Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ,
кандидат технічних наук
10 квітня 2010 року. Понеділок, одинадцята ранку. Вмикаю телевізор: висвічується телеканал “Росія-24”. Якась незрозуміла мовна пауза — на екрані уламки літака у вогні. Біжучий рядок інформує — сталася катастрофа польського урядового літака. Ось і голос телеведучого: о 10:41 за московським часом в аеропорту під Смоленськом зазнав катастрофи польський урядовий літак, загинула урядова делегація на чолі з Президентом Лехом Качинським, загалом 96 осіб, зокрема 8 членів екіпажу! Такого не може бути, це ж урядова делегація! Та перед очима ціле поле палаючих уламків, і, як коментує канал “Росія-24”, розкидані тіла загиблих. Сучасні засоби комунікації створюють ефект особистої присутності на місці катастрофи!
У телеведучого з’являється інформація про склад польської делегації, безперервно надходять репортажі з місця катастрофи. Разом з Лехом Качинським загинула його дружина Марія, головнокомандувач військово-повітряних сил Польщі, Мати Солідарності, наша землячка Анна Валентинович, директор Польського інституту національної пам’яті, значна частина польської еліти — представників президентської гілки влади, громадські, військові і релігійні діячі, науковці!
Починаю тремтячою рукою записувати інформацію, сумбурні коментарі з місця трагедії, очевидно, ще не контрольовані спецами КДБ-ФСБ. Повідомлення мчать рядок за рядком:
— диспетчери запізнилися з сигналом екіпажу президентського літака про неправильний курс посадки;
— погана взаємодія між диспетчерами і польськими пілотами, мовна нестиковка;
— проблеми з підсвіткою полоси посадки літака в умовах поганої погоди;
— помилка у визначенні висоти літака перед посадкою з коментарем, що просто перед полосою посадки є яр, який міг спровокувати сигнал про більшу висоту, ніж фактична;
— диспетчерів відволікав від управління посадкою постійний зв’язок з Москвою (?!);
— телекамера показує полосу посадки і територію навколо неї у бур’янах і кущах; вздовж полоси — якісь патики і на них щось схоже на звичайні побутові лампи розжарювання, які, у зв’язку з катастрофою, світяться через одну-дві в денний час;
— іде заключний коментар, що за два дні до того, коли на цей аеродром прилітали Дональд Туск і Володимир Путін, привезли і розгортали спеціальне обладнання підсвітки полоси і управління посадкою.
Ні, така катастрофа не могла статися випадково. Це ж численна урядова делегація! Такі польоти скрупульозно готуються. Проводяться всі можливі заходи для досягнення максимальної безпеки. Але з багатьох повідомлень ЗМІ, дискусій між польською і російською сторонами складається враження про якийсь сумбур при підготовці відвідин Лехом Качинським і його соратниками Катині, організації прийому делегації російською стороною.
Таким чином, спроба хоча б якогось історичного примирення-вибачення чи порозуміння між Росією і Польщею закінчилася черговою катастрофою. І так було завжди: і при спробах співпраці (згадаймо спільну війну проти Швеції разом з Росією Петра І чи Варшавське повстання проти Гітлера 1944 р.). Ще трагічніші наслідки мала низка польських визвольних повстань XVIII—XIX століть. Шляхетські свободи, місцеве самоврядування, виборність короля, європейське сприйняття влади були для Московії великою небезпекою як приклад, який часто спонукав її тодішніх дисидентів втікати до Речі Посполитої.
Третій поділ Польщі. У червні 1794 року вибухає повстання. Російські війська його жорстоко придушують. Їхній очільник, “слава” Росії О. Суворов доповідає Катерині ІІ, що тільки у передмісті Варшави Прага знищено 12 тисяч поляків, ще 2 тисячі потопились у Віслі. У інших місцях усіх загиблих, мабуть, важко було порахувати.
