Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
Українську Конституцію змінюють і змінюватимуть ще багато разів. Звісно, конституційний процес має враховувати світову еволюцію. Наразі світ глобалізується і змінюється дуже швидко. Турбує те, що в Україні є чимало охочих безоглядно звіряти Конституцію з мінливою модою світу, хоч наслідки від безсистемного прийняття новацій можуть бути різними. Самозаспокоєння, обґрунтоване попередніми висновками експертів, може зле з нами пожартувати. Ми ж бачимо, що суспільство вже розвивається інакше — прискорено і не саморушійно, перебуваючи під потужним світовим впливом інформації, фінансів, тенденцій уніфікації, фальшування демократії і сотень різних технологій впливу на соціуми, які стали сучасною зброєю конкуренції, позбавляючи сенсу слово “ринок”.
Схоже на те, що реально неможливо передбачити наслідки нашої розхристаності перед світом. Потрібна нова філософія безпечного розвитку громадянського суспільства, якою Україна ще не володіє. Складається враження, що в процесі конституційної реформи мало хто цим переймається. Наразі маємо лиш політичну оцінку пропонованих конституційних змін. Коротка суть її в тому, що нардепи, які проголосували за президентський проект конституційних змін, виконали неприємний присуд української ситуації, а ті, що були проти, — зробили все можливе, щоб цей процес відбувся в належному емоційному тлі незгоди з українським фатумом. Зміни справді вибіркові, хоч варто було б раз зробити добрі системні зміни і більше Конституцію не міняти, знаючи, яку державу будуємо. Якщо обираємо європейський взірець національної держави, про це треба конкретно записати в головних положеннях Конституції, вилучивши з тексту багатослівні загальні сентенції на тій підставі, що текст повинен бути простим і зрозумілим народові без юридичних коментарів. Конституція — це основний закон народу і народ повинен розуміти його без посередників, щоб виконувати свідомо. На жаль, ґрунтовного опрацювання тексту Конституції не зроблено, адже пропоновані зміни часткові і лише розблоковують систему влади. Про новації щодо надання деяким областям України інших правил врядування треба говорити окремо і з валідолом.
Знаючи особливості української політики, можна очікувати остаточне прийняття конституційних змін силою більше 300 голосів нардепів. Потім українські ЗМІ презентуватимуть це народові як велику українську перемогу в непростій ситуації сучасного буття держави. Про все інше народ мусить здогадатися сам, зокрема чому так важко дається контроль над конституційним процесом і вже традиційно осоружною системою влади.
Щоб зрозуміти суть проблеми, доведеться вдатися до примітивних аналогій. Приміром, суспільство інтегрує волю окремих громадян, яку можна уявити силою вітру. Державу зручно представити розумною залізною машиною, яка цим вітром орухомлюється. Сила держави є дискретною, а суспільство володіє аморфною силою громади з багатьох осіб. Державна машина зазвичай має безліч ступенів свободи і чимало інструментів регулювання сили і напряму аморфної сили народного впливу, використовує безліч технологій утилізації енергії суспільного процесу передовсім для власного орухомлення і домагається щораз більшої самостійноcті дій. Державі байдуже, який вітер дме від народу: теплий мусон чи холодний буревій протесту. Максимум, що може зробити найбільший ураган революції — це перекинути догори дригом розумну залізну державну машину-трансформера. Тоді державна машина приречена трансформуватися, але неодмінно з користю для власного функціонування та ще більших можливостей контролювати силу народного протесту.
Зараз українське суспільство перебуває під оманливим впливом модного тренду щодо громадського контролю над державою. Модний тренд для народу — самоорганізація, з допомогою якої хтось сподівається впливати на державну машину, якось очистити від іржі корупції. Звісно, самоорганізація може зробити аморфний тиск суспільства на владу трохи сильнішим, впорядкованішим, може генерувати цунамі революцій, здатних перекидати державну машину догори дригом. Але замкнена на собі і зациклена на ілюзорній ідеї формального контролю влади, людська самоорганізація не є справжнім інструментом керування державою. Від такого впливу система влади не змінюється, лише трансформується з метою самозбереження. Ми в цьому переконалися. Щоб контролювати дії державної машини, народові необхідно володіти макротехнологією управління державною машиною, тобто реально писати Конституцію як інструкцію, згідно з якою державна машина повинна діяти, а також вміти користуватися демократією. Розумна державна машина таку можливість прогнозує, тому й не допускає реального народовладдя, розказуючи небилиці, як то вона гарно користується делегованою народом владою, щоб дозволити ширше самоврядування громад. Отже, проблема реального народовладдя умовно ділиться на два блоки.
