Засновники Шостки: королі, царі та козак Бугай

Володимир КИРИЄВСЬКИЙ,

член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка

Зі спогадів шосткинських старожилів дізнаємося, що 1933 року в Шостці перебував якийсь краєзнавець з Ленінграда, що раніше працював у заводоуправлінні Шосткинського порохового заводу. Там він віднайшов чимало документів з історії заводу і так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук документів в архівах Ленінграда, куди й переїхав жити. Усе, що йому вдалося відшукати, краєзнавець розповів шосткинцям під час просвітницьких лекцій у Літньому театрі. Виявляється, Шостка була заснована три століття тому за поляків (1618—1648 рр.), і має право святкувати 1933 року своє 300річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець (нині поселення Куйбишева) виникли за поляків і належали новгородсіверському старості поляку Олександру Пісочинському. Назва Крупець за місцевими легендами означає порох — “крупку”, яку виробляли на пороховому заводі, що діяв, мабуть, біля млина, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в річку Шостку). Краєзнавець із Ленінграда приїхав запізно і не зумів переконати шосткинських більшовиків у ювілейній 300річній даті Шостки, щоб ті наважилися визнати засновниками Шостки польських королів Сигізмунда та його сина Владислава. Тому більшовики вирішили відсвяткувати 200річчя міста від гетьманських часів — 1739 року.

По війні краєзнавець з Ленінграда вже не приїжджав до Шостки, то й шосткинці забули стару історію про козаків та ляхів, і вигадали нову — про засновника Шостки московського царя Михайла Романова. Так в альбомі “Историческое прошлое нашего края”, укладеному міською бібліотекою ім. Л. Толстого в 1960х, написано: “Первыми жителями селения были солдаты времен царствования Михаила с династии Романовых (около 325—330 лет назад). В тот период (в 1630х годах) был основан пороховой завод”. З тексу виходить, що цар Московії Михайло Романов направив своїх москалівпорохнярів у дрімучі ліси Сіверії, підпорядкованої ще з 1618 року ляхам. Таким чином виходить, що завод виробляв порох на ворожій Москві території підпільно, у тилу ворога. Мабуть, не випадково шосткинці згадують якийсь засекречений пам’ятник засновнику порохового заводу Михайлу, що нібито стояв до революції на площі біля церкви Різдва Христового. Чимало шосткинців вважають засновником порохового заводу онука царя Михайла імператора Петра І. Спонукають до такої крамольної думки, мабуть, пісні, почуті від комунальної телерадіокомпанії “Акцент”, яка безупинно з десяток років прокручує їх із приспівами про Великого імператора Петра як засновника Шостки у одній з пісень та щирими бажаннями процвітання Шостки “від Петра і до сьогодення” у другій. Насправді Петро І має для Шостки, як і для України, таке саме значення, як і нинішнє кремлівське khuilo. Відомо, що Петро І заснував лише два процвітаючі казенні порохові заводи на річках Охті та Сестрі під Петербургом. Взагалі, за царювання Петра І (1682—1725) діяло 8 порохових заводів, тобто крім двох казенних було ще шість приватних — і всі під Москвою на річці Клязьмі. Тож на річці Шостці ніякого порохового заводу за царювання Петра не було. Завод виник восени 1739 року за імператриці Анни Іоанівни (1730—1740) як Гетьманський Шосткенський пороховий завод. Але деяким шосткинцям, мабуть, хочеться додати віку своєму заводу за рахунок діянь московського царякровожера Петра, а не миролюбного локотського козака Степана Бугая, що заснував млин на річці Шостці, на потужності якого виник наш український гетьманський пороховий завод, як підказує нам у своїх працях відомий історик Олександр Матвійович Лазаревський.

Цікаво, відколи Шостка опустила історію заводу з 1739 року до епохи Петра І? У всякому разі до кінця 1960х ніхто з партійних краєзнавців Шостки не наважувався без згоди на те компетентних органів прив’язати до заснування міста Петра І. Невипадково 1970 року з’явилася у 60тисячному місті краєзнавча брошура “Шостка”, видрукувана харківським видавництвом “Прапор” накладом 15 тисяч примірників, тобто по книжчині в кожну шосткинську родину. Там вперше знаходимо оригінальну тезу щодо появи приймального пункту селітри посеред дрімучого локотського лісу. Брошуру підготував авторський колектив партійних краєзнавців з восьми осіб на чолі з секретарем міськкому компартії В. Ф. Пустовойтовим (Большаков Г. М., Бугримов В. Л., Іванов Ю. Я., Лещенко М. А., Мірошниченко М. В., Стогнут Б. С., Сушко Л. А.). Ось у цій брошурі було вперше поєднано історію Шостки з імператором Петром І: “В начале ХVIII столетия правительство Петра І открыло в Шостке специальный пункт по приему селитры. Указ сената от 19 июня 1711 года предлагал губернаторам объявлять “по всем городам, чтобы явились подрядчики, всяких чинов люди в сенат и уговоры свои записали, кто сможет изготовлять порох”. При цьому автори покликалися в джерелах на працю А. Г. Слюсарського “Социальноэкономическое развитие Слобожанщины” 1964 року видання. Справді, на 283 сторінці книги написано: “…правительство Петра I устроило приемные пункты селитры в Павловске, Усерде, Шостке и других местах”. Як бачимо, тут Шостка згадується як звичайний, а не якийсь “специальный”, надзвичайний пункт з прийому селітри. Професор Слюсарський, своєю чергою, посилається на Сенатський указ № 2528 та на один із 20 документів “Справи за поданням Ізюмського полка полковника Михайла Захаржевського з товаришами про надання наказів на побудову в Воронезькій губернії заводів і пошуку селітрової руди та ін.” (1716 р.). Справа зберігається у фонді 1638 (колишній фонд 407) Центрального державного історичного архіву України в Києві. На вказаних Слюсарським аркушах 19—20 з документа від 8 серпня 1716 року “Донесення на ім’я губернатора Воронезької губернії Апраксіна Ф. М.” міститься “челобитная” Захаржевського про надання йому “повелительного указу” на заснування в зручних місцях губернії селітряних заводів, а також “приготовленную селитру в Павловске принимать”. Відповіддю на прохання Захаржевського є документ від 23 серпня 1716 року — “Розпорядження віцегубернатора Количова С. А.”, де йдеться про “приумножение”, згідно з наказом Петра І, селітряних заводів на терені Воронезької губернії та приймання виготовленої селітри “в Павловское что на Осерде или в другие места в магазин принимали” (аркуш 23).

У жодному з 20 архівних документів Шостка не згадується, і це зрозуміло, адже справа стосується тільки слобожанських полків. Очевидно, харківський професор помилково вважав, що одним з “других мест”, де можуть приймати селітру, мала бути ще й Шостка — в усякому разі не наша: 1716 року її ще не існувало. Уявімо собі пункт прийому посеред лісу над річкою Шосткою. У кого він мав приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Тільки після побудови 1739 року в гаю біля млина Шостенського порохового заводу Шостка стане таким приймальним пунктом, точніше, біля старого млина козака Бугая “пункт прийому селітри”. Узагалі дивно, як наша Шостка, що перебувала на території Гетьманщини, могла потрапити до книги Слюсарського, який писав про соціальноекономічний розвиток сусідньої Слобожанщини. Можливо, на Слобожанщині, на Харківщині, була своя Шостка — зі своїм пунктом прийому селітри, заснованим за вказівкою уряду Петра І?

Стосовно “Указа Сената от 19 июня 1711 года”, наведеного авторським колективом у брошурі про Шостку, то відзначимо, що немає ані слова про Шостку в жодному з наявних 152 указів Сенату (“правительства Петра І”) за 1711 рік, навіть у двох спеціалізованих “селітряних” указах: від 19 червня (№ 2379) “О вывозе подрядчиков для делания пороху и о привозе селитры для продажи в Москве” та від 20 червня (№ 2381) “О запрещении промышленникам продавать селитру в посторонние руки, кроме пороховых подрядчиков” [143, 700702]. З указів зрозуміло, що єдиним місцем прийому селітри “из Малороссійских городов” була 1711 року Москва.

Лише утаємничену згадку про “приймальні пункти селітри”, що були відкриті в нашій місцевості ще на початку XVІІ століття, тобто за царя Михайла і задовго до появи Петра І на Десні, зустрічаємо у сумському томі “Історії міст і сіл УРСР” 1973 року видання. На жаль, у нарисі не вказано, хто відкривав ці пункти, тільки натяки, що вони мали бути десь на річці Шостці біля млинів, збудованих козацькою старшиною для того, щоби молоти “зерно, а також селітру й вугілля для виробництва пороху”. Селітру виробляли тоді кустарним способом у навколишніх селах, зокрема в “селищі Локотки, що є частиною сучасної Шостки”. Проте транспортування селітри до порохових заводів коштувало дорого, тому її здавали на приймальні пункти, такі собі селітряні заготконтори. У другому виданні “Истории городов и сел” 1980 року конкретизовано, що “селитру и уголь отсюда (з села Локотки — В.К.) доставляли в Москву и Петербург в частные пороховые заводы, что обусловливало значительное удорожание пороха. В начале XVIII в. по указанию Петра І в этом районе был открыт пункт по приему селитры”. Де саме біля Локотків функціонував цей пункт, автори статті з історії Шостки М. В. Мірошниченко, І. Ф. Мозговий та В. Ф. Пустовойтов не вказали і не надали посилання на джерело інформації, хоча ще в їхньому рукописі 1970 року згадано книгу професора Слюсарського.

1991 року заводчани у книжці “Завод и его люди” зазначили і рік заснування, і місце розташування пункту з прийому селітри: “В 1711 году правительство Петра І организовало в Шостке приемный пункт селитры”.