Патріотизм, дух непокори і зневага поляків до московсько-монгольської орди викликали і викликають в останньої справжню звірину лють. Хіба що тільки “коротший” період “володарювання” — гноблення Польщі Росією (всього близько 130 років!), дух Європи і католицька церква не дозволили створити той духовний і фізичний геноцид поляків, як це мало місце в Україні. Та високочолі російські інтелектуали (згадаємо пушкінське прославляння погрому Варшави під час польського повстання тридцятих років ХІХ століття) і “вєрниє казакі” свою справу робили. Військово-інтелектуальна еліта Росії і її орда змогли запропонувати полякам тільки один аргумент — наколених на списи донських казаків польських немовлят, шибениці і “Сибір неісходиму” в кращому випадку. 326 тисяч убитих поляків, тільки у Варшаві загинуло 25 тисяч. І це при тому, що повстанців було всього 50—60 тисяч.
У шістдесятих роках ХІХ століття — нове польське повстання. І знову погроми, шибениці, Сибір. За офіційними даними, загинуло 30 тисяч поляків, понад 50 тисяч було заслано до Сибіру. Той самий “історичний” цикл на тому ж рівні, без діалектично-цивілізаційного зростання: у Росії діалектика не працює. Зате починається епоха зростання сил, напророкованих свого часу Наполеоном Бонапартом, — пугачових з університетською освітою і без, які сповідують тільки один шлях до перемін у Росії — терор і ще раз терор. Першою знаковою жертвою цього терору падає черговий “усмірітель” Польщі і “освободітєль крєстьян” — Олександр ІІ, він же “освободітєль” українців від рідної мови згідно з М-ським указом царя.
У наступні сорок років російський шовінізм продемонстрував повну нездатність до розвитку і прогресу країни. Отримавши ганебний ляпас у Кримській війні, він “прогресував” до цілковитої неспроможності протистояти Японії 1905 року ні на суші, ні на морі. Ця поразка особливо красномовно підкреслила гнилість російсько-монгольського тренду розвитку, якщо взяти до уваги, що Росія свій флот будувала-“леліяла” двісті років, починаючи від Петра І, а Японія — з шістдесятих років ХІХ століття після революції Майдзі та менш принизливого ляпаса від американського командора Пірі, котрий тільки “відкоркував” Японію для зовнішнього світу, особливо для торгівлі.
Всі інородці (за красномовно висловленою “повагою” російського держиморди) “благоденствующі” від молдованина до фіна” під скіпетром двоголового орла, зробили належний висновок про своє майбутнє і безпеку у випадку спільного гниття в російській помийній ямі. Але в першій чверті ХХ століття пощастило тільки полякам, прибалтам і фінам. Намагання решти народів тодішньої “імперії зла” було спочатку потоплено в крові червоною ордою, а потім для них (особливо українців і казахів) був спланований і жорстоко реалізований тотальний геноцид.
Поляки, які перепинили протоптаний монголами шлях до “останнього моря” Європи червоній орді, сотворивши “диво на Віслі” (за допомогою українців), запам’яталися ленінсько-сталінським людожерам особливо добре. Цю “пам’ять” вони продемонстрували вже через двадцять років, розтерзавши у спілці з Гітлером спочатку Польщу, а потім з такою ж жорстокістю винищили більше двадцяти тисяч інтернованих офіцерів, адміністративних працівників, культурних і релігійних діячів у Катині, селищі Мєдноє (біля теперішньої Твері), поряд з Харковом. Це тільки те, що вдалося з’ясувати. Решту десятки тисяч поглинула “Сибір неісходима”, вічна мерзлота російської тундри, Архіпелаг Гулаг.
У зв’язку з цим згадується щира людина з відкритою сумною усмішкою (що спочатку трохи дивувало), юрист фірми “Ян Давидович” Броніслав Рибак із Перемишля (або як його, вітаючись, називали поляки — Пан Магістер). Його розповіді в кінці 80-х років про “переселення” “освободітєлямі Європи” десь у 1944—1945 рр. разом з батьками до пермської тайги, там померлого батька, таємне повернення майже своїм ходом з матір’ю додому. Це було співзвучно моїм дитячим страхам наприкінці війни, породженим голодомором 1946—1947 рр., фізичним вбивством двоюрідного діда Іларіона Кобальчинського у 1945 р., моральними тортурами (залякування, цілковите пограбування майна, навіть даху на будівлях) 54-річного рідного діда Іллі Кореня, що спричинило його смерть 1946 року, викликами і тортурами на допитах батька Михайла Кобальчинського (інваліда війни ІІ групи) Старокозацьким районним відділком НКВС, якому я, учень третього класу, під батькову диктовку писав пояснення… Чорний морок повсякденного страху і у поляка, і в українця принаймні до часу смерті “вождя народів”, любимого тепер Путіним і компанією.
