Євген ШМОРГУН,
письменник, член правління Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка.
То було влітку 1972 року.
Бульдозер, натужно гуркочучи, повільно знімає верхній шар ґрунту. Сухе груддя котиться по трав’янистому схилу кургана просто до ніг сільських хлопчаків, що зібралися з усієї Торговиці, щоб подивитися на розкопки. У кожного з них на обличчі вираз неприхованої цікавості: яку ж таємницю ховає в собі цей земляний горб, що височить при в’їзді в село?
Учора ввечері ми стояли на ньому. Ми — це начальник експедиції, завідувач відділу пам’яток археології, історії та культури Рівненського обласного краєзнавчого музею Юзеф Нікольченко, його консультант — відомий вченийархеолог Ігор Свєшніков, наймолодший учасник експедиції учень 10 класу Рівненської середньої школи №4 Віктор Луц та я, випадково приблудлий журналістгазетяр. І розмова точилася саме довкола цього кургану.
— А що, коли він порожній? — побоювався Юзеф Нікольченко. — Що, коли у ньому взагалі немає ніякого поховання? Адже ж могла бути це сторожова вежа? Бо ж колишнє давньоруське місто Торговиця — ось воно, поруч.
І сам себе втішав:
— Але хіба погано — розкопати давньоруську сторожову вежу?
Ми з Віктором Луцем невпевнено доточували кожен своє. А Ігор Свєшніков мовчав.
Археолог І. К. Свєшніков якраз був у зеніті слави. Він зробив справжні наукові відкриття, досліджуючи давньоруський Звенигород під Львовом та козацьку переправу через річку Пляшівку на місці Берестецької битви. А щойно в Інституті археології Академії Наук СРСР захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук на тему “Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III—на початку II тисячоліття до нашої ери”.
Отож я завернув до Торговиці, що на Млинівщині, не так подивитися на розкопки давнього кургану, як для зустрічі саме зі знаменитим землякомархеологом. Бо випадала нагода поспілкуватися з людиною, яка вміє читати історію крізь нашарування тисячоліть.
Я знав, що за час своєї науковопошукової діяльності Ігор Кирилович розкопав уже сотню подібних курганів. Із них досі лише два виявилися порожніми. Можливо, у ті хвилини археолог думав, а чи не стане торговицький курган третім порожнім?
…І ось учасники експедиції уважно приглядаються, чи не з’явиться зпід бульдозерної лопати “щось таке”, що приверне увагу. Так минає година, друга, п’ята. Курган високий — близько п’яти метрів. Колись був, мабуть, набагато вищим, але час зробив своє, і він розплився — тридцять метрів завдовжки і двадцять чотири метри завширшки.
Нарешті лунає довгоочікуване: “Стій!”. Бульдозер відкочується вбік. Тепер ідуть у хід лопати, а потім — щіточки. Ігор Кирилович раз у раз звертається до цікавих, що товпляться довкола:
— Відступіться трішечки. Не затуляйте, будь ласка, світла.
Тепер уже і дорослих торговичан зібралося довкруг чимало. Що тут зробиш — здавна побутують у народі легенди про закопані скарби. Майже в кожному селі вам можуть показати, де (“ще колись мій дід казав, що його дід на власні очі бачив”) є завалені залізні двері з пудовим замком, що ведуть до льоху, в якому лежить шапка з золотом. І хоч зараз уже ніхто всерйоз не вірить у це, але якщо копають, то щось же таки мають викопати. Отож чому б і не подивитися?
Експедиція золота не шукала. Вона прагнула прочитати ще одну сторінку історії нашого краю. Було припущення, що торговицький курган насипаний ще в епоху бронзи, тож розкопки обіцяли відомості про життя наших далеких предків.
Ось уже розкрито два поховання — жінки і дитини. Біля жінки — ніяких речей, біля дитини — срібне кільце, дві намистинки зі скловидної пасти і мініатюрний бронзовий дзвіночок.
