Володимир ІВАНЦІВ,
просвітянин, член НСПУ, м. Біла Церква
Зателефонувала сестра із Шахтарська. Лейтмотив монологу (а це був таки монолог, хоч я намагався вставити якусь репліку-другу): “За що ви нас так не любите?”
1929 року босоногий батьків брат Павло, молодший у родині подільського селянина Івана Іванціва (записаного в церковній метриці на московський штиб через –ов), у якій виросло дві дівки й чотири парубки, спокушений чоботами односельця, що навідався з Домбасу, подався на той край землі. Через рік з’явився по-городському вбраний і зманив за собою наймолодшу, Федору, яка там стала Фєнькою. Гадаю, на той час не поліпшала освітня й культурологічна ситуація, зафіксована Петром Панчем, коли у кінці двадцятих письменницькою бригадою з П.Тичиною,
В. Сосюрою, О. Вишнею та Й. Микитенком освоював той Дикий степ. Ось що записав він у щоденник (публікація жур. “Вітчизна”, №8, 91):
“1928 р. 1 квітня. Приїхали на соляну рудню ім. Шевченка… невидано тепле дихання було поміж робітниками й письменниками… Наскільки на копальнях ім Шевченка відчувався український дух, настільки на копальні ім. К. Лібкнехта його не відчувалось (на 9000 томів українських тільки 300. Винен бібліотекар і завклубом. А обидва ж “єнки”).
3 квітня. Виступ сприймався робітниками добре, інтелігенція ж здивувала своїм провінційно безнадійним тлумаченням.
4 квітня. Через Дебальцеве на Лисиче над Дінцем… З великим трудом витягли (тепер — вибили — В. І.) коней, щоб від’їхати. А російських письменників “носили на руках” (говорив завклубом П.) У Лисичому вечірка у Палаці праці. Люду 1200 чоловік, все-таки вечір був ні к чорту. Слухали, ляпали, тупали, але всі відчували, що слова б’ються об стіну і падають в яму. (Подібне відчував і я, читаючи українські вірші солдатам-казахам у радянській в/ч якогось із 1970-х років — В. І.) Українців більше половини, але газет українських нема, а книжок у книгарнях на 3,5 тис. 120 українських! І вся “верхушка” Петрови, Іванови, Лук’янови… Люди зовсім некультурні.
7 квітня в Ровеньках. В /семирічці/ тільки одна група українська, а тому й знайомство з укр. літературою зовсім слабке. Самі вчителі так ніби лантухом прибиті, дивляться, як баран на ворота. Поїхали на Алмазну… Клуб невеликий, душ на 300, але уже більше 500, ще публіка ломить двері, заполонила сцену, усі лутки. Це та сама маса, що “не хоче української культури”.
10.ІV. в с. Варваропілля. Зала вміщує 700 чол. Переповнена: робітники, вчителі, службовці, школярі… між нами й аудиторією стіна. Слова падають мов у порожню копальню. Ні звуку, ні посмішки.
17. VІІ. Макіївка. (Коло неї, у Ханжонковому, й завуглекопилися мої дядько з тіткою, поженились — заміж вийшли, хатки збудували, господарства завели, діток породили , в школи, у російські, віддали — В. І.) Зранку ходили по цехах під час сніданку.
— Я хоч і українець, но вже руський. — Звідкіля ви. — З Куп’янська. Раніше говорив тільки по-хохлацькому, а тепер уже по-нашому, по-руському. (Ось так і моя рідня! Характерно, що тітка Мотя, дружина Павлова, місцева уродженка, закидала й по-українськи! — В. І.)
18. VІІ. Маріуполь… видно, що українське слово тут не чуже, його можна почути й на вулиці, тільки не в установах. Тут “ще не встигли українізуватися” (Через три роки цій “націоналістичній забаганці” буде покладено край, Скрипник і Хвильовий застреляться, українські села виморені голодом, а спорожнілі хати заселені плановими переселенцями з нечорноземного Підмосков’я — В. І.) газета “Приазовский пролетарій”, тираж 7000, рос. мовою, і селянська “Наша правда”, тираж 1000 примірників, передплатників 650, українською мовою… Одвідали центральну книгозбірню. Книжок 22000, із них 1500 українські”.
…У кінці 1960-х мене послали за чушковим чавуном для білоцерківського заводу “Автотрактородеталь”) у приморське місто, що тоді називалося Жданов. Металургійний завод не запам’ятався, а гостина у товариша, Миколи Івановича Парасенка, що після військової служби одружився з моєю однокласницею Галею Щіпановою з вул. Мокра й закоренився було в Білій Церкві, але з різних причин мусив повернутися на історичну батьківщину, в кол. Кальміуську паланку Війська Запорозького, запам’яталася. Трохи захмелілі проводжали ми ввечері брата господаревого Степана, і Микола тужливо, зі сльозами в голосі, казав: “Гине Україна, Володю, гине!” А чоловік Алли, сестри мого однокласника, яка потрапила в Жданов у заміжжя, грек Алік на маріупольській вулиці дивився на мене круглими очима, бо я розмовляв українською.
