Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ,
лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Дорогий Вікторе Олексійовичу!
Вбачаю певну закономірність у тому, що свій вісімдесятий серпень* ти зустрінеш у пору активізації кампанії щодо перейменування Кіровограда. Усе твоє свідоме життя пов’язане з цим містом. Ти був редактором обласної газети “Молодий комунар” і заступником редактора “Кіровоградської правди”. Твої репортажі, нариси, фейлетони, передусім публіцистика мали добрий розголос. Закономірно, що ці газетні матеріали стали потім підмурком твоїх публіцистичних книг “Жертовне вогнище” та “Серед українців”.
Впам’ятку мені твої молодечі вірші степового розмаху: “Гей, життя! Озовися, друже! Руку хлопчині дай!”
Життя подало руку, і газетярський досвід став цокольним поверхом будівлі твоєї художньої прози. Кажу про книги “Царина” і “Куща”. Несподівано для багатьох ти засвітився як новеліст. З приємністю прочитав я у “Літературній Україні” статтю О. Слоньовської про твою новелістику. Вона ґрунтовно розібралася у твоєму літгосподарстві. З чим і вітаю тебе принагідно.
Упродовж 45 років ти керуєш обласним літоб’єднанням “Степ” і редагуєш літературно-мистецький журнал з однойменною назвою. Видається він, як і твори місцевих літераторів, на кошти тобою ж заснованого літературного фонду “Відродження”. Ти член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. Лауреат літературно-мистецької премії ім. Нечуя-Левицького, премії О. Вишні, обласних премій ім. Яновського та Маланюка.
Пам’ять наша вибіркова. Ми чи не останні з могікан, на чиїх очах зачиналися поетичні долі Валерія Юр’єва, Валерія Гончаренка, Леоніда Народового й інших. Як видавець, причетний до їхніх публікацій в обласній пресі, ти знаєш, що, за великим рахунком, стали вони жертвами обкомівських ідеологічних церберів. Усіх отих піскунових та їхніх запопадливих обслуговувачів на- взір недремного куратора літератури у “Кіровоградській правді”і за сумісництвом графомана Наума Нойовича Добріна.
Не всі спраглі правдивого слова витримували тиск з “великої хати”. Одні рятувалися втечею за межі області, інші пристосовувалися, ще інші поступово спивалися. Тому, повертаючись до початку листа, лишається зауважити: декомунізація топонімів — це й акт справедливості щодо дочасно згаслих талантів.
Якщо відверто, мене засмутили наслідки дискусії з цього приводу. По суті звелася вона до двох назв: Єлисаветград та Інгульськ. Обидві, як на мене, неприйнятні. Перша відкидає нас на смітник історії, друга — суперечить здоровому глузду. Поясню чому. Тенденція називати міста й села за назвами рік — прадавня. Та якщо можливий, скажімо, Дніпровськ, бо Дніпро, попри всі над ним знущання, живий, то Інгульськ — фіксація ріки фантомної, нужденної. В давнину була вона судноплавною. Сьогодні — це сумна ілюстрація нерозум’я самовбивчої діяльності людини. Спершу треба врятувати Інгул, а вже потім козиряти назвою.
Чи не забув ти дні української літератури на Кіровоградщині? Таких “днів” не було потім у жодній з областей. Навіть московська “Литературная газета”, яка, до слова, не опускалася тоді до багнот українофобства, як її нинішня посестра, висловила захват, надавши розворот цій події.
Ми з тобою були у групі Олеся Гончара. Згадай, як у Верблюжці три голови колгоспів влаштували небачений — фламандської пишноти — обід. Згадай, як вразила назва села автора “Собору” і як він доскіпувався її етимології. Де та назва? Верблюжку перейменували на Погребнякове, на честь небіжчика, секретаря ЦК КПУ. Взірець безглуздя! Поховали рідкісний топонім, знехтувавши історичною складовою (був такий Верблюзький полк) і виказали при цьому безнадійну естетичну глухоту: назва не лишень громіздка, а й із могильним доважком.
До чого веду? А до того, що казав тобі і в телефонному режимі. Маємо гроно імен першого ряду, кожне з яких могло би бути шапкою міста: Кропивницьк, Саксаганськ, Садовськ, Яновськ. Навіть Винниченськ. Складніше з Маланюком: прізвище співзвучне з прізвищем одіозного комуністичного секретаря. А шкода, поет унікальний.
Маючи такі імена, чи варто, скажи, шукати екзотів “на стороні” або ж притягувати за вуха історичні постаті, не прив’язані до краю ні фактом народження, ні діяльністю?
Гончар, якому належить ідея перейменувати Кіровоград на Тобілевичі, ймовірно зважив усі pro et contra. Тому, по-перше, виокремив явище, яке не має аналогів і поєднує тріо талантів, по-друге, зважив, що явище це — народжене степом. Цебто є його обличчям. То чи випадає відмовлятися від свого обличчя?