Ігор Кирилович витрусив із дзвіночка землю, калатнув ним — і він тихо задзвенів. Уперше після майже тисячолітнього мовчання. Так, так, саме тисячолітнього, бо поховання було давньоруське, а не епохи бронзи. За тодішнім повір’ям, дзвіночок потрібен був на “тому світі”, щоб душа “не загубилася”.
Далі шукали “ще щось” — його не було. За два дні бульдозер зніс увесь курган. Тільки тепер, дивлячись на розрівняний майданчик, усвідомлюєш, яких великих розмірів цей курган був. І уявляєш, скільки потрібно було людей, щоб насипати його. Адже техніки тоді не було.
Ігор Кирилович каже:
— Сумніваюся, щоб для жінки й дитини, до того ж бідних, як оце видно з поховання, наші предки такий курган воздвигли. Тим більше, що у ті часи жінок не дуже шанували. На мою думку, курган насипаний раніше, а жінку з дитиною просто поховали в ньому.
Знову взялися за ручні лопати. Як зачистили ґрунт під курганом, натрапили на поховання жінки. Скелет зберігся повністю. Біля нього знайшли три орнаментовані кістяні намистинки, дев’ять уламків ліпного посуду. Поза, у якій похована небіжчиця, намистинки і кераміка давали підставу допускати, що десь поруч має бути багате поховання епохи бронзи. Так воно і вийшло. На відстані восьми метрів виявили поховання чоловіка. Скелет був наполовину спалений. У ногах — розрізнені овечі кістки, поруч — камінь для розтирання зерна. А неподалік — ще одне поховання. Що саме воно і є основним — свідчить повне спалення покійника та рівчачок з могили до краю кургана (щоб душа покійного могла виходити на прогулянку). Це, безперечно, була знатна людина в роду, можливо, глава його. Бо тоді повністю спалювали тільки трупи найзнатніших людей. На честь саме цього покійника і було насипано курган. Інші двоє — це його “супутники”: найближчий слуга та рабиня або наложниця. За жорстоким звичаєм того часу, їх силою змушували “супроводжувати на той світ” свого господаря.
Звичайно, старійшину роду не можна було поховати без нічого. Тож біля нього поклали серп, сокиру, відбійник та інші речі. Усі з кремнію та каменю. Три з половиною тисячі років тому вони цінувалися куди вище, ніж нині золото.
А я з тодішніх розкопок торговицького кургану привіз у записникові нотатки своєї прикурганної розмови з Великим Земляком Ігорем Кириловичем Свєшніковим. І згодом його слова вклав до уст іншого Великого Земляка — героя свого роману “Сніги непочаті” князя Федора Острозького, який мовить до свого сина:
“Ось ми стоїмо з тобою на цьому кургані. Стоїмо у своєму краю, на своїй землі, а не знаємо, хто й коли насипав цей курган — чи то на знак великої перемоги й радості, чи на знак великої печалі. Не зайди ж насипали його — зайдам не до того, вони здатні тільки нищити, а не творити. Отже, насипали наші предки. І були вони у великій силі, бо малою силою такого кургана не воздвигнеш. І от предків тих ми з тобою сьогодні не знаємо — чужинці витоптали нашу пам’ять. Тепер плюндрують тутешні міста й села, щоб ми не могли звестися на ноги, щоб наші внуки, здобуваючи в поті чола хліб насущний, навіть не здогадувалися про те, що на їхніх нивках возвишалися церквами в небо Зарічеськ, Пересопниця, Торговиця та інші славні міста. Бо мертва пам’ять не породжує спротиву, гасить свідомість, гасить віру в Бога, притлумлює віру у власні сили і в божественне призначення людини на землі. Мертва пам’ять породжує тільки рабів” (Цитую за виданням: Євген Шморгун. Сніги непочаті. Історичний роман. — Рівне: Азалія. — 2005. — С.128129).
То було влітку 1972 року.
