Дорогою, накресленою Богом…

Леся ВОВЧОВСЬКА,

м. Львів

Історія, з якої

народився її світ

Пам’яті моєї сестри

Романи присвячую

Наша мама Ганна, з родини Мирків, народилася 13 серпня, якраз на шостий день після Успіння Святої Анни, року Божого 1919, в часі, коли змагалися в Україні сили вільнодумства та державності. Вона була п’ятою дитиною в родині Миколи і Євдокії, що тішилася любов’ю та благодаттю Божою в с. Мелна, що згубилося серед прадавніх лісів казкового Галицького Опілля. Між двома пагорбами, на яких красувались сільські хати, спокійно і незворушно несла свої кришталеві води ріка Свірж, вона то губилася у верболозах, то живою водяною плоттю виривалася на сіножать. Справа, по течії річки, на сонячному просторому пагорбі була садиба і розкішний сад пана Кшановського, адвоката зпід Варшави. Зліва по течії, на другому пагорбі, стояла хата під трьома соснами, в якій господарила родина Мирків. Довкола хати сад. З середини літа, аж до пізньої осені, тут рожевіли, наливалися сонцем маленькі черешеньки, які називали чомусь ягодами, а потім з них варили смачну ягодівку. Тут гріли червоні боки яблуказайчики, грушібери. Під самісінькими вікнами — півонії, чорнобривці, нагідки — барвистий килим квітів. Від хати до річки звивалася широченька доріжка, по якій повагом сходили до водопою корови, коні, качки та гуси. Тут усе тішилося, сміялося, мукало, іржало та ґелґотіло.

Батько Микола Мирка родом із заможної родини Данила Мирки, війта мальовничого села Прибина, від якого рукою подати до с. Мелни.

Мати Євдокія Бережанська родом із небагатої родини з с. Виспи, що також за кілька кілометрів від Мелни. Мали вони трохи поля і багато дітей…

Але любов як блискавка… Не людям керувати… чиє серце зранити…

Данило Мирка не дав свого батьківського благословення на шлюб найстаршого сина Миколи з Євдокією. Непокірний син у 1902 р. вирушає на заробітки в далеку Америку. Гроші на дорогу йому позичає сільський крамар жид Дама, вірячи в порядність сина з відомої на два села родини.

Не минуло й року, як Микола запрошує свою кохану Євдокію в Америку. Там у НьюЙорку беруть шлюб. Невдовзі, у 1904 р. народжується донечка Марія.

Микола працював тяжко, по дванадцять годин на добу, хотів доробитися до свого власного господарства, до власної хати. В Америці було все: з одного боку, декілька односельців, які надривно працювали за гіркі, солоні від поту гроші, а з другого, — великі магазини, гамір барвистих вулиць. Але не було тут рідної Землі, не було настояного на полині повітря. Мерехтлива зірка на глибокому чорному куполі неба кликала на рідну землю.

Збиралися недовго, бо їх провадив голос своєї землі, свого поля, свого лісу. Повернулись — і немов знову на світ народилися.

Оселились над річкою Свірж у селі Мелна. Як гриб по дощі, виросла світла хатина: два вікна на село, а два — у сад. Поруч господарські приміщення, стайні для худоби. В хаті задзвенів дитячий сміх: Марія — народжена в Америці, далі найстарший син Григорій, а ще кучерявий Михайло, донечки Катерина і Ганнуся. А три сосни, що господарний Микола посадив під вікнами з боку саду, гойдали на своїх крислатих вітах сімейство білок, які з цікавістю заглядали до хати. За ними часто спостерігала мала Ганнуся.

І здавалось, ніщо не заповідало біди. А вона — як грім серед ясної днини. Ганні минуло якраз п’ять років, як не стало мами.

Євдокію немов підкосило. Микола привозив лікарів з Нових Стрілищ, Ходорова. Щонеділі правилися служби Божі за здоров’я, молилися сусідиодносельці, молилися діти… але доля невблаганна…

Молоду маму поховали на мелнянському цвинтарі. З вікон їхньої хати, на високому пагорбі, було видно хрест на її могилі.

