12 серпня українському етнографу, археологу, музеєзнавцю, нашому постійному автору Вадиму Мицику — 75 років
Вадима Мицика знаю давно. Козацькі вуса, вишита сорочка, солом’яний бриль чи шапка-бирка вирізняють його із загалу. Він 28 років був завідувачем Тальнівського районного музею історії хліборобства. Виступи, постановки свят, керування народними колективами, публікації статей, досліджень завжди сягали кореневих основ української культури. Запитайте щось із народного мистецтва, дасть вичерпну відповідь. Як провести будь-яке обрядове дійство, не тільки розкаже, а й покаже, наголосить, на чому варто зосередитися. Про основні жанри народного мистецтва, провідних майстрів розповість і любовно, і ґрунтовно. Залюбки слухаєш його розповіді про Трипільську цивілізацію, з якої йдуть початки нашого хліборобського народу, а в кераміці, мов у нетлінній книзі, зафіксовано образотворчу мову, звичаї. Саме із його зібрання гончарних виробів трипільців-хліборобів, доби Козацтва, гончарів нашого часу наш Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка” і влаштував виставку “Народна кераміка в зібранні Вадима Мицика”. Вона діяла понад два місяці. Ось тоді, напередодні 75-річчя відомого етнографа, археолога, музеєзнавця, журналіста й вдалося поговорити із ним.
— Як почалося Ваше зацікавлення народною звичаєвістю, мистецтвом, зокрема й керамікою?
— Я зростав у селі Вишнополі, хоча народився у Києві в родині поета й журналіста Федора Мицика, який загинув на війні 1941 року. Село було багате на народних майстрів: настінні розписи, малювання по дереву, вишивання, а особливо ткацтво. Пісні звучали завжди і всюди. На гостинах, весіллях хати, як і вулиця, здавалося, були затісними від співів. Бабуся Горпина Захарівна знала їх безліч. Брат Мирослав, один із завзятих молодих фольклористів, тільки від неї записав до півтисячі пісень. Мама, Ярина Петрівна, ще 1943 року в період німецької окупації записували пісні, обряд весілля, пізніше — народні знання, особливо замовляння. Все те поступово передавалося мені. Коли вже у зрілому віці навчався на факультеті журналістики Київського університету, часто бував у музеї народної культури Івана Гончара — він також із Черкащини і пізнавав мистецтво рідного народу. Я зрозумів, це те, що мені лягає на душу, чим треба займатися. Довчитися мені не дали. З перших днів на факультеті я вимагав, щоб в основному університеті України навчання велося українською мовою. За усвідомлену українську позицію, виступи в різних містах України, захист викладача-патріота Матвія Шестопала мене відрахували за “український буржуазний націоналізм”. Поновився на заочному відділенні, але через рік і звідти за те ж саме відрахували. Працював у газетах Жашкова, Тального…
— А як дійшли до кераміки?
— Спочатку в 1960-х роках вивів ткацтво Тальнівщини на всеукраїнський і союзний рівень — п’ять ткачів стали лауреатами. Виявив писанкарів у Вишнополі, Кобриновому, Заліському, Романівці, серед них і талановитого майстра розпису Ялину Ратушняк. Згодом видав книжки “Ялинине райце”, “Писанки” та “Писанки Черкащини”. В них найзмістовніше втілено образотворчу мову українського народу. З хлопцями й дівчатами колядували, влаштовував свята Купайла, Калити. В 1966–1968 роках ґрунтовно дослідив обряд виряджання до війська з його дійствами, символами, гостиною, піснями. Наголошував не на “нових”, а народних обрядах, на символіці й змістовності кожного з них, на духовній силі й поетиці. Обряди утверджували могутній вияв творчого життя українського народу. Я тоді навіть увів у наукову лексику термін “народне обрядотворення”. Завдяки новизні й народному погляду на обряд, виряджання було опубліковане в журналі “Народна творчість та етнографія” та низці періодичних видань. Восени 1969 року мене запросили на конференцію по “нових святах і обрядах” у Чернівці, де я мав кілька виступів. У вихідний із товаришем поїхали у Косів. Тут познайомився із гончарами й не тільки пізнав гуцульську кераміку, а й привіз у Звенигородку пристойну колекцію, більша частина з якої й експонується на цій виставці.