Ти очолюєш філію обласного краєзнавчого музейно-природного заповідника “Тобілевичі”. Тобі, автору путівника “Тобілевичі”, належить ініціатива відновлення статусу Арсенівки, села, в якому народився Карпенко-Карий. То ж, як мовиться, й карти в руки. Відстоюючи топонім, суть якого яскрава, персоналізована українська складова, ти, депутат обласної ради двох скликань, підтвердиш і послідовність своєї життєвої позиції.
Так, не все від тебе залежить. Усвідомлюю, який шалений опір чинитимуть ті, хто хапається за вчорашній день і кому начхати на культурні традиції краю. Але не спробувати переламати ситуацію — свідомо втратити історичний шанс.
Вісім років тому прочитав я вірш Павличка, написаний ним у Португалії, у Лісабоні. З властивим йому темпераментом Дмитро Васильович затаврував хохляцьку дурість, яка, як воша кожуха, тримається принизливої назви міста у центрі України. Тоді ж був написаний і мій вірш, який має прямий стосунок до заторкнутої загальнонаціональної проблеми. Можливо, він стане тобі у пригоді, схилить до роздумів і рішучіших дій.
Є назви міст — сорочка гамівна
для духу вольного,
тому Кіровоград
я Байгородом вперто називаю,
як називав його шляхетний
мрійник
Яновський, чия тінь там
досі бродить,
чи — Тобілевичі — за Гончарем.
Й коли я це кажу, мені здається —
степ, розгорнувши книгу
різнотрав’я,
побрязкує, немов ключами, гроном
ним вилущених золотих імен.
Всі там: Карпенко-Карий,
Кропивницький,
Садовський, Саксаганський,
що його,
пригадується, у листі до мене
Тарковський-старший генієм
назвав.
Хіба лишень Садовську-Барілотті,
я бачу ніби крізь оптичне скло —
можливо, це тому, що надто рано
укрилась вона ковдрою степів…
Зате виразно бачиться мені
високий хлопчик в круглому
кашкеті.
Худий і зграбний, йде він мимо
церкви
і, роззираючись, ступа на міст,
а звідти
бере праворуч, в напрямку Інгулу,
до одного з гігантських валунів,
що їх іще льодовикова ера
лишила тут (доба льодовикова
дісталася і нам на спаді літ).
А хлопчик далі йде, і я ступаю
за ним услід аж до валів фортеці,
які гарячим розсипом кульбаб,
сонцями їх засліплюють нам очі.
Ще кілька кроків — й ми
біля гармат
меморіальних, звідси миска міста
мов на долоні… Хлопчик завмира,
готуючись одну з них осідлати,
та раптом з-за дерев як постріл:
“Же-е-ню!”
Так-так, то він,
то Женя Маланюк,
реального училища, реалки
місцевої високодумний учень.
Щеза видіння… подумки долаю
шлях звивистий
майбутнього поета
на Львів, Варшаву, Прагу й далі —
в тумани роздоріж, за океан.
Навіщо я нагадую про те,
що знають всі філологи? Бо певен:
прозріти може й підневільне
місто,
якщо із нього здерти миром всім
важку московську шапку, що її,
усупереч календарю і глузду,
воно тримає обома руками
вже стільки літ на голові своїй,
натягуючи аж на очі, так,
що навіть Д. Павличко з Лісабона
піддав його анафемі…
Під шапкою цього сліпого міста
ходила бідна молодість моя,
й лишень тому я не осліп, як інші,
що у своїх літаннях потаємних
здирав анахронічну шапку з нього.
З валів його фортеці земляної
ходив безвізно в синє-синє небо
під тріумфальну музику кульбаб
й тим зрідка грівся…
Круглі дати на схилі літ не надаються до оптимізму. Тим паче за руїни і морального обвалу суспільства. Вражена тяжкими хворобами українська державність під загрозою самознищення. Війна підживлює цю загрозу.
Важливо протистояти навалі негативу в міру своїх можливостей. І, як мовлено до нас, не занепасти і не зневіритися. Так я подумки наказую собі. Цього ж бажаю й тобі. Даруй, що ювілейне послання скупе на піротехніку й бенгальські вогні. На горлі — пальці грубої реальності. Доброго тобі здоров’я і працездатності. І не квапся у патріархи. Хоча у старості є свої переваги. Якщо мені не довіряєш, прочитай трактат Цицерона “Про старість”. Є в тебе гарний вірш, а в ньому рядки:
Якщо грішна душа,
То на пісню грішна!
Гріши й далі “на пісню”. Сам Бог грішив на творчість, тому й прихильний до грішників такого штибу. Переконую себе у немарності твоїх депутатських зусиль і тішуся думкою про зустріч не в Єлисаветграді чи Інгульську, а в ТОБІЛЕВИЧАХ, де ми обов’язково навідаємося до дитячої бібліотеки ім. ВІКТОРА БЛИЗНЕЦЯ.
Київ-Глеваха
_________________
* Віктор Погрібний народився 5 серпня 1935 року.