Перший — забезпечити вплив суспільства на державну машину засобами реальної, не детермінованої державною машиною, демократії. На жаль, українці цього ще не навчилися. Річ у тім, що обираючи народних представників у владу, ми повинні усвідомлювати — після обрання вони неминуче стають елементами державної машини. Впливати на обранців народу з допомогою законів неможливо, адже закони пише не народ. На звернення громадських інституцій завжди знайдеться відповідь. Є ще революція, але вона не діє вибірково на поганців. Це річ затратна для суспільства і до того ж нічого не гарантує, хаотично змінюючи особи в незмінній чи трансформованій державній машині. Тому спрямовуючий вплив народу на державу може здійснюватися лише на стадії виборів опосередковано — з допомогою оцінки кандидатів за їхнім набором життєвих цінностей і якостей. Хочемо мати сильну національну державу — обираймо у владу винятково тих громадян, які мають совість і в житті керуються гуманітарними цінностями українців. Якщо ж обираємо емоційно, без огляду на критерії цінностей держави — одержуємо слабку державу з розмитою ідентичністю та державну машину, яка не розуміє і не виконує бажань суспільства. Щоб змінити політичну систему на користь народові, аморфний електорат повинен складатися зі справжніх громадян та володіти достатнім рівнем здорового глузду, щоб знати, яка держава потрібна та яких депутатів обирати. Таке суспільство постає не відразу, але воно свідоме і його неможливо зловити в логічну пастку на кшталт “парламентсько-президентська, проміжна держава”. У світі держави бувають лише національні, віртуальні або модерні колонії світу та імперії різних модифікацій незалежно від форми правління (парламентської, президентської чи конституційної монархії).
Другий спосіб контролю державної машини — реальна пріоритетна участь народу в конституційному процесі. Насамперед треба з’ясувати, що для нас є Конституція. Державна машина словами політиків каже, що це договір між владою і суспільством. Таке визначення засадничо неправильне і згубне для суспільства, адже урівнює в позиціях народ як аморфне джерело влади і конкретний народний інструмент — високотехнологічну державну машину. Договір між непорівнюваними сторонами не має жодного сенсу. Конституція — це дворівнева інструкція із самоорганізації суспільства, яка написана простою державною мовою. Її не потрібно тлумачити, надаючи безпідставний бонус касті правників, бо народна конституція повинна складатися з простих правил двох рівнів.
Перший рівень — сформульовані правила поведінки громадян, які забезпечують існування держави, але передовсім спрямовують зусилля і спосіб життя кожного громадянина на досягнення спільної мети буття всього суспільства.
Другий — це інструкція з діяльності державної машини, яка містить кібер-запобіжники проти шкоди людині.
Правила першого рівня народ у жодному разі не має права довіряти, встановлювати і змінювати державній машині. Він повинен формулювати ці правила за допомогою інститутів громадської самоорганізації і приймати винятково народним консенсусом на референдумі. Правила другого рівня стосуються механізму функціонування держави і змінювати їх можуть народні обранці, вислухавши думку організованої громадськості. Звісно, це варто робити лише за умови, що народ обрав переважно авторитетних особистостей за критеріями ідентичності та єдиного комплексу гуманітарних цінностей держави, а не за партійними списками як котів у мішку.
Тепер оцінимо готовність українського суспільства змінювати Конституцію. Пропоновані зміни, що стосуються місцевого самоврядування, подаються нам від імені державної машини, представники якої обрані переважно емоційно, еклектично і без поособового відбору за критеріями єдиних державницьких гуманітарних цінностей особи. Гірше того, в суспільстві триває боротьба трьох різних наборів цінностей держави: українського, російського і космополітичного. Єдиної гуманітарної основи держави суспільним консенсусом ще не прийнято. В такій ситуації питати думку народу нереально і вона апріорі не може бути врахована. Народ ще не володіє реальним механізмом вдосконалення правил першого рівня — головних засад Конституції. А саме цей блок статей Основного Закону потребує негайного підсилення у зв’язку з тим, що важливі основи державності масово ігнорують громадяни і багато представників влади. Погано те, що в умовах незрілості суспільства серед пропонованих змін Конституції є чужорідні запозичення на вимогу третіх сторін, які не є органічними, руйнують традиційний уклад ідентичності суспільства, зокрема загрожують цінностям родини. Про новації щодо самоврядування на окупованих територіях і говорити складно.
Тож можна зробити висновок, що суспільство не готове брати участь у повноцінному конституційному процесі, бо не володіє механізмом реальної демократії — обрання своїх представників винятково за критерієм єдиного державницького комплексу цінностей особи. Наразі суспільство ще не виробило неписаного стандарту державницьких цінностей особи — кандидата у владу. Відповідно не можуть запропонувати добрих змін Конституції представники від народу, які становлять еклектичне поєднання осіб, що керуються надто різними цінностями в особистому житті й публічно говорять різними державними мовами, не дібрані згідно з критеріям цінностей європейської національної держави. До того ж фетишизація позиції іноземних експертів у процесі формування змін Конституції є ознакою неготовності виборної влади самостійно розвивати конституційний процес за участю суспільства. У цій ситуації очікувати системних позитивних змін Конституції не доводиться, бо зміни повинні бути збалансованими і мати не локальну мету на взірець збільшення свободи місцевого самоврядування, а втілення конкретної моделі держави. Суспільство і надалі залишиться дезорієнтованим у сакраментальному питанні, яку державу ми будуємо і яких людей обирати, аж поки не мине час, відпущений долею для європеїзації українців на власній споконвічній території.