Потім дослідив гончарство Романівки, творчість Ладимира Пономаренка, записав від нього лічбу гончарів. Коли почав створювати музей у Тальному, там у травні 1985 року на городищі козацької сотні провів розкопки й найбільше викопав кахлів ХVІІ століття. Кераміку ХVІІІ століття — кахлі, чарочки — понад 100 різних фрагментів, чайники викопав на козацькій місцині у Звенигородці 2002 року. У 1970-х роках підтримував творчість майстрів народної іграшки із села Громів на Уманщині Лизавети Медолиз-Попової, Ірини Куліш-Михайлової. Їхні скульптурки за моделюванням співзвучні із статуетками Трипільської культури, хоча між ними відстань у п’ять тисяч років. Миски Григорія Торби (с. Паланочка на Уманщині), Дем’яна Косяченка із Гнильця, села, яке входить територіально до славнозвісних Моринець, мають основний мальований образ — Сонце, яким оздоблені й витвори Трипільської культури у нашому краї. Керамічна скульптура Олександра Ганжі із Жорнищ на Поділлі, Олександри Селюченко із Опішні, Івана Сухого із Сунок на Смілянщині — то не тільки вигранована майстерність, а велика й змістовна творчість, яка втілює тисячолітній світогляд українського народу. У гончаря Михайла Денисенка з Василькова ми кілька років колядували, й майстер віддячував нам своїми витворами. В Опішні з художником й етнографом Олександром Фисуном старостували на весіллі й звідти у мене статуетки Олександри Селюченко, а пізніше й придбав “Весілля в Опішні” Ганни Діденко. Воно таке розкішне — 18 статуеток весільних чинів — займає окрему вітрину на виставці. Народний майстер, як і кожна людина, працює, піклується про життя сім’ї, але має величну перевагу — він духовна постать, бо осяяний духом творення. Творить не просто виріб, а утверджує зв’язок із часом, продовжує справу предків і передає її у майбутнє. Працює на вічність народу. В цьому і є вияв Божественності, цебто духовності.
— Досліджувати твори народного мистецтва простіше, бо вони зримі, перед тобою. Свята, обряди багатопроявні й вимагають багато часу.
— Насамперед треба знати образну мову, тобто традиційну символіку. Тоді багато чого відкриється. Ті самі громівські коники. На них зображені сонечка з боків, на спині. За вірою наших предків саме прудкий кінь возив небом сонце. У козака-вершника на спині є навкісний хрест — символ сонячно-небесної потуги. Цей образ зображений і на статуетках трипільців-хліборобів, на мідних бляшках, як символ влади. Отже, представники влади у наших предків співдіяли із космічними процесами, а не із забаганками політиків. Влада давала лад у житті. Свати, які порядкують на українському весіллі, навхрест перев’язані рушниками. Це той же символ, що, як художній образ, відомий уже шість-п’ять тисяч років тому. У “Ведах Рога” (Рігведа), занесених племенами із берегів Дніпра в Індію, коли володарював Сварог, вишнє небо назване “Свах”. Тоді ж шлюб (злюб) був визнаний священним. І досі в нас лад на весіллі ведуть свати і свахи. В народних святах, обрядах багато дійств, які супроводжуються піснями, приказуваннями, музикою, відзнаками для обрядотворців. А ще ритуальні хліби, страви, обдаровування. Майже все воно традиційне, але є чимало імпровізацій, які також виходять із звичаю. В обрядах ми маємо цілі пласти духовності, котрі відтворюють світогляд народу.
— Особливо у народних святах. Ви їх ґрунтовно дослідили й детально описали.
Так, це свята Сонячного кола. Планета Земля — частина Сонячної галактики. Наші предки це не тільки добре знали, а й для освячення причетності до неї розробили духовну систему. На кожну пору року створені свята на честь Сонця. Взимку — Коляда, весною — Великдень, влітку — Купайло, під завершення року — Калита. Кожна пора року переходить у наступну. Цей священний перехід відбувається сім днів, стільки як творився Світ, як триває й українське весілля — створюється сім’я. Перехід із зими на весну — це свято Колодія, із весни на літо — Вір’я, Зелена Неділя або Трійця, із літа на осінь — Весілля Свічки. Тут також свої пісні — колядки й щедрівки, веснянки, русальні, купальські, свічанські, калитянські; ритуальні дійства, страви та хліби з осяйними оздобами. Через сонячні свята наш народ єднається із Вишнім Світом. У колядках оспівується народження Сонця, яке віднині сяє у всі чотири віконця. У них навіть образ Бога оспіваний у трьох іпостасях — небесних величинах: “То в праве личко — світле Сонечко, / А в ліве личко — єсний Місяцю, / А в грудях єго Зоречка сяє”. Дівчата у віночках співають по колу — це подвоєна сонячна енергія, яку відтворює частка “Ді” у слові. Ось веснянка “В корогоді ми були, / Много дива бачили”. Спів у сонячному колі настільки одухотворює, що співуні-красуні відчувають себе на сьомому небі і їм відкриваються потаємини Світу. Калита “із жита сповита і сонцем налита”. Свят цих сім і український хлібороб на своєму полі у річному колі порядкує врівень із світовими величинами — семичинно: “Кладе снопоньки у три шароньки, / Кладе копоньки та у чотири”. Перша моя книжка так і називається “Свята Сонячного циклу”, яка вийшла з друку ще 1991 року. Іншу працю “Свята й обряди Середньої Наддніпрянщини” ніяк не можна видати через брак коштів. Скажу й за прикрість. Верховна Рада у 1990-х
роках із свят Сонячного кола затвердила тільки Коляду-Різдво, Великдень, Трійцю, розірвавши таким чином духовне річне коло Космосу. Коло Божого світу життєдіє незалежно від людської волі, тим паче чиновницької. Втручатися у Космолад — це повнісінький абсурд.
