Нещодавно у львівському видавництві “Каменяр” побачила світ книжка Юрія Липи “Призначення України” — унікальна дослідницька праця в галузі геополітики. За своє недовге життя (1900—1944) цей видатний громадський діяч, великий патріот України, лікар, письменник прагнув у своїх працях вказати українцям, як вижити і збудувати незалежну Україну, орієнтуючись передусім на власні сили і ресурси. Його трилогію — “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії” — названо всеукраїнською, або — українською — Євангелією.
Як прийти до відкриття для себе постаті Юрія Липи, 115-річчя від дня народження якого відзначили нещодавно в Україні, зокрема — на Львівщині, розмовляємо з директором “Каменяра” Дмитром Сапігою, який очолює видавництво (почав працювати у ньому 1973 р.) упродовж 24 років.
— Дмитре Івановичу, як у Ваше життя прийшов Юрій Липа?
— Якось у третьому класі (ми тоді мали вивчити по віршу на Шевченківський вечір у школі) я приніс до школи книжку, була вона без титульної сторінки (у мого дідуся Павла була чимала бібліотека, і я взяв із неї книжку, яка мені сподобалася), з неї вивчив вірш (не можу назвати точно який), але моя мудра вчителька Тамара Михайлівна несподівано, вислухавши вірш і оглянувши книжку, сказала, що я не виступатиму на вечорі, а книжку звеліла покласти туди, звідки її взяв.
Але згодом то все забулося, кудись поділось дідове книжкове зібрання (тоді я ще не усвідомлював, які книжкові скарби там були. Жаль великий за цим). Лише згодом, десь літ через 40, коли готував до публікації в “Каменярі” збірку Ю. Липи “Вірую”, зрозумів, що того вірша я вичитав саме з цієї книжки. Чому в дідовій книжці не було титульної сторінки, та й інших ідентифікаційних ознак, мабуть, не треба пояснювати. Адже це були 1950-ті рр., хай вже й після смерті тирана Сталіна, але все-таки …
— Це — спершу. А потім?..
— Вдруге “відкрився” мені Юрій Липа, коли ми з друзями їхали в Мюнхен — везли книжку Ю. Семенка “Шахи в Україні” (побачила світ у “Каменярі”) . У дорогу взяв почитати. Усю дорогу ми читали цей талановито написаний твір гуртом. Усі були вже не юні, але тішились словом Ю. Липи як діти. Згодом відбулося знайомство з дочкою Ю. Липи — Мартою, її чоловіком — професором Володимиром Гуменецьким, їхніми синами. Чітке уявлення про значимість Юрія Липи прийшло завдяки спогадам про нього, зібраним Петром і Юлією Кіндратовичами. Справді, якось Юрій Липа сам по собі “увійшов” у мою професійну діяльність, у моє життя. Він ніби поклав своєю творчістю — на мене і моїх колег-каменярівців — зобов’язання: донести його слово до всього українства. І ось вже майже 20 років триває копітка праця над його словом, думкою. Спроваджуючи до людей його праці, ми передусім хочемо донести до кожного глибину його розуму, подати його щиру віру і тверду впевненість в утвердженні великої Української держави.
— І як — вдається? Держава на каменярівський задум усе-таки реагує?