2004 року з’явився в Інтернеті “Офіційний сайт Шосткинського краєзнавчого музею” (архівна версія ) з розділом “Історичні нариси”, зокрема: “Історія міста. Виникнення та розвиток порохового виробництва на р. Шостка”. У цьому нарисі читаємо: “В 1711 р. уряд Петра I організував на р. Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу”. На жаль, автори статті Артем Серенок та Любов Войстрик досі не вказали казкові джерела цієї інформації. Мабуть, це вони розповідали журналістам газети “Сіверський край” у січні 2007 року байки про селітру та Петра І, що “в 1708 році Петро І, зупинившись в недалекому Воронежі, дізнався про такий незвичний промисел (перемелювання селітри та деревного вугілля на млині — В. К.) і звелів відкрити приймальний пункт, де заготовляли селітру для порохових заводів”. Та чи не найпершим ще 1989 року в газеті “Советское Полесье” за 15 липня вказав цю, старішу на три роки, дату “постройки” шосткинського пункту вчитель Борис Степанович Стогнут (1918—2000): “Пребывая в наших краях в 1708 году, Петр I приказал на реке Шостке построить приемный пункт селитры, которой был богат (?) наш край”. Та де ж та калійна селітра на наших злиденних пісках? Її значно більше мало бути в заможному козацькому селі Погребки, де перебував Петро І у жовтні 1708 року, або ж у Батурині, де побував з наказу царя князь Меншиков. Там усетаки було більше худоби, більше перегною, попелу щойно спалених москалями козацьких хат разом з людьми.

Також 2007 року старенька авторка брошури “Шостка. Страницы истории” запропонувала не 1711, а 1713 рік введення в експлуатацію шосткинського приймального пункту, посилаючись на сенатський указ, за яким “на реке Шостке был создан пункт по приему селитры”. Вона скористалася інформацією зі згаданого вище видання “Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771—1871)”. Але на 5й сторінці столітньої книжки йдеться про указ Сенату від 8 серпня 1713 року “О делании селитры в Малороссии, о привозе оной на продажу в Москву и непропуске за границу” (№ 2705). Він дуже коротенький: “В Малороссийских городах всяких чинов людям селитренные заводы размножить, и селитру велеть варить без остановки, чтоб селитры было в выварке многое число; а ту селитру покупать у них всяких чинов людям повольною ценою, и купя, привозить к Москве, а опричь Москвы, в иные города и за рубеж с тою селитрою отнюдь никого не пропускать: и для того в пристойных местах поставить заставы крепкия, чтоб с тою селитрою, опричь Москвы, никаким способом никуды ни в которые городы за рубеж никто проехать не мог”. Як бачимо, про “создание” якихось пунктів з прийому селітри в ньому не йдеться взагалі.

Заводчани, маючи вже три книжки, де згадується шосткинський пункт з прийому селітри, вирішили увічнити ім’я “засновника” — царя Петра І — у своєму музеї. Вони викарбували на чорній дошці переказ указу Сенату від 8 серпня 1713 року про “размножение селитряных заводов в Малороссии”, до якого додали вигаданий висновок, що саме за цим указом “на реке Шостке был открыт пункт приема селитры”. Цю дерев’яну меморіальну дошку встановили в заводському музеї і для достовірності розмістили на ній страхітливу фігуру Петра І, яка твердо стоїть на землі, багатій селітрою, та тримає кулаки, щоби шосткинці не забували, що вони історично є “пороховщиками” заводу, який виник на місці заснованого Петром І селітряного пункту.

Тож спитайте нині у будьякого робітника заводу “Зірка”, хто заснував пороховий завод, Шостку, і отримаєте відповідь подібну до тієї, яку отримав журналіст “Киевского вестника” 18 листопада 2008 року від голови ветеранів заводу “Зірки” (колишнього ШПЗ) Івана Яковича Гавриленка: “Петро І був у Шостці проїздом і за його вказівкою водяний млин віддали “для устройства порохового завода”.

Також прочитайте краєзнавчий буклет “Шостка”, що нині гуляє в місті без вказаного накладу, авторства та року його друку сумським видавничим будинком “Еллада”. У буклеті написано, що “Свого часу місцевість (Шостка та район — В. К.) славилася покладами селітри, з якої селяни виробляли на продаж порох. Це привернуло увагу Петра І, і він, побувавши у краї у 1708 році, наказав відкрити пункт збору селітри”. Буклет містить чимало кольорових фотографій сучасної Шостки, а на обкладинці майорить пам’ятник шосткинської “Матьродины” — міфічної дочки Петра І — Шостки, зробленої нібито не з бетону, а з натрієвої селітри. Тож Петро І ще й досі щодня масово через місцеве ТV, розмальовані буклети, яскраві сайти в Інтернеті, вкладається в голови шосткинців як засновник Шостки. Хоча насправді він — ніщо в порівняні з нашим локотським козаком Степаном Бугаєм, справжнім будівничим Шостки.