Микола немов збожеволів… Виносив на подвір’я образи, хотів їх палити. На щастя, надійшов священик. Молитвами і вмовляннями настановив нерозважного в горі чоловіка на спокій і покору долі.

Здавалося, час зупинився. Не було дня, не було ночі. Були суцільні глибокі синьочорні сутінки, в яких печально світилися п’ять пар дитячих очей.

У пам’яті малої Ганнусі залишився спогад: над сумним обійстям, немов тінь чи марево, у довгій лляній сорочці, з вишиттям біля шиї, витала постать матері. М’яке чорне, ледь хвилясте волосся, і усмішка чи докір на обличчі.

І так було сорок днів і сорок ночей. А потім… і до кінця її життя той образ хвилював уяву і пам’ять.

Дитинствозрілість

Відколи себе пам’ятала мала Ганна, вона була під опікою доброго, але суворого в праці та побуті тата, а ще старших братів Григорія і Михайла. Батька вона обожнювала. Може, через те, що він завжди відстоював її перед мачухою, яка невдовзі загосподарила велике обійстя.

Ходила на свята у гості до родини мами Євдокії на Виспу. Найбільш приязними до неї були мамині сестри — Варвара і Катерина. А ще із завмиранням серця спостерігала за бабунею — матір’ю Євдокії. Це була поставна жінка, і в хаті, і на людях дуже охайно вбрана. А коли йшла дорогою до церкви, вся в чорному, тільки хустина з дрібненьким, синьоголубим віночком, завше тримаючи в руці волічкову хустку, — то мала Ганнуся не могла відірвати від неї своїх захоплених очей.

Ганна любила співати. Про це знало все село: співала, коли худобу виганяла на випас, як хлюпалась у Свіржі.

Добре вчилася в початковій мелнянській школі, любила читати вірші, захоплювалася історією. Разом зі старшою сестрою Марією записалася до Союзу Українок. У неділю на хорах співала “Вірую”. Тоді в маленькій церкві переставали миготіти свічки, запановувала така тиша, ніби осьось з небес має велично опуститись сам Бог.

Любила ходити в читальню “Просвіти”. Тут уперше почула про Біласа і Данилишина — героїв ОУНівців, про Коновальця. Пам’ятає, як сумно і тривожно було на душі, коли з хлопцямигімназистами співали пісню про трагічне вбивство славного Провідника.

А ще щонеділі, перед службою Божою, тато вкладав в кишеню дітям по три монети і наказував: одну на церкву, на тацу, а дві — на політичних бранців. У цей час поляки особливо переслідували свідому українську молодь. Тюрми на Лонцького і Бригідках у Львові були переповнені українськими патріотами. В селі працювала мережа організації ОУН, щонеділі гімназисти з Бібрки та Львова після богослужінь розповідали про події у великому українському світі. Тут формувався дух нації. Не все розуміла з цих розповідей вісімнадцятирічна Ганна, але вже тоді усвідомила, що Україна — це її земля.

При мелнянській школі були кулінарні господарські курси для дівчат, які Ганна успішно закінчила. А далі робота в кафе в с. Нові Стрілища. Любила свою роботу, вміла бути принциповою, але ніколи не конфліктувала з працівниками. Своїми заробітками ділилася з родиною, допомагала харчами, дітям приносила куплені за пару грошів дешеві цукерки. Вже дорослим Ярослав, син брата Михайла, згадував, як він щоразу в неї просив “чоколяду на всі плечі”…

А якось біля старої, розчімханої блискавкою липи, при в’їзді в Мелну, сиділа старенька одинока жінка, яка втратила синів — січових стрільців. Вона не плакала, не просила милостині, руки схрещені на колінах — жива камінна скульптура, живий докір байдужості світу. Ганна нахилилась над старенькою, поцілувала пооране зморшками чоло і залишила їй свою торбинку з харчами, яку несла з Нових Стрілищ, а в долоні вклала кілька монет.