— Походження й побутування народної культури, мови Ви розробляли у своїх статтях, працях, зокрема й у такій унікальній як “За законом Світового ладу”. Кілька слів про це.
— Рідна мова, пісні, вся народна творчість і мистецтво, а найбільше свята та обряди — вияв духовності українського народу. Моя діяльність припала на той час, коли компартійний режим СРСР проводив політику злиття націй на російській основі. А тут знаходиться на периферії такий собі етнограф і розкриває не тільки духовні основи життя українців, а й пов’язує їх із космічними циклами, із світоглядом предків, а не з рішеннями ЦК компартії. 1973 року почалася друга хвиля брежнєвських репресій і мене в газеті “Колос” не лише позбавили роботи за той таки “буржуазний націоналізм”, а й наклали негласну заборону працювати у журналістиці, культурі,
освіті. Рік перед цим я вже писав у газетах про дослідження праміста Трипільської цивілізації у Майданецькому. Став працювати науковим співробітником в експедиції Миколи Шмаглія і з ним та Іваном Черняковим, Костянтином Зіньковським провів 20 польових сезонів на розкопках міст і селищ Трипілля у Черкаській, Кіровоградській, Одеській, Чернівецькій областях. У мене була перевага: в археологію я прийшов з етнографії й мені відкрилося, що образотворча мова українського народного мистецтва та Трипільської культури є за змістом спільною. Вона життєдіяла й розвивалася впродовж тисячоліть, оскільки це була культура одного й того ж народу — хліборобського. Колосок трипільці в орнаментальних композиціях зображували разом із сонцем, яке вважали найвищою Божою силою. На посуді із праміст у Майданецькому, Томашівці, Доброводах, Тальянках колосок подається в устремлінні до Неба, поруч із Сонцем. Трипільські гончарі надавали йому, як Дереву Життя, планетарного узагальнення: він виростає із землі-хлібини, єднаючи Небо і Землю, Богів і Людей. В інших композиціях Зернина тримає сферу Неба і Землі. Такого образно-смислового втілення не вдалося бачити в жодних культурах. Хіба що в українських колядках, як гімнах Світових, та в українській мові. Трипільський малюнок й українське слово “колосок” є священними, бо складаються із життєво визначальних величин: коло — сила Сонця, Неба і сок — живильність Землі. Це вже щодо мови. Давнє слово “Вір’я” означає осіддя Господа, а подвір’я — Господаря. Повір’я, то Божа мова, яка йде з небес до людей. У наших пращурів Богом Сонця був “Ра”. Із цим коренем дуже багато слів у нашій мові: ранок — радість — віра — храм — праця — рало — ратище — чара та інші. Де перебувають Боги і праведні душі, то Рай, де люди — там Край, а держава їхня — Україна, в якої на сторожі стоїть народне дерево Раїна (тополя пірамідальна). Світ розвивається по колу. Першим зображенням Сонця було Коло. Так мальовано й орнамент на посуді трипільців-хліборобів. Сонце в ньому є основним образом. По колу співають ритуальні пісні. Вінок — символ Сонця. Дівчата у вінках причетні до небесних величин. Із часу створення даної хліборобської культури походять і назви священних хлібів та страв: колобок — колач — калита — коровай — коливо. Ось чому й постав у Тальному Музей історії хліборобства. Завдяки етнографії й археології вдалося відкрити спільність образотворчої мови, мови звичаю предків і сучасників. Це означає, що на землях України живе один і той самий хліборобський народ спрадавен і до сьогодні. Це й обґрунтував у своїх працях “Міста Сонця”, “Священна країна хліборобів”, “За законом Світового ладу”, “Виднокрай”, “З добрими людьми по чесній дорозі”. На засадах української духовності треба жити й розвиватися. Я радий, що живу в центрі культури й духовності рідної землі, досліджую й пропагую її.
Спілкувався
Богдан ПИСАР,
директор Національного
заповідника “Батьківщина
Тараса Шевченка”
