Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ,
кандидат технічних наук
Закінчення. Поч. у ч. 30
…Друга світова війна у своєму апогеї. Переможець у ній ще не визначився. Німеччина, окрім тупого “Drang nach Osten”, після Сталінграда намагається задіяти всі можливі політичні і пропагандистські важелі для послаблення чи навіть блокування співпраці Сталіна із західними альянсами. Оприлюднюються результати розслідувань спеціально створеною німцями комісією злочину сталінських душогубів у Катині проти інтернованих польських офіцерів, адміністративних, релігійних і культурних діячів. 1939 року вони шукали захисту, відступивши у східні регіони Польщі, які пізніше були окуповані совітами. Гітлерівці, звичайно, співчували долі загиблих у СРСР поляків не більше, ніж тим десяткам тисяч щоденно знищуваних у їхніх концтаборах представникам багатьох націй Європи, зокрема і поляків. Та людожерська “політика”, як і теперішня путінська, має свою логіку.
Уряд Польщі у вигнанні гостро відреагував на цю трагічну інформацію і зажадав міжнародного розслідування катинської масакри. Про подібне в інших місцях тоді ще не було відомо. У відповідь СРСР у квітні 1943 року розірвав з цим урядом, очолюваним Станіславом Миколайчиком, дипломатичні відносини. Злочинець не бажає спілкуватися зі своєю жертвою.
Тим часом події Другої світової війни розгорталися за своїми законами. До кінця 1943 року було звільнено значну частину України і Білорусі. “Генералісимуси” і маршали при звільненні Києва не шкодували “спічек”: встигли знищити і потопити у Дніпрі 432 тисячі солдат, переважно українців. Більше, ніж Дуайт Ейзенхауер втратив за всю війну на заході Європи, де німці теж чинили шалений опір, як це було в Арденах. Іде інтенсивне накопичення і перегрупування сил, підготовка одного з десяти “сталінських” ударів під кодовою назвою “Багратіон”. Зауважимо, що, як і багато чого в російській історії, дивним є присвоєння одній зі значних наступальних операцій імені славного грузина, генерала війни 1812 року, основним завданням армії якого було — встигнути втекти від Наполеона і з’єднатися з армією Барклай-де-Толлі, без чого не відбулося б славної “перемоги” під Бородіно і доля Москви, “спальонної пожаром”, могла б спіткати і Петербург.
Наслідком операції “Багратіон”, широкомасштабного наступу на центральній ділянці Східного фронту, який почався 23 червня, після важких боїв війська 1-го Українського фронту 29 липня 1944 року вийшли на Віслу, захопивши плацдарм у районі Сандомира на її західному березі, а на східному — підійшли до передмістя Варшави — Праги.
Першого серпня 1944 року почалося Варшавське повстання в рамках операції “Буря”, згідно з якою планувалося захоплення влади спочатку у Варшаві, а потім у всій країні перед радянським наступом. За Вікіпедією, “основною метою повсталих було витіснення німецьких окупантів з міста і підтримка подальшої боротьби проти гітлерівської окупації. Побічним політичним завданням було прагнення звільнити Варшаву до підходу радянських військ, щоб підкреслити незалежність польської держави, привести до влади підпільний уряд у вигнанні і не допустити до влади створений Радянською владою Польський комітет національного визволення” (виділення автора).
Однією з непрямих причин Варшавського повстання Вікіпедія зазначає радіозаклики з Москви. Безумовно, Сталіну було відомо і про підготовку повстання, і про його цілі. Ще до 21 липня радянські “освободітєлі” в особі Сталіна та його оточення створили у місті Хелм названий вище комітет. 29 липня війська 1-го Українського фронту, вийшли на Віслу, після цього наступ на кілька місяців зупиняється. Всі спроби В. Черчилля спонукати Сталіна до підтримки Варшавського повстання були безуспішними. Радянські війська навіть не підтримували радіозв’язок з повстанцями.
