Степан НАГІРНИЙ,
м. Київ
Пишу з приводу статті “Декомунізація? Назавжди!”, надрукованої у вашій газеті “Слово Просвіти” (ч. 26 за 2015 р.). Саме про дві назви, які пропонують дописувачі. Це Інгульськ і Богун.
Увічнення пам’яті тих діячів всеукраїнського масштабу, хто воістину поклав життя на олтар незалежної України — української за духом і суттю, потребує визнання як обов’язку наступних поколінь народу. Герої не вмирають. Вони живуть у пам’яті культурної нації. Саме цим визначається ступінь її зрілості. Обізнаність з історією свого краю сприяє вибору напряму дальшого поступу. З цією проблемою може впоратися найбільш освічена інтелігенція, тому їй повинен належати пріоритет у виборі шляхів і способів дальшого розвитку країни. На це справедливо вказує Д. В. Павличко. Президент України пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки передати в руки народу. Але чи може середній за освітою громадянин зорієнтуватися у виборі правильного вирішення цієї проблеми? Адже серед освічених громадян і свободолюбивих патріотів є ще багато совків, псевдопатріотів, що за часів СССР вірно служили тоталітарному режимові, а тепер, зодягши вишиванку, “борються за інтереси” народу. Освоївши методи боротьби за владу, вони досить легко проникли у керівні структури нинішньої влади. Ці плебеї Москви хочуть відкласти на потім ліквідацію окупаційної топоніміки, бо вона їм не заважає.
У статті про декомунізацію Д. В. Павличко не наполягає на своїй точці зору на цю проблему, але підказує, що це справа патріотичного духу. Прочитавши й листа Володимира Караташа, цього великого мученика, що пережив пекло Кінгірського повстання у боротьбі за визволення України, до президента України, легко відмовився від попередньої своєї ідеї, збагнувши: кращого перейменування, як назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців міста і області богунівцями, ніхто не придумає. Ідея Володимира Караташа увічнення пам’яті Івана Богуна йде насамперед від Т. Г. Шевченка, яку він висловив у поемі “Гайдамаки”. Саме Іван Богун був проти союзу з Росією і Польщею у боротьбі за визволення України. “Не послухав ти, Богдане, Богуна поради”, — нарікали нащадки.
На думку Миколи Тимошика, пропозиція Ратушняка назвати місто Кіровоград Інгульськом схилила громадську думку до цієї назви. Та все-таки оте закінчення слова “-ськ” звучить якось не по-українськи, а швидше нагадує тюркське чи російське (Свердловськ, Петрозаводськ, Мічуринськ тощо). Може, і пан Ратушняк, як Павличко, погодиться, що кращого за “Богун” не придумаєш. Тому дивує позиція Миколи Тимошика. Він радить: “Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви Інгульськ”. Але, насправді, не один Дмитро Васильович, а ще й Володимир Караташ, і нарешті, найшановніший Тарас Григорович! Хіба не Микола Тимошик у тій же статті писав: “Увічнення пам’яті тих, хто поклав на олтар життя виборення незалежності України — українська за духом і суттю?” Він каже, що з назвою “Богун” запізнилися. Хто запізнився? Шевченко! І хто винен, що недослухалися чи недостатньо вивчили його безсмертні твори? Як це Дмитро Васильович може заважати своєю порадою, за якою стоїть В. Караташ і Т. Г. Шевченко? Хоч би як там розпорошувалися голоси і хто б те використав, а висловити свою думку має право кожен. Краще пізно, ніж ніколи.
Тепер щодо історичної назви міст нашої прадавньої Руської держави. Почнемо з нашої предвічної столиці — Києва.
Київ — місто Кия, Львів — місто Лева, Старокостянтинів — місто старого князя Костянтина. Малин — місто древлянського князя Мала. Харків — заснований козаком Харьком. Миколаїв — місто Миколи (є в Україні два Миколаєви). Бердичів — місто Бердича, Чернігів, за історією Геродота, — місто меланхлайнів, що у перекладі означає чорно одягнуті. Далі на північ від меланхлайнів, за Геродотом, живуть андрофаги — тобто людоїди. Є ще Василів, Васильків, Юр’їв, Самушин і т. ін., села Кирилівка, Прохорівка, Тарасівка, Дмитрівка. Таким чином, за давньою традицією до імені додавалося закінчення “ів” чи “ин”. Тому, думаю, назвати дотеперішній Кіровоград ім’ям Богунів, а мешканців міста і області богунівцями, — якнайкраще.
В історії України вже були богунівці, але тоді через нездатність правителів УНР керувати державою і народне безголів’я вони повстали проти гетьмана Павла Скоропадського. Відступили в Росію, а потім разом із більшовиками богунівський і таращанський полки добивали незалежність України. Та що й казати, навіть ім’я Шевченка використовували оті наші сусіди з півночі — андрофаги (за історією Геродота) — у боротьбі проти України.
Закінчує свою статтю Микола Тимошик так: “Спроба лише тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як і не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста”. Не бійтеся “закидати”, не бійтеся опонентів. Від нас залежить, чи та проімперська назва буде навіки, чи до наступних парламентських і президентських виборів. І час покаже, чи вона правдива, чи фальшива. Ось і Ленін — ніби навіки у Києві навпроти Бессарабського ринку стояв з простягнутою рукою. Прийшов час упасти — і упав. Не допомогли йому встояти навіть комуністичні “хірурги”, що намагалися відновити відбиті ніс і вуха. То чому назву міста можуть увічнити вороги України, якщо воно наше та ще й славне, а не ми? Хто тоді у нас господар? Про славу міста “Богунів” можна буде говорити, коли “забудеться срамотня давняя година і оживе добра слава” — слава Богунова.