Перед самою війною Ганна купила ровер (трохи наскладала своїх грошей, а трохи грошей, які присилала сестра Марія з Америки). Це була подія на все село. Дорога до Нових Стрілищ, Прибина чи Виспи була великим задоволенням, адже вона так любила мандрувати околицями Мелни. Щоправда, коли “визволителі” розкуркулювали заможну родину Мирків, перше, що вивезли з обійстя, — це її ровер, який назвали “куркульською веломашиною”.

У 1939 р., із розчаруванням і страхом спостерігала за “визволителями”, які, втративши людське обличчя, руйнували давні національні устрої маленького села, а далі і великого українського світу. Підступ і смерть чатували на кожній дорозі.

Незабаром Ганні совєтські можновладці запропонували роботу секретаркидрукарки у міській Новострілищанській владі. Відмовилася. Не могла уявити себе навіть невинним гвинтиком у тій великій машині червоної смерті.

Почалися масові виселення, розкуркулення і націоналізація. Земля навколо енкаведистських катівень набубнявіла від людської крові. Диявольська лють керувала цими червоними чоловічками. Тому німецьке військо, яке в 1941 р. крокувало вулицями Нових Стрілищ, видавалося на початках визволителем від сатанинської совєтської влади.

Але почалися нові порядки. Далі облави і вивезення молоді. Так Ганна потрапила до Німеччини. Працювала при монастирі у німецькому госпіталі над Ельбою, допомагала монашкам доглядати солдат. Тут, у Німеччині, знову зустріла свого знайомого Романа, родом ізпід Галича. 1944 року вони взяли шлюб і зареєстрували своє одруження.

Згодом визріла ідея — втікати від війни, стрільби і непевності. Перетнути океан, добратися до Америки, де жила сестра Марія. І почати нове життя. Вже була спакована валіза. Ввечері помолилися у своєму величному костелі, просячи у Бога помочі… Але наступна ніч принесла сон.

Ганна іде своїм мельнянським полем. У далині тато Микола, весь у білій одежі, косить. Чути шурхіт трави. Покіс за покосом падає до ніг батька. Нараз зойк, стогін… коса випадає з рук батька. Трава ніби розступилася. Біля ніг його розчімхане навпіл розп’яття. Сон обірвався…

Холодний піт зросив чоло Ганни. Сльози солоною грудкою підкотилися до горла. Стала на рівні ноги. Розбудила чоловіка. Була невблаганною — їдемо додому, їдемо в Україну. Хоч добре знала, що совєтські визволителі роблять із тими, що повертаються з Німеччини.

Напевно, якась невидима Божа сила опікувалася молодим подружжям і вела дорогою життя. Спаковану валізку вкрали злодії на кордоні Польщі та України, а залишилася тільки маленька торбинка з їх сімейними скарбами, яку міцно тримала Ганна коло себе. Незабаром вони опинилися в невеличкому галицькому містечку Ходорів, де кваліфікованого робітниказварювальника Романа взяли на роботу в цукроварню. Так почалася ще одна сторінка життя Ганни.

Сестри

Марія — найстарша сестра, з дитинства аж до глибокої старості була найбільшим авторитетом для молодших сестер Катерини і Ганни. До 18 років вона жила в родинному колі, у мелнянському обійсті. Була головною помічницею для мами Євдокії. Але відчуваючи безвихідь щоденної важкої праці й гноблення поляками українців, Марія за порадою батька разом з дівчатами і хлопцями односельцями виїжджає в Америку. Здавалось, ненадовго — нехай тільки вляжуться політичні пристрасті, — а вийшло на все життя.

Пам’ятаю довгі листи, які надсилала Марія з далекої Америки. В них були детальні розповіді про односельців, а тепер уже американців.

А ще перші кольорові світлини, які руйнували нашу уяву про безтурботну соціалістичну реальність. По кілька разів на рік вона висилала бандеролі з шеляновими хустками і пакунки з одягом, щоб родина була забезпечена добротними речами.