Виникає запитання: для чого тоді радіозаклики з Москви та плацдарм на Віслі? Адже просто утримувати одиночний плацдарм протягом кількох місяців — це не тільки великі втрати для його захисту, а й надання німцям можливості підготуватися до оборони на серйозному водному рубежі. І не тільки на Віслі, а й на Одері, де був тяжко поранений мій батько Михайло Кирилович. В тому ж бою 8 квітня 1945 року загинув мій хрещений батько — Михайло Никифорович Калараш і ще два земляки з села Ройлянка (тоді — Старокозацького району Ізмаїльської області, тепер — Саратського району Одеської області). Ці марні й безвинні жертви були принесені тільки в один день і одним селом у кількості сотень тисяч загиблих українців за свободу Польщі й України.
І загибель 8 квітня 1945 року одного з цих трьох, Лиховида Гаврила Івановича, благословляла хоч і трагічну протягом наступних 45 років свободу Польщі, швидше свободу польського Духу, та все ж, як засвідчив час, остаточну свободу! Мордованій російським фашизмом Україні до сьогодні доводиться вже за “нашу свободу” жертвувати Небесними сотнями й тисячами, в числі яких 12 квітня цього року на Великдень під Донецьком загинув ще один представник цього роду, тридцятисемирічний Лиховид Геннадій Григорович.
Тільки в січні 1945 року Червона Армія вступає до Варшави. До руйнувань польської столиці німцями з допомогою Сталіна в 1939 році, під час повстання Варшавського гетто 1943 р., боїв з повстанцями 1944 року додається “фора” Гітлеру в часі з 1—2 жовтня (часу капітуляції повстання) для нищення Варшави і поляків. Більше 85 % міста лежить у руїнах. У каральних операціях вбито (за Вікіпедією) від 150 до 200 тисяч мирного населення. За даними, які наводить командувач групою армій на західному фронті американський генерал Омар Бредлі в мемуарах “Нотатки солдата”, кількість загиблих сягала 260 тисяч. Після капітуляції повстанців німецькі війська квартал за кварталом зрівнювали з землею будівлі Варшави. Убивствами мирного населення особливо “відзначилась” власівська так звана ударна бригада СС “Рона”, яка (за Вікіпедією) у першому ж захопленому з повсталих районів (Воля) скоїла масові вбивства мирного населення. Потім такі злочини вона повторювала ще кілька разів.
Таким чином, Сталін руками Гітлера і вічно живого російського фашизму-більшовизму створив другу Катинь, десятикратно збільшивши масштаби вбивств і фактично знищивши столицю Польщі. Гітлер зі Сталіним не зуміли перевершили Ніколая І Палкіна 1830—1831 років!
Напрошується історична паралель: у війні Путіна проти чеченців теж було знищено 160 тисяч мирних громадян. У столиці Чечні Грозному, за коментарями російського журналіста, професійного рупора гарячих точок О. Невзорова: “Мы оставили… дымящиеся руины и ничего больше”, “…мы просто сносили квартал за кварталом — тупо, без рассуждений, есть кто-нибудь в этом квартале или нет” (цитується за публікацією В. Ткаченко “Риболовля на блешню” по-російськи”. Київ, Знання України, 2015). Більше того, за твердженням-каяттям у пресі одного з виконавців цієї путінської масакри, чеченці були поінформовані про час килимових бомбардувань та заплановану зачистку Грозного і завчасно покинули місто. У підвалах знищених будівель, які “зачищалися” простим вкиданням гранат, залишилися переважно росіяни. Таким чином, як і у Варшаві 1944 року, той же російський шовінізм творить аналогічні злочини, тільки тепер — проти громадян Росії, яких із поляками єднало бажання бути вільними від фашистів. Воістину історична тяглість: від Гітлера-Сталіна першої половини ХХ століття до Путіна — початку ХХІ століття.
