зрусифікованих областях України”.
У 1999 р. автор фіксує факти: “Шулери з Москви і Києва грають на одну руку”, “Державотворення прохідного двору”, “На шляху відновлення імперії” і обурюється: “На кого працює СБУ?”, а 2000-го, на підставі фактів, викладених ним у вісімнадцяти фрагментах, журналіст робить висновок: “П’ята колона і влада діють синхронно”; 2001-го: “Москва ніколи не визнає нашої незалежності”; 2002-го: “Русскій мір не обіцяє миру”(!) — чим не завчасне пророкування війни?..
Од червня 2003 р. застереження набувають більшої конкретики: “Російський генерал загрожує нам “конфліктними ситуаціями”, “Російська повзуча агресія” (2005), “Плювали вони на наш суверенітет” (2006).
Чітко проглядається тенденція нарощуваної експансії Росії, якій сприяє пасивна, малоросійська поведінка керівників України.
Зазначу, що автор не має нічого спільного з астрологією чи так званою “політологією”. Він аналізує факти з позицій системного мислення, без емоцій і не піддається на спокуси політичної кон’юнктури.
Зокрема, в опублікованому в березні 2007 р. аналітичному матеріалі “Куди коливається маятник” Є. Ґолибард чітко вказав (цитую зі с. 222):
“Проте не контрастно-суперечливі заяви політиків, а факт розколу українського народу — на національно-патріотичний електорат, з одного боку, і промосковський колабораційний контингент, із другого — набуде небезпечного загострення після 2010 року і виявиться в громадянському протистоянні не так з приводу президентських виборів, як з приводу термінів подальшого перебування російського (по суті — окупаційного) війська на території суверенної України.
Активізують свою діяльність проросійські сепаратисти на Сході й Півдні України. На порядку денному постане збереження національної держави в її унітарній формі, в якій українці справді мають почуватися Титульною Нацією.
З огляду на тривале стискання пружини невирішених проблем у відносинах з Росією (в тому числі вперте ігнорування керівництвом України власних можливостей енергозабезпечення і неготовність українського війська протистояти агресорові) цілком можливо, що пружина може вистрілити близько 2015 року гострим (можливо, ініційованим іззовні) громадянським конфліктом, з його перетворенням у міждержавний.
У всякому разі тенденція втручання Росії в українські справи набуде нового небезпечного посилення і загальмує розвиток України. Причому, це відбудеться за активної участі деяких зацікавлених громадян України — комуністів, всіляких прогресивних і непрогресивних соціалістів та їхніх прибічників, які не лише мріють про відновлення імперіалістичного СССР, а й багато що роблять у цьому напрямку за підтримки кремлівських верховод”.
На цей текст не звернули уваги. Близько 2015 року — це 2014 рік. Точніше не скажеш за сім років перед тим.
На жаль, застереження лишилось непоміченим, так само як і наступні висновки автора з очевидних фактів нашої новітньої історії, зокрема в уже тоді гостро поставлених запитаннях: “Що робити з Донбасом?” (2011), “Навіщо нам (вам) військо?” (2012).
Політологів і філософів у нас — хоч греблю гати. А толку? Сліпі, глухі, ще й хитрі — не побачили війни, яка роками насувалася на нас невпинно й послідовно.
Сьогодні вже зрозуміло, що саме брак своєчасної адекватної відповіді суспільства на поставлені запитання немало сприяв подальшому розвитку подій, які змінили не лише структуру і зміст України, а й мислення багатьох громадян.
Маю надію, що літописні спостереження і думки Є. Ґолибарда про фактографію подій 2013-го–поч. 2015-го рр. будуть цікавими для читачів книги.
Тому цілком погоджуюсь із автором “Злочинної руки…”, котрий стверджує: “Щоб виграти війну з Росією, треба мати 100 % України в голові!”
