Ярема ГОЯН,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
Любимо з дитинства місяць серпень, бо з ним приходять жнива, і ми разом із батьками тішимося золотавими снопами пшениці, огорнутими перевеслами, які пахнуть на все поле, збираємо на стерні колоски і складаємо один до одного, радіємо хлібу з нового урожаю.
Серпневий день такого урожайного свята навідає письменника і вченого Володимира Качкана у 75-й рік на родючому жнивному полі. Син Прикарпаття, він півстоліття одержимо працює в соборі слова і являє в духовному світлі українства понад 80 книжкових видань: поезії, прози, художньої документалістики, монографій, кілька тисяч публікацій у журналах України та країн Європи.
Подвижництво Володимира Качкана в українській науці, педагогіці, літературі, його дослідницька новизна, як академіка АН Вищої школи України, гідно вшановані: він — “Заслужений діяч науки і техніки України”, лауреат академічної нагороди імені Ярослава Мудрого, міжнародних та іменних відзнак у нашій державі — літературних премій Івана Франка, Василя Стефаника, Братів Лепких, Івана Огієнка, Воляників-Швабінських (США). Святу справу, яку веде Володимир Качкан у духовності нації, УПЦ КП відзначила орденом Архистратига Михаїла, краяни-галичани — почесною медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям”, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка — медаллю “Будівничий України”. Справді, як шанобливо мовили просвітяни, Володимир Качкан — Будівничий України!
Переглядаю свою домашню бібліотеку і поглядом охоплюю велику полицю, де згуртовані в щедрий урожайний сніп добре знані мені книжки — багаторічний ужинок на духовному полі нації побратима Володимира Качкана з дарчими автографами. Літа за літами вони щиро світили в хаті отчим українським словом. Світили, мовби променистою зорею, що з роками розгоралася все яскравіше, набирала потужнішої сили і відкривала в зоряному світлі досі незнане і рідне.
Думаю, звідки плинуть оті урочі промені, як автографи новизни в науці та в літературі, і звертаюся до наших споминів-розмов із Володимиром.
Оте єднання чистих джерел і карпатських рік звертає мої думки до пречистого дива — українського слова і молитви-роботи в його соборі, звідки і являється глибинна духовна спорідненість, яка тримає на світі змалечку впродовж усього життя і породжує віру про зрідненість душ, певно тому в наших життєвих, а отже, — і в творчих долях, є багато спільного.
Народилися ми спекотного літа 1940 року, коли землю уже палила страшна Друга світова війна і через рік чорним крилом накрила наш рідний край і всю Україну, а нас, маленьких, застала ще в колисках. І мій тато, і Володимира пішли на фронт, а ми лишилися на руках у наших матерів і від них почули перше слово, що на все життя засіялося в душах. Тож і сьогодні згадуємо з любов’ю ті світлі промінці дитинства, які наші мами допомогли відкрити своїм дітям серед воєнного лихоліття.
Вірю, що мамині і дитячі щирі молитви долинули до неба — і благальне слово із землі було почуте, і наші батьки вижили на фронтах і живими вернулися додому. Пройшли ми після шкільного навчання і через колгоспні трудодні та заводські цехи, пізнали армійські казарми, і, дякувати Богові, здобули вищу університетську й педагогічну освіту, що й привело до журналістської і письменницької праці над словом… Ми, як ровесники і краяни, жили і творили один в одного на виду. Я міг бачити зростання побратима як письменника і вченого, читати нові й нові публікації, чисті за духом і свіжі за мисленням в українознавстві, радіти слову, що вбирало в себе відшукані серед тиші і таїни архівів за далекими гонами давно відшумілі вітри історії.
Згадуємо дитинство, коли бачили і чули в роки війни і по війні жіночі й дівочі плачі, мамині й татові пісні, український сільський вертеп, свічки на столі за вечерею у Святий Вечір та за ранковим сніданком на Великдень, свічки перед образами і хоральний спів у церквах. І вже знаємо, чому ми присвятилися рідному слову, а в тональності й стилістиці нашого письменства так багато спільного і закоріненого в національну духовність.
Звернуся до одного з перших наукових досліджень Володимира Качкана — про традиції і новаторство в публіцистиці. Поведемо мову саме про новаторство, як точно визначено та чітко обрано шлях і позицію молодого вченого в науці, що визоріло в докторській дисертації і розкрилилось у многолітній науково-літературній праці на рідній ниві українознавства.
І саме тут Володимир Качкан пильним зором науковця відкриває власну сторінку в українознавстві. Пошук нового художнього образу — етап надто важливий для письменника, художника, композитора, диригента, журналіста, вченого.
Водночас, доводить вчений, варто наголосити тут і на вмінні читати книжки, володінні талантом літературознавця або мистецтвознавця не поспішати при зустрічі зі словом чи ілюстрацією й не обминути, а в щасливу хвилю помітити і виділити у виданні головне — його серцевину, зосередити на ньому основну увагу, осмислити в царині знайдених слів розважливого роздуму і, як уже мовилося, відкрити, що душа повелить, відкрити в слові Людину.
Повчальні уроки високої шани до праці над словом, пошуком нового й у власному художньому письмі, і в побратимів по перу, дали нам класики літератури і заповіли сповідувати ці уроки.