— Частково вдається. Уже побачили світ п’ять томів із багатотомника творів цього видатного мисленника (так Юрія Липу називає відомий український філософ Олег Гринів). Випущено з десяток книжок з окремими творами Юрія Липи. Зокрема — в зініційованій “Каменярем” серії “Бібліотека Благодійного фонду “Призначення” ім. Юрія Липи”, до створення якого причетне видавництво і я особисто. Побачили світ спогади про Юрія Липу, які зібрав свого часу Петро Кіндратович, виходець із Бунова, де похований Юрій Липа. Щодо держави, то тут, на жаль, не багато допомоги — чи хоча б сприяння. Правда, перший том творів Ю. Липи все-таки, дякуючи тодішньому керівнику нашого відомства Івану Чижу, було випущено за бюджетні кошти, а це дозволило розповсюдити поетичний доробок Ю. Липи по всій Україні. Кілька сотень примірників другого і четвертого томів закупили Львівська ОДА і Львівська міська рада. Ось і все. На жаль, наші звернення, пропозиції до влади — безуспішні. Чи то ми так “тихо” просимо, чи то влада ще “не доросла” до Юрія Липи і не усвідомлює значимості його творчого надбання. А на мій погляд, саме нині “Велика українська трилогія” Ю. Липи (“Призначення України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії”) мала би бути в кожного державного чиновника на столі — від рядового офісного працівника аж до Президента України. Зрештою, ситуація з виданням творчої спадщини Юрія Липи — це дзеркало державного піклування про українську книжку загалом.
— Як Ви вважаєте, ситуація зміниться?..
— На перший погляд, чиновники на різних рівнях ніби прагнуть підтримувати рідне слово. Уже багато років є державна програма “Українська книжка”, є обласні профільні програми, не відстає від них і місто. Але все це, на жаль, не для творів Ю. Липи і йому подібних. Та хіба тільки з цим талановитим українцем так сталося?! Скількох наших видатних попередників “прагнемо” забути. Дехто вже твердить (зокрема, з моїх колег-видавців), що треба те все давнє відкинути. Мовляв, тепер нові часи, нові тенденції, нові герої… Але чому ж дедалі гірше живемо?.. Чи не втрачаємо часто здоровий глузд, а можливо, й повагу до себе?..
Мудрий же господар передусім прагне опиратися на попередні здобутки, збагачуючи їх власними досягненнями. Ю. Липа у своїх працях (зокрема в “Чорноморській доктрині” та “Призначенні України”) неодноразово наголошує на тяглості в часі нашої вкраїнської традиції — практично у всіх напрямах діяльності народу. До того ж — у різні часи! Але у наш “зарозумілий” (а на мій погляд, — безтурботно спрощений) час ми забуваємо про це, доходячи інколи до абсурду. Мене, наприклад, дивує ситуація, коли ми запрошуємо до управління державою “варягів”. Чи то ми так “змізерніли”, чи вже зовсім забули про самоповагу?! Десятки університетів, тисячі академіків-професорів, мабуть, сотні тисяч студентів, які згодом стають дипломованими спеціалістами… — і нікого залучити до державного керма?! А оті кидання від російської мови до англійської?! Скільки ще подібних піруетів у нашому державному житті буде? Десь тут звичайна людська логіка щезає… І щонайдивніше — і в цьому випадку є розкішні обґрунтування, як це було і в попередні часи, коли все було майже протилежне. А тим часом народ бідує і ще більше розчаровується… І навіть страшні моменти нашого життя, коли вже ллється кров, якось уже майже байдуже сприймаються. У кращих радянських традиціях (бодай би вони ніколи не вертались) звучать із радіо та екранів телевізорів, виписуються на шпальтах газет повідомлення про бої — нібито десь там — на сході України. А ще — театрально трагічні повідомлення про пошанування полеглих героїв. Відплакали, відспівали… А людей, до того ж, переважно молодих, нема. Вони справді герої, тільки за що віддали своє життя?! Зрозуміло, за державу, Україну, за народ… Однак, як звучала, так і звучить російська “велика” мова у всіх ефірах, і суне російськомовна книжкова навала, заливається пивом народ, і веселиться… гріха не боячись.
— Дмитре Івановичу, може, не варто так згущувати фарби?
— Мені це болить. Бо бачу, як забирають (підступно, тихо, виважено) майбутнє у мого народу, таке вистраждане майбутнє. І це вже робиться нашими — вкраїнськими — головами, руками. Часто іноземці запитують, чому ми не рухаємось уперед у своєму суспільному поступі? Наші владці пояснюють, посилаючись на безліч причин… Але також випливає думка, а чи ж не робиться справа так, аби ті причини ніколи не припинялися…
Юрій Липа (та й, зрештою, мисленники його формації) завжди стверджували, що кожному, а народу — особливо, треба бути в своєму часі, в часі теперішньому, бути приготованим.