У Марії була донька Ольга і п’ять гарненьких, із пухнастими щічками внуків. Ганна посилала сестрі та її дітям вишиванки, рушники, скатертини. Одного разу Марія попросила вишити для їхнього українськоамериканського хору національні строї: сорочки, запаски. Тоді, в нашій хаті у Ходорові, вишивала вся родина — і татова, і мамина, вишивали тижнями. А потім пам’ятаємо світлину з Америки, на якій поважні пані й панове вишикувались в ряд на сцені, і на кожному наша українська вишиванка.

Гортаю одну за одною світлини з того далекого і ще давнішого американського світу моєї родини. Впізнаю маму Ганну, тітку Катерину, нас усіх із роду Мирків. Разом зі смертю Марії (а померла вона в 90х роках минулого століття) обірвалася ниточка, яка поєднувала нас всіх докупи — українську і американську родини.

Катерина — один із найсвітліших образів у нашому роді. Впродовж життя на своїх делікатних жіночих плечах винесла все лихоліття колгоспного безправ’я і тяжкої праці. Все життя разом зі своєю родиною проживала на обійсті Мирків. Після війни залишилась вдовою (чоловік загинув в УПА) з трьома дітьми — Романою, Богданом і Ганною. Вона навіть коли сварилася на когось із дітвори, це було так воркітливо і незлобливо, без повчальних інтонацій, що хотілось до неї тоді притулитись і завмерти.

Ганна і Катерина — це два світи однієї планети Мирків. Одна — рішуча, послідовна, революційна; друга — покірна долі, сповнена обов’язку перед виораною ріллею, перед зацвілим садом, перед родиною. Після війни Катерина одружується вдруге. Вуйко Дмитро вічно порався в стайні. Він ніколи нікуди не квапився, здавалося, світ зобов’язаний дочекатися його розважливої неквапливої праці.

Пізніми осінніми вечорами, коли село відпочивало від тяжкої літньої роботи, Катерина приїжджала до Ходорова і вони з сестрою Ганною, як дві голубки, воркотали до глибокої ночі, згадуючи своє дівоцтво, пережите життя.

Ганна повчала, настановляла, Катерина зрідка перечила.

Кривди нікому не робила, бо знала, що кривда вертається до кривдника, а любов скидає тягарі з душі людини.

Брати

Григорій і Михайло — двоє високих і ставних чоловіків. У Михайла волосся, як вороняче крило, а у Гриця — м’яке з каштановим відливом. Обоє любили господарювати. Тільки зарожевіє на обрії крайнеба, як старий Микола будив синів — сном не доробишся, робота чекає.

Коні у Мирків були на все село і цілу округу. Мали святочну упряж з кутасами. Ні одне весілля не обходилося без миркових скакунів. А без веселого Михайла не було ні одного весілля. Більше 20 разів він був дружбою, пізніше старостував. Його любили за веселу вдачу, дотепи.

А Григорій — трохи самітник. Окрім поля, любив ліс. Знав усі грибовиська довкола Мелни. А ще любив назбирати перших лісових ягід і частувати своїх молодших сестричок.

Ганна любила обох своїх братів, але особливо Григорія. Ще маленькою дитиною любила спати поруч у старому бамбетлі, акуратно вистеленому свіжим сіном. Над ранком Григорій часто виносив малу Ганнусю у сад, де покошені трави присипляли її знову.

Обоє братів Григорій і Михайло, як і більшість односельців, 1943—1946 рр. воювали в загонах УПА.

Трагічна доля Григорія. Він був членом ОУН, псевдо “Голуб”. У 1945 р., недалеко від Мелни натрапив на більшовицьку засідку і, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрілився.

У родині переповідали, як батько Микола стрімголов подався шукати тіло сина. А коли знайшов, ніби онімів, побачив спотворене тіло, а на руці, де була весільна обручка, — обрубаний палець. Зухвалому москалеві захотілося весільної обручки Григорія. Не встиг отямитися батько — наскочили енкаведисти, почали бити старого, вимагаючи зізнатися, що це його син…

І батько відрікся сина… У хаті його чекала велика родина — п’ятеро дітей і дружина. Знав, що буде після такого зізнання.

А сім’ю вбитого Григорія вивезли в далеку Караганду.