1958 року Володимир Тельнюк по закінченні КПІ одержав призначення на Донбас. 3 вересня писав: “Сиджу в Краматорську. Добрячий книжковий магазин, можна знайти те, що й у Києві не купиш…. хотів купити свіжий номер “Літгазети (тепер — “Літературна Україна” — В. І.) і не міг знайти. Виявляється, на місто з населенням 150 000
чоловік не приходить ні одного номера для продажу в кіосках. Зате в кожному є “Литература и жизнь”, орган Союзу радянських письменників РРФСР (тепер — Рос. Федерація — В. І.) Трасця, тут нема з ким і потріпатися!” Non komment!
[Між іншим, з другого краю республіки 22.ІV.1960 Станіслав Тельнюк, журналіст і початкуючий письменник, поглиблює: “Так довго не писав, треба було боротися з шовіністами. Я просто дивуюся, як це в Могилів-Подільському їх розвелося так багато. І от кожен каже: “Я добровольно избираю себе русский язык. А ты, Тельнюк, националист”. Так з ними дуже паскудно боротися. (Куштенко ледь не згорів, борючись на Чернігівщині). Є тут хороші хлопці, чесні люди, яких до глибини обурила стаття Шамоти і подібних йому космополітів. Люди, які по-справжньому розуміють Леніна і його (національну — В. І.) політику. А скільки тут антиленінців з партквитками! Не тобі про це говорити, сам чудово знаєш”. А Володимирові на Донбасі навіть “нема з ким потріпатися”].
Брати-сестри Іванцові родичались. Павло чи не щоліта, іноді сім’єю, навідувався в “дєрєвню”. У війну (не цю, у Другу світову) Фєнька з Павловою Мотею пішки прибилися в рідну Черепівку, де й перебули в Оляни, яка відкупила у сільради ”розкуркулену” батьківську хату, до вигнання німця. А по війні і Олянин старшенький, Микола, відбувши каторгу в Німеччині, підрядився на відбудову Донбасу, та й осів на Луганщині в Кадіївці. Дорога додому пролягала через Білу Церкву, тож вряди-годи подорожани гостювали й тут. У середині 1970-х Миколова монголовида жінка розповідала про своїх: “А нєвєстка у нас бєндєровка”. Я наївно подумав про жінку з Галичини (“западенку”), аж ні! Йшлося про тамтешенку, але українськомовну! (Гостюючи якось у дядька Павла, зустрівся було з його гостем зі Сніжного, з самого кордону з Росією, який так соковито мовив по-нашому. А в дизелі Таганрог (з Ростова-на-Дону, де 1970-го підвищував кваліфікацію) — Донецьк почув її, мову нашу, з вуст ще не старої селянки і запитав, як ведеться тут їм, українцям. На що почув: “А ми не українці”. “А хто ж ви?”— почудувався. “Ми хохли”.)
Двічі гостював я в Ханжонковім. Шуряк Віктор, приходень з Полтавщини, приказував: “Мийте руки, та й до столу!” Співали українських, і російських, з особливим захватом “Ой мама, люблю циґана Яна” і “Ой на горі цигани стояли”. Українських телеканалів чи не було, чи не вмикали. Тітка Фєня глузувала з українського “тим паче”, на що я їй, богомільній, перечив: “А церковне “і паки” не смішить?” Боялися націоналістів, і я, питаючи підтримки в зятя-панамця Санча, бив себе в груди, що націоналізм — синонім патріотизму. Шуряки взяли мене на зміну в шахту, протягли через лаву (це ще перших гостин), a по цій дискусії (на зорі Незалежності) до написаного двадцять років тому вірша (“піднімемося з сонцем нагора!”) доточив я “воно вставало, золоте на синім”, маючи на оці кольори прапора. Бо вже постукали шахтарські каски на бруках Москви, ходок з Донбасу був і в Білій Церкві, мітинг зібрав на допомогу страйкарям, а бандерівець Іван Дубовик сказав: “Заколов і спродав нині кабана, половину виторгу віддаю Донбасу”…Сестра Тоня на початку 1960-х кілька місяців жила у мене: мати, Фєня, відправила, гадала, що у Білій легше знайти якусь роботу. Зазнайомилася з моїми товаришами, як потім з’ясувалося, бєндєровцамі (серед них і юний Віктор Грабовський) і після застільного диспуту про націоналізм-патріотизм освідчилась: “Еслі б ти знал, какоє вліяніє імєл на меня!”. (Дочка її, Лєна, стала вчителем української філології, що не придалось їй у Панамі. Тепер син навчається заочно в Таганрозі). Зо два десятиліття ми не спілкувались. Та ось дзвінок. Вислав їй антирегіональний свій “Український терпець”. Реакція стримана, але подзвонила Лєна.
За влади Януковича знову мовчок. А через рік після Майдану — листовний виклик на зв’язок: загубила, мовляв, мій номер. Розмова закінчилася сваркою. І ось уже друга, сестра сестри, Валя з Шахтарська, яку я бачив раз у житті, переконує мене: “Украінскоє тєлєвідєніє врьот… Украінці по нас стріляють… Бендерівці вдень посміхались, а вночі стріляли в спину, мені батько розповідав (хіба служив у дивізії НКВД? — В. І.) Чего не оставят нас в покоі?.. Що, мій батько не має права носити нагороди? (Помер давно! У моєму архіві є фото 6х9 дядька Кузьми з орденом Красної Звєзди — В. І.)… А у нас порядок… Пенсіі рублямі получаім… У нас свойо государство! Приїжай, сам побачиш!.. За шо ви нас так не любите?”
Згадалося: в “Олександрії”, парку, зустрів жіночку, що, як і я, гуляла з онукою. З тих, що з батьком-військовиком попоїздили світом. Напівкровка. В Україні півстоліття. “Меня нікто нікогда не упрекнул, что я разговаріваю по-русскі! Зачем меня защищать?.. Они говорят: ми русскіє, потому ми за русскіх! А я ім (мешкає в оточенні “афіцерскіх жон”— В. І.): он (Путін – В.І.), когда бомбу сбросит, будет спрашівать, по-какому ти говорішь?.. Ми спокойно жілі. Чего он к нам лєзєт?” Росіянкам-викладачам музики в школі мистецтв №1 я казав: “Ви не такі росіяни, як у Росії, у вас інший металітет, бо ви пожили у вільному суспільстві!” Ніхто не заперечив! Аплодували!..
У селі на Білоцерківщині поселилися біженці. Дали їм будинок. Все необхідне, з українською щирістю і щедрістю. Якось господиня зайшла провідати й читає на дисплеї комп’ютера послання в Донбасс: “Тут такіє лохі! Приєжай!” Виставила умніков, звісно. Інший випадок: поживши якийсь час, донєцкіє знайшли інший притулок, красненько поблагодарілі, й залишили записку: “Спасібо за всьо, но ми всьо равно нєнавідім вас, бендеровцев!” На базу профтехнічного ліцею “підсадили” евакуйоване зі Сходу училище, і його педколектив поповнили білоцерківкою. В неофіційній обстановці захмелілого корпоративу довелось їй почути, як прихищені “люблять” гостинних господарів (“тєбя ето не касаєтся!”). У маршрутці така ж переселенка: “Мнє всьо равно, назовут ли меня чеченкой, туркменкой… (ось він, русскій мір, світ перевертнів, аби російськомовних — В. І.). Лішь би жіть в своєй кварьтірє. Пусть ваші хлопци уйдут!” (Українські вояки тобто хай відкриють ворогові шлях на Київ! — В. І.)…
У “Просвіту”, прочитавши оголошення на дверях, зайшов чоловік. Вимушений переселенець Петро Корчевський. Мешкає, власне, ночує у притулку якоїсь релігійної організації. “У моїй квартирі в центрі Донецька бандит живе… Сім’я моєї сестри за Януковича голосувала. Тепер, забравши пасіку (волонтери допомогли), в батьківському селі на Вінниччині… Зайшов хоч гривень двісті з пенсії на військо дати…”
За що ми не любимо вас? За глупоту, Валю, за глупоту! За хохлуйство. За президентство Януковича, за гасло “Усьо будєт Донбасс!” і за антиМайдан. За те, що повірили російській, залишилися в полоні радянської зомбуючої пропаганди. Що не хочете бути бандерівцями, борцями з російськими загарбниками, волієте лишитися путіно-гундяєвцями. Відрікшись українськості, дали привід зарахувати себе до русскава міра, закликали ворога “захистити вас”. За те, що великому поетові Стусу в їдальні шахтьор кричав: “Гаварі па-чєлавєчєскі!”, не дали змоги назвати університет його іменем, а тепер ще й знесли меморіальну дошку на його честь. Кажуть, люд не винен. Так його воспитали. Ще й як винен! Нащось же дав Господь людині мозок! А душу дав, щоб вона (людина!) самоудосконалювалася, готувалася до Царства Небесного! А ви прикликали пекло на наші, та й свої голови. …За глупоту, Валю, за дурість! “Шалію від людської глупоти!”— самоцитата.
За що ми любимо Донбас? За поета-романтика ХІХ ст. Михайла Петренка зі Слов’янська, що його “Дивлюсь я на небо…” співав космонавт-білоцерківець Павло Попович на орбіті. За Сосюру з Третьої роти з його “Любіть Україну” й “Лисиче над Дінцем…” За тьотю Мотю й Сиваня зі Сніжного. За Колю Парасенка з Маріуполя, за Петра Корчевського з Донецька. За племінницю мою в других Лєну. За те, що він, Донбас, наш. І ви, хоч дурні, а наші!
А хто хоче в “русскій мір” — скатертю… Чемодан, вокзал, Магадан! Безплатно. Але на квиток обратно вся рідня в Україні кошти збиратиме! Є тому приклади.
Від редакції.
Будемо раді читацьким листам, автори яких висловлять свої думки про те, як змінити совкову ментальність Донбасу.