Забуваємо про цю житейську аксіому. Не хочемо бути приготованими? — саме така думка (і не тільки в мене) пронизує свідомість. Зустріч із авторами книг, випущених і майбутніх, а особливо з читачами, переконують, що так думає багато.
— Якими новинками втішить “Каменяр” найближчим часом? Із чим підходите до форуму видавців?
— Чогось особливого не очікується. Але все-таки поціновувачам добротного українського слова подаруємо том запашної прози прекрасного новеліста, вихідця із наших країв Івана Керницького, черговий том із зібрання творів Юрія Липи (“Чорноморська доктрина”), серію книг “25 улюблених віршів” (Тарас Шевченко, Микола Ільницький, Люба Проць, Світлана Антонишин, Богдан Чепурко, Марія Людкевич, Ганна Вівчар, Станіслав Шевченко та ін.). Унікальною, на мою думку, є книга колективу авторів на чолі з Вірою Тузяк – “Королівські шлюби в історії України”. Втішать своїх шанувальників новими збірками різні за темпераментом, але такі виразні за своєю чуттєвою стилістикою Роман Вархол і Тарас Девдюк. Завершено роботу над додатковими томами до 10-томника Ю. Липи: бібліографічний покажчик його творів (аж до 2015 р.) і щойно виявлені твори Юрія Липи. Обидва томи підготувала липознавець Світлана Кучеренко (м. Одеса). Вийшли два романи Ярослава Верещака, нашого краянина — “Душа моя зі свіжим шрамом на коліні” і “Галабурда, або Шруба”. Досі письменник працював у царині драматургії, нині ж виступає як прозаїк. Не сумніваюсь, що багатьох вразить лірична, сповідальна повість Лідії Сороки “Чи вмирає невмируще…” Письменниця проживає в одному з містечок Луганщини, і, зрозуміло, тема АТО є головною в її повісті. На тлі цих подій розгортається сюжет повісті.
З двома новими публіцистичними книгами прийде до читача філософ Олег Гринів. Не можу не згадати про епохальну історичну поему Валентина Северинюка (м. Запоріжжя) “Україна козацька”. Добротне, часто з гумористично-оптимістичним підтекстом слово поета в поєднанні з прекрасними графічними композиціями молодої художниці Лідії Чир дарують незабутнє враження. Уже прийшла до читача двотомна повість Мирослава Трухана “Проти течії”. Вона охоплює період 1939—1942 рр., але, попри свою історичність, цей оригінальний за своєю архітектонікою твір повністю звернений у нашу сучасність.
Словом, працюємо. Хоча важко в наших умовах усе це робити. Але є каменярівці, є наші автори, є — головне — читачі, і є обов’язок — насамперед перед нашими видатними попередниками — Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Юрієм Липою,.. перед нашими талановитими сучасниками… Тому треба рухатись уперед, відступати назад не маємо права. Наш великий патрон Іван Франко закликав лупати сю скалу… Лупаємо! Бо ж працюємо “каменярами” — себто у видавництві “Каменяр”!
Замість післямови: “Український духовий організм є занадто яскравий, потужний і всеприявний” (Юрій Липа “Призначення України”). Тож будемо вважати, що, усупереч деяким песимістичним ноткам Дмитра Івановича, український народ таки приготується до подальших практичних дій щодо ефективного вибудування живого організму України. А влада, зорієнтована інтелектуальною елітою, таки доросте до усвідомлення вагомого націєцентричного доробку Юрія Липи і допоможе, зокрема, і з виданням його концептуальних творів для якнайширшого кола читачів — будівників високодуховної і високодержавної України.
Розмовляв
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ
