Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Не так багато імен, згаданих Тарасом Григоровичем у його творах, не потрапили до “Шевченківської енциклопедії”. Серед них — “фон Корф”. У сучасному шевченкознавстві взагалі відсутня біографічна інформація про Корфа, навіть його ініціали в академічних виданнях іноді називаються неправильно (“барон М. фон Корф” або “Н. Ф. Корф”). Здається, лише Сергій Гальченко дає їх, як слід: Ю. Ф. Корф. Звісно, у старовинному, знатному баронському роді, в якому було півтора десятка генералів, а також державні діячі, сенатори тощо, нелегко було розібратися. Але ж, але ж…
Нагадаю, як у Шевченка чубляться між собою українська (1-ша) та російська (3-тя) ворони — символи національних демонічно-чорних сил — з приводу того, хто більше зла завдав своєму народу, зокрема під час будівництва Миколаївської залізниці з Петербурга до Москви:
1
Ну, а в твоїй Московщині
Є чим поживиться?
Чи чортма й тепер нічого?
3
Э… сестрица, много:
Три указа накаркала
На одну дорогу…
1
На яку це? На ковану?
Ну, вже наробила…
3
Да шесть тысяч в одной версте
Душ передушила…
1
Та не бреши, бо тілько п’ять,
Та й то з фоном Корфом.
Ще й чваниться, показує
На чужу роботу!
Шевченкознавцям ще треба буде встановити, якими саме джерелами користувався поет (назвати конкретну російську газету чи тодішній журнал), але нам у цьому випадку достатньо, що Тарас Григорович не тільки першим використав інформацію про непомірну ціну — значні людські жертви! — велетенського на той час будівництва, а й справедливо надав їй антикріпосницького, антицаристського характеру.
Затаврований Шевченком барон Юлій Федорович Корф закінчив, як і Пушкін, Царськосельський ліцей 1826 р. (четвертий випуск) у цивільному чині ІХ класу. Потім дійсний статський радник (ІV клас), камергер. У Жовтневому центрі науково-технічної інформації та бібліотек — філіалі ВАТ “Російські залізниці” в Петербурзі підтвердили, що Корф справді був підрядником на будівництві Північної дирекції Санкт-Петербурзько-Московської залізниці: “Деятельность его в качестве подрядчика на строительстве железной дороги была крайне неудачной. За неисполнение работ с ним разорвали контракт”. Ось і все.
Проте відомо, що вже в липні 1843 р., тобто буквально через кілька місяців після початку робіт, саме у барона Корфа збунтувалися 800 безправних будівельників, яким він встановив непосильні норми виробітку та не забезпечив продовольством.
Радянські дослідники писали, що “не було, мабуть, у Росії більш зажерливих, жорстоких і підступних людей, ніж підрядники”, серед яких особливо вирізнявся згаданий поетом Корф. І ще вчені наголошували, що “ніякої відповідальності за селян-будівельників підрядник не ніс”. Принаймні, керівництву дороги дарма скаржилися на неодноразові “шахрайства барона Корфа”, котрий обдурював робочих, відмовлявся забезпечувати лікування хворих. Урешті-решт, контракт із ним таки розірвали, проте це не вплинуло на його подальшу кар’єру. Зокрема, він обіймав посаду голови Санкт-Петербурзького комерційного суду і почесного мирового судді Санкт-Петербурзького повіту. У 1865 р. Юлій Корф був обраний першим головою Земської управи Санкт-Петербурзького повіту, став ініціатором створення Товариства взаємного кредиту Санкт-Петербурзького повітового земства, написав його статут. Помер у Царському Селі 23 травня 1876 р., похований із почестями.
А померлих нещасних на будівництві залізниці закопували часто вздовж дороги. Серед 60 тис. робочих-рабів лютували тиф, цинга, дизентерія і навіть холера. Дослідниками визнано, що “на будівництві в 1845–1846 рр. загинуло кілька тисяч безвісних будівельників першої російської магістральної залізниці”1. Втім, в офіційному виданні з історії будівництва залізниці туманно стверджувалося: “Однако смертность была относительно не так значительна, и число жертв не превосходило числа их при других больших земляных работах”2.
Але Шевченко та його сучасники знали правдиву інформацію! Проте, скажімо, поетів знайомий, український петербуржець Нестор Кукольник, який назвав видання “Кобзаря” “шкідливим і небезпечним”, написав урочисто-залізничну “Попутную песню”:
Православный веселится
Наш народ.
И быстрее, шибче воли
Поезд мчится в чистом поле.
А професор Московського університету монархіст Степан Шевирьов захоплено писав:
…Лягте, горы! Встаньте, бездны!
Покоряйся нам земля!
И катися путь железный,
От Невы и до Кремля…
Це вже потім Микола Некрасов виплеснув гірку правду в поемі “Железная дорога”, навівши кількість загиблих — “тысяч пять мужиков”:
Прямо дороженька: насыпи узкие,
Столбики, рельсы, мосты.
А по бокам-то все косточки русские…
Але ж то було майже через двадцять років після “Великого льоху” і через три роки після смерті Тараса Шевченка…
_____________________
1 Августынюк А., Гвоздев М. Первая магистраль. Л.: Ленинградское газетно-журнальное и книжное издательство, 1951. — С. 54.
2 Постройка и эксплоатация Николаевской железной дороги (184—1851—1901 гг.). Краткий исторический очерк. Составлен управлением дороги. С-Петербург: Типография Ю. Н. Эрлих, 1901. — С. 17.