Увічнення пам’яті тих діячів всеукраїнського масштабу, хто воістину поклав життя на олтар незалежної України — української за духом і суттю, потребує визнання як обов’язку наступних поколінь народу. Герої не вмирають. Вони живуть у пам’яті культурної нації. Саме цим визначається ступінь її зрілості. Обізнаність з історією свого краю сприяє вибору напряму дальшого поступу. З цією проблемою може впоратися найбільш освічена інтелігенція, тому їй повинен належати пріоритет у виборі шляхів і способів дальшого розвитку країни. На це справедливо вказує Д. В. Павличко. Президент України пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки передати в руки народу. Але чи може середній за освітою громадянин зорієнтуватися у виборі правильного вирішення цієї проблеми? Адже серед освічених громадян і свободолюбивих патріотів є ще багато совків, псевдопатріотів, що за часів СССР вірно служили тоталітарному режимові, а тепер, зодягши вишиванку, “борються за інтереси” народу. Освоївши методи боротьби за владу, вони досить легко проникли у керівні структури нинішньої влади. Ці плебеї Москви хочуть відкласти на потім ліквідацію окупаційної топоніміки, бо вона їм не заважає.
У статті про декомунізацію Д. В. Павличко не наполягає на своїй точці зору на цю проблему, але підказує, що це справа патріотичного духу. Прочитавши й листа Володимира Караташа, цього великого мученика, що пережив пекло Кінгірського повстання у боротьбі за визволення України, до президента України, легко відмовився від попередньої своєї ідеї, збагнувши: кращого перейменування, як назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців міста і області богунівцями, ніхто не придумає. Ідея Володимира Караташа увічнення пам’яті Івана Богуна йде насамперед від Т. Г. Шевченка, яку він висловив у поемі “Гайдамаки”. Саме Іван Богун був проти союзу з Росією і Польщею у боротьбі за визволення України. “Не послухав ти, Богдане, Богуна поради”, — нарікали нащадки.
На думку Миколи Тимошика, пропозиція Ратушняка назвати місто Кіровоград Інгульськом схилила громадську думку до цієї назви. Та все-таки оте закінчення слова “-ськ” звучить якось не по-українськи, а швидше нагадує тюркське чи російське (Свердловськ, Петрозаводськ, Мічуринськ тощо). Може, і пан Ратушняк, як Павличко, погодиться, що кращого за “Богун” не придумаєш. Тому дивує позиція Миколи Тимошика. Він радить: “Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви Інгульськ”. Але, насправді, не один Дмитро Васильович, а ще й Володимир Караташ, і нарешті, найшановніший Тарас Григорович! Хіба не Микола Тимошик у тій же статті писав: “Увічнення пам’яті тих, хто поклав на олтар життя виборення незалежності України — українська за духом і суттю?” Він каже, що з назвою “Богун” запізнилися. Хто запізнився? Шевченко! І хто винен, що недослухалися чи недостатньо вивчили його безсмертні твори? Як це Дмитро Васильович може заважати своєю порадою, за якою стоїть В. Караташ і Т. Г. Шевченко? Хоч би як там розпорошувалися голоси і хто б те використав, а висловити свою думку має право кожен. Краще пізно, ніж ніколи.
Тепер щодо історичної назви міст нашої прадавньої Руської держави. Почнемо з нашої предвічної столиці — Києва.
Київ — місто Кия, Львів — місто Лева, Старокостянтинів — місто старого князя Костянтина. Малин — місто древлянського князя Мала. Харків — заснований козаком Харьком. Миколаїв — місто Миколи (є в Україні два Миколаєви). Бердичів — місто Бердича, Чернігів, за історією Геродота, — місто меланхлайнів, що у перекладі означає чорно одягнуті. Далі на північ від меланхлайнів, за Геродотом, живуть андрофаги — тобто людоїди. Є ще Василів, Васильків, Юр’їв, Самушин і т. ін., села Кирилівка, Прохорівка, Тарасівка, Дмитрівка. Таким чином, за давньою традицією до імені додавалося закінчення “ів” чи “ин”. Тому, думаю, назвати дотеперішній Кіровоград ім’ям Богунів, а мешканців міста і області богунівцями, — якнайкраще.
В історії України вже були богунівці, але тоді через нездатність правителів УНР керувати державою і народне безголів’я вони повстали проти гетьмана Павла Скоропадського. Відступили в Росію, а потім разом із більшовиками богунівський і таращанський полки добивали незалежність України. Та що й казати, навіть ім’я Шевченка використовували оті наші сусіди з півночі — андрофаги (за історією Геродота) — у боротьбі проти України.
Закінчує свою статтю Микола Тимошик так: “Спроба лише тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як і не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста”. Не бійтеся “закидати”, не бійтеся опонентів. Від нас залежить, чи та проімперська назва буде навіки, чи до наступних парламентських і президентських виборів. І час покаже, чи вона правдива, чи фальшива. Ось і Ленін — ніби навіки у Києві навпроти Бессарабського ринку стояв з простягнутою рукою. Прийшов час упасти — і упав. Не допомогли йому встояти навіть комуністичні “хірурги”, що намагалися відновити відбиті ніс і вуха. То чому назву міста можуть увічнити вороги України, якщо воно наше та ще й славне, а не ми? Хто тоді у нас господар? Про славу міста “Богунів” можна буде говорити, коли “забудеться срамотня давняя година і оживе добра слава” — слава Богунова.