Час від часу у публікаціях на трагічну тему Варшавського повстання зустрічаються твердження, що основною метою Сталіна була дискредитація Уряду Польщі у вигнанні, як наступника довоєнного національного уряду, підпорядкованої йому Армії Крайової, некомуністичних структур антифашистського опору. Безумовно, це було однією з цілей Сталіна. Але створення за десять днів до початку повстання тимчасового прокомуністичного уряду Польщі показало, що Сталін давно ухвалив рішення щодо окупації цієї країни, яке повністю виключало можливість легітимного переходу влади довоєнної Польщі через вибори до управління країною на демократичних засадах після її звільнення. І тому основною метою Сталіна під час Варшавського повстання було досягнути максимального знищення польських сил опору, політичної й інтелектуальної еліти, підпільних структур влади, яка в майбутньому чинила б і чинила опір сталінській окупації та її маріонетковим помічникам. Тим більше, що це стало можливим зробити з допомогою Гітлера, вище згаданої “Рона”, зведених частин 29 (російської) дивізії СС, казачих частин 57-го охоронного полку та 3-ї кавалерійської бригади Казачого Стану. (Яке дзеркальне відображення теперішніх подій на українському Донбасі!). І не треба повторювати в Польщі голодомор-геноцид 1932—1933 рр. українського зразка, великий терор 30—40 рр. ХХ століття. Та й вагонів бракує, щоб вивезти до Сибіру переможених німців і непокірних поляків, їх ще треба зарезервувати для всіх українців та під тотально награбоване в Німеччині, і таку-сяку “сталінську допомогу покори” населенню окупованої Європи. Це робилося за рахунок конаючої з голоду України 1946—1947 років.
Та повернімося до трагедії під Смоленськом. Наведені вище коментарі проблем, що виникли при спробі приземлення польського урядового літака, стосуються нібито більшою мірою інформаційних, навігаційних, технічних непорозумінь, які виникли між пілотами і диспетчерами випадково чи з чиєїсь злої волі. Хоча відзначений вище сумбур в організації цих відвідин відчуваєш, як кажуть, шкірою.
Чи бралася поляками до уваги “вдячність” Путіна Польщі, її “Солідарності” за ту значну роль, яку вони відіграли у розвалі спочатку Варшавського соціалістичного Гулагу, а потім і СРСР?
Чи робилася спроба проаналізувати спокуси для В. Путіна, який у цей час активно загравав з по-німецьки прагматичним кашубом Прем’єром Д. Туском, зробити всю польську владу більш лояльною до Росії? Адже водночас Л. Качинський гостро критикував агресивну політику Путіна, зокрема — стосовно Грузії?
Путін добре, напевне, пам’ятав невдале “полювання” на Л. Качинського 2008 року під час його відвідин разом із М. Саакашвілі грузино-абхазького кордону!
Які меседжі посилав В. Путін російському совку, вводячи через 300 років додатковий привід — ритуал “смертельної” любові до поляків — свято звільнення Росії (тоді Московії) від Польщі у зв’язку з подіями початку ХVІІ століття? Очевидно, це було додаткове зомбування російського совка твердженням: Польща у всі часи — ворог Росії!
Ціла серія ще важливіших запитань виникає при аналізі дій російської сторони в цій трагедії сьогодення, породженої або як пряме продовження злочинів російського шовінізму стосовно поляків і Польщі, або з тих же причин — російського “авось”, за яких загинув ракетний атомоход “Курск”.
По-перше: чому аеродром під Смоленськом фактично не був підготовленим до прийому такого високого рівня делегації? Більш того, складається враження, що свідомо, незважаючи на звичайне російське “авось”, було зроблено все, щоб підкреслити небажаність її для Росії. Кричущі факти: обладнання полоси посадки повністю не відповідало технічним вимогам і погодним умовам, диспетчери не володіють стандартною в авіанавігації англійською мовою і постійно відволікаються для зв’язку з Москвою (цікаво, навіщо); управління посадкою з боку персоналу аеродрому відбувається з порушенням регламенту коректування курсу літака на достатній дальності і висоті, а можливо, і не на дозволеній швидкості.
По-друге: що російська сторона намагається приховати, відмовляючись з такою наполегливістю передати Польщі чорні скриньки і залишки літака? Адже така трагічна подія вимагає від Росії абсолютної відкритості, інакше вона буде завжди під підозрою. Чи, може, слід чекати, що, хоча б після Путіна, польській стороні будуть передані плани знищення чи схеми “спеціальної модернізації” її урядового ТУ, як це мало місце з будівництвом американського посольства в Москві? Після такої свідомо підкреслюваної, м’яко кажучи, неадекватності політики і поведінки Путіна нормам міжнародного права і моралі цього не можна виключати!
На закінчення. Єдине, про що треба благати Господа, щоб ця Третя Катинь була останньою і для Польщі, і, значною мірою, для України, яким доля “подарувала” сусіда, здатного на віками творене і твориме сьогодні зло!