Брата Михайла, батька двох дітей, — Ярослава і Зоряни, енкаведисти під час облави важко поранили неподалік хати в селі Нові Стрілища. Це було під осінь 1946 р. Його з простріленими ногами кинули в Новострілищанську тюрму, де на цементній долівці разом з ним чекали суду ще кілька десятків молодих чоловіків.

Треба було рятувати брата… Ця думка не давала спокою молодій мамі Ганні (тоді вже народилася перша донечка Рома). Жили вони у м. Ходорові, у маленькій квартирі, яку дав молодій сім’ї цукровий завод. І вирішила Ганна йти домовлятися з москалями за викуп свого брата. Тоді йшов поговір Новими Стрілищами, що дружина головного енкаведиста — грузинка за національністю, мала великий вплив на свого чоловіка. Ганна залишає кількамісячну донечку на сусідів, а сама спозарання ровером вирушає в Н. Стрілища, що за дев’ятнадцять кілометрів від міста Ходорова. Там вона чекає, коли енкаведист піде з дому. Ще хвилядруга — і вічнавіч зустрічається з красунеюгрузинкою. Розповідає про трагедію брата, просить допомоги, обіцяє гроші, продукти. Але дружина чекіста невблаганна. Ганна, як до молитви, склала руки, — вирішила востаннє розчулити сувору жінку. І… сталося чудо! Погляд грузинки впав на шлюбний перстень (його подарував чоловік до одруження) і її очі ожили, загорілися жіночою жадібністю.

— Дістанеш мені такий перстень, і твій брат буде на волі, — холодно і незворушно звучав її голос.

Мов у тумані їхала до Ходорова, не заїжджала ні до дружини Михайла, ні до племінників. Віддати шлюбний перстень… ні! Зла прикмета…, але життя брата… Нарешті хата. Пізній вечір. На порозі чекає чоловік Роман із маленькою донькою.

— Вона, та москалька, хоче мій шлюбний перстень, — як стогін вирвалося з її вуст. А вже через хвилюдругу, спокоєм і розважливою мовою відбилося від нього. — То віддай їй — і най на тому стане… Поїдь завтра і віддай.

Назавтра Ганна без жалю з холодною байдужістю віддала жінці енкаведиста свій перстень. А вже за годину брат Михайло лежав на возі з перебинтованими абияк ногами. Почалася гангрена. Йому терміново потрібна була кваліфікована лікарська допомога.

А далі була лічниця Шептицького у Львові, де Ганна через сестерзаконниць випросила місце у лікарняній палаті. Було тривале лікування, але додому Михайло вже вернувся своїми ногами.

Завше, коли згадувалися у родині тяжкі часи 1945—1947 рр., дивувалися сміливій завзятості нашої мами. Вона могла безкорисливо допомогти у важкі хвилини родичам, друзям чи просто знайомим. Така її суть, така її дорога життя. Тому їй ніколи не було страшно, бо ця суджена їй дорога викарбувана Богом. Вона вірила у своє призначення — робити Добро, не схиляти голову перед неправдою.

Дорога,

накреслена Богом

Післявоєнний Ходорів, в якому жила родина Ганни, був затишним районним містечком, із двох боків оточеним ставамиозерами, заплавою ріки Луг, а ще дубовими та буковими лісами. Поруч із містом була загадкова піщана гора, яку називали Стінкою, за якою нібито переховувався відомий на Галичині бандит Рос, який до війни пограбував у с. Мелна самого війта і родину Миколи Мирки.

Якби не постійне стеження червонозоряних бандитів на вулицях і в лісі, якби не постріли у підвалах енкаведистських тюрем, можна було б тішитися життям і славити Бога. Але неспокій ніби завис у повітрі, страх виїдав душу.

У ті роки нас було п’ятеро: бабуся Катерина (татова мама), мама Ганна, тато Роман, доньки Рома і Леся. Жили у будинку, який батьки побудували у 1957 р. за допомогою родини Мирків. Завше заквітчана чорнобривцями і соняхами, а ще калиною, — це була дуже сонячна і світла будівля.

Пам’ятаємо маму, схиленою над вишиванням сорочок, рушників, портьєрів. Мама вважала, що кожна дівчина повинна мати декілька вишитих сорочок. Наші однокласники ходили у куплених капроновонейлонових, а ми — у вишитих. Наша традиційно коричнева учнівська форма була прикрашена не звичним білим шовковим комірцем, а вишитим. Шкода, що ми не зберегли ці маленькі комірці, вишиті хрестиком нитками всіх кольорів веселки.

Ми не були заможною сім’єю, але ніколи не відчували матеріального нестатку. Може, через те, що в хаті панував чіткий розрахунок: що можна, а що ні, скільки можна, і скільки ні…

Сонячними літніми ранками мама часто намовляла тата на росяні мандрівки лугами (це, певно, туга за мелнянськими лісовими просторами). Ми ще з сестрою спали, як батьки вдвох, на своєму старенькому Віллісі виїжджали за місто і годинами босоніж ходили росяними травами. Вертались, ніби після Божої купелі.

Одягалася мама ошатно, любила гарний одяг, мала кілька скромно вишитих сукенок (на себе завше бракувало часу).

Все життя однаково зачісувалася: спереду дві хвильки волосся, розділені навпіл, а ззаду — воно підняте догори, підтримуване трьома гребінцями. Це було дуже старомодно, та їй пасувало. Якось сусідоднокласник захоплено сказав: “Маєш дуже гарну маму, вона гарна і в церкві, і на своєму городі”.

У хаті завше було людно. Не оминали нашої хати мамині друзі, односельці, знайомі. Пошепки обговорювалися останні події, почуті з Радіо Свобода чи Голосу Америки. Любила, коли в гості заходило подружжя Горинів — Стефанія і Микола. Згадувались події в Україні ще за Польщі і пізніші звірства НКВД. Також, як вони їздили на суд їхніх синів до Львова, як Ліну Костенко не впускали до зали суду, і як бурхливо вона висловлювала свій протест проти судійського свавілля. Коли прощалися з п. Миколою, він говорив: “А ви, діти, коли школу закінчите, вже москалів не буде”. Пізніше він повторював ці ж слова, коли ми вчилися в інституті. На той час це були дивні слова, але пророчі. Бо коли 90ті роки принесли вітер Свободи, ми зрозуміли, що “совєтському союзу” приходить кінець і “москаля” таки не буде на нашій українській землі.

Пригадуємо тихі вечірні розмови мами з татовою сестрою Уляною та її чоловіком Григорієм. Вже минала 12 година ночі, а ми заслуховувалися оповідями Григорія про заслання в Норильськ. А тут мама… давай, Грицю, тихенько: “Ще не вмерла Україна”. Хвилюдругу — і в хаті запанував дух незламності і свободи.

У 70—80ті роки минулого століття м. Ходорів був осередком спротиву більшовицькій системі. Завдяки патріотичним родинам Горинів і Калинців тут поширювалися самодруки часопису Гельсінської спілки та інша підпільна література.

У нашій хаті також часто бували брати Михайло і Богдан Горині, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл та інші колишні політв’язні, з колядами навідувалось Товариство Лева зі Львова, Товариство “Просвіта”, Союз Українок. Ми завше дивувались, як мама легко знаходила теми для спілкування з цими високоосвіченими людьми і ставила змістовні запитання, вимагала конкретних відповідей.

Розуміємо, чому така невимушеність була між ними — вони, як і вона, йшли дорогою, окресленою Богом. Пам’ятаємо, як Богдан Горинь сказав старшій доньці Романі: “Ваша мама стоїть вище за розумом і творчим потенціалом за Вас із сестрою, хоч має за плечима лише 4 класи сільської школи”.

Кінець 80х—початок 90х років — це період, коли мама проявила свою невичерпну енергію, хоч їй було за 70. Маніфестації, пошиття перших синьожовтих прапорів, впорядкування стрілецьких могил, відродження грекокатолицької церкви.

Так, наша мама велика Українка, за плечима в якої багато величних справ і довга життєва дорога, яку Вона не зрадила.