Красномовний історичний факт з “життя” російського шовінізму — якась атавістична ненависть до цих двох націй, які століттями загороджують йому дорогу до згадуваного “останнього моря”. І це має місце протягом віків, особливо — трагічної історії ХХ століття, з його страшними злочинами, морями крові не тільки як наслідок злочинних дій царів-вождів і провідної верстви російських шовіністів, а й у головах їхніх рабів. Щоб це не сприймалося як рецидив дитячих страхів, звернімося до констатації цього “синдрому російської лісової людини”, чи не найавторитетнішим ученим сьогоднішньої України з питань міжнаціональних відносин у російській імперії та СРСР, академіком І. М. Дзюбою. У своїй книжці “Спрага” (вид. “Український світ”, 2001 р.) він наводить низку красномовних “перлів” російських шовіністів стосовно всіх сусідів Росії. Особливо люблять вони поляків і Польщу: “Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному же (це, мабуть, така констатація специфіки польської мови російським совком), вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршей на всём великом теле восточноевропейского славянства” (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику. Молодая гвардия, 1997 г. — № 2). Ніби Московія, Російська імперія Петра І, Катерини ІІ, з її брутальним використанням трону останнього польського короля, всіх ніколаєв і александров, СРСР Сталіна не щурили жадних очей до Польщі (України, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії), а Польща, бачте, ображала Росію тим, що ніколи не підтримувала ідею слов’янського “братства” під скіпетром татаро-монгольської орди, сповідуючи гасло боротьби: “За вашу і нашу свободу!”.
Попередньо наведене висловлювання про “зміїні очі” належить російському фашисту нашого часу. Та схожі ідеї були домінуючими у сприйняті Польщі, яка, до речі, на той час входила до складу Російської імперії, і її ліберальствующій аристократії та слов’янофілам у часи польських революцій ХІХ ст. Навіть ліберал Аксаков називає “действие” російської армії в Польщі “действием чисто освободительным… т.е. освободительным от польской же внутренней лжи” (І. Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ. Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2010 р. С. 113). Аналогічні погляди сповідували російські слов’янофіли: О. Хомяков, брати Аксакови та інші: “…російське слов’янофільство виключало поляків зі слов’янського світу як отруєних католицизмом і взагалі “зрадників слов’янства”
(І. Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. 2-ге видання, Київ, “Києво-Могилянська академія, 2008 р., С. 330).
І ця своєрідна збоченість державного, суспільного і церковного мислення Московії-Росії, її сучасного совка демонструє безперервну тяглість, якщо мати на увазі Польщу (та й Україну, мешканців якої московські патріархи вважали за необхідне перевихрещувати) ще з ХVІ—ХVІІ століть. Кон’юнктурні ходи і меседжі (за сучасною термінологією) польських політиків і дипломатів зазначених століть про можливість обрання на короля Польщі царя-московита невиліковно інфікували Московію та її царів, як раніше викликали рецидив хвороби їхніх пращурів — монгольських ханів, ідеєю про владу над Європою. Чого це коштувало полякам та їхній державі, вже говорилося тут. Та багатовікові злочини часто мають властивість повторюватися. Мабуть, цей самий синдром викликав і у Путіна шовіністичну ідею — запровадити в РФ в ХХІ столітті свято “Освобождєнія от поляков”, наче згадавши події початку ХVІІ ст., під час яких наполовину знищене Іваном IV Лютим боярство і населення Московії було готове прихилитися не тільки до ставлеників Польщі лжедмитріїв, а й до самого Люципера.
Далі буде.