Гортаю два великі томи видання “Постаті”, яке за постановою Вченої ради Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАНУ вийшло в Івано-Франківському видавництві “Місто НВ”. Знакове на книжковому обрії видання поіменоване словом — “Постаті”. Більше шістдесяти імен українців являється мені, читачеві, із цього видання (до 600 сторінок — перший том і 700 сторінок — том другий). Сприймаю два томи багаторічної дослідницької праці як величну думу про людей — інтелектуальний цвіт нації. Ще раз утверджуюся в переконанні, що мені близька стилістика художньо-наукового письма Володимира Качкана, а в новому виданні особливо — молитва-дума іменного епосу про українця у вітчизняному літописанні під двома крильми-розділами — “Ті, що за обрієм” і “Ті, що під сонцем”.
Звернуся хоча б коротко до сповідального слова “Заспів”:
“Ця книга укладалася упродовж багатьох років. А попросилася-упімнулася аж тепер, коли багато хто з визначних Українців відійшов за обрій, а хтось своєю невтомною працею за цей час яскраво засвітився під сонцем…
А наша, нині сущих, мета: відчинити вікна правди й істини, показати новим будівничим нації, що мали й маємо вдосталь таких особистостей, на чиєму духовному інтелектуальному досвіді зводиться Держава”.
Слово “Держава” виписане в першому томі з великої літери, як зразок шани до борців за Державу Україну, а душею книги поруч із заспівом бачу присвяту:
“100-літтю Українського Січового Стрілецтва присвячую”.
Вичитаю тут лише кілька імен особистостей, які вже за обрієм, а в заспіві-слові мовби воскресають до життя: згаслий молодим, у 33 роки, Володимир Барвінський, один із засновників славних товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, народних віч, що живуть в Україні величчю майданів, засновник і перший редактор політичного часопису “Діло”, талановитий народознавець, публіцист і письменник, громадський діяч; син Галичини Василь Верховинець, музичний етнограф, диригент і хореограф, співак і педагог у Полтаві й Харкові, трагічно загиблий 1936 року; видатний громадський діяч, адвокат Кирило Трильовський, засновник першого осередку Галицької Січі 5 травня 1900 року в селі Заваллі на Снятинщині. Вітаю цей синівський поклін у думі-роздумі, відданий постатям відомим і невідомим, забутим і репресованим або замовчуваним.
Питаю Володимира Качкана, чи міркує він над тим, аби збагатити свій “урожайний сніп” українського духовно-культурного жнив’я іменами, які органічно вписуються в когорту Великих Українців. Ось Михайло Павлик — чорнороб суспільної ниви в Галичині, “права рука” Франка. Чого варті його архіактуальні філософсько-публіцистичні статті “Про “строїтелів” і “руйнівників”, “Бути, або вдома не бути!” А Лесь Мартович — це ж “пальчик” живий однієї, такої барвистої “Покутської Трійці”?
Дивимось на змальований Василем Касіяном портрет Григорія Сковороди, на його випростану величну поставу, що в пошуках свободи іде як Предтеча української літератури. Права рука міцно тримає посох, який поведе вперед і віщо гласить, що твердим буде поступ, сопілка за поясом, як пісенна українська душа, а філософська заповідь-премудрість виписаного трактату в торбині через плече щодня нагадує: “Узнай себе”.
Спробую в цій сковородинівській мудрості про науку пізнавати себе відповісти на запитання, як збагачує Володимир Качкан “урожайний сніп” світочів новими іменами в своїй творчості. До нашого “снопа” можна додавати все нові й нові імена світочів-провісників, якими така багата і щедра українська нація.
Названо оце, наприклад, ім’я Михайла Павлика і наголошено, що то “права рука” Івана Франка. Зупинюся тут у роздумі на значному франківському образі-символі, високо піднесеному ясновидцем у промові на влаштованому 1898 року в його честь святі-пошані 25-річчя літературної діяльності. Класик, мовлячи про українську літературу, змалював її як величну будову, яку зводять багато зодчих: одні закладають фундамент, другі — піднімають стіни, інші — мостять верховини цієї предивної споруди, і всім робітникам, чи вони внизу, чи високо наверху, — є багато праці, і всім шана од народу, бо вони — будівничі!
Пригорнімося уважно до мудрого образу: Михайло Павлик — “права рука” Івана Франка. Щоб сказати так, треба багато знати про життя і труди цього значного чоловіка ХІХ століття, з науковою глибинністю дослідити його життєвий подвиг.
Предивне завзяття українця-дослідника, будівничого Собору Слова, який прагне постійного пошуку і відкриття нового для України: в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені Максима Рильського НАНУ захищена кандидатська дисертація “Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість”, видано книги “Народні пісні в записах Михайла Павлика”, “Народні пісні в записах Осипа Маковея”; вражають видані українознавчі монографічні серіали “Українське народознавство в іменах” у двох томах, що з грифом Міністерства освіти та науки вивчається на всіх гуманітарного профілю факультетах ВНЗ України та поза їх межами; “Українська журналістика в іменах”, “Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (XVIII—XX ст.)” у 10-и томах, “Нариси історії Української культури в персоналіях (ХІХ—ХХ ст.)”, що визначило у нашій вітчизняній історико-філологічній науці кардинальний поворот до персоналізації як напряму; два томи серіалу “Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа”, і, як знаю, підготовлений до видання том третій, де подається життєдіяльність знакових постатей зі світових обширів українства, що вперше робиться у вітчизняному українознавстві…
Називаю низку значних наукових досліджень ученого, а до цього наукового духовного товариства напрошуються десятки назв лірично-романтичних книжок художньої літератури — поезія і проза Володимира Качкана, документально-художні повісті про славних діячів української культури; книги-відкриття життєпису родини Лепких, здійсненого за архівними джерелами, і значного в українознавстві тому — півтисячі листів Богдана Лепкого, тому майже на тисячу сторінок. Хочеться сказати і про сорок літ творчості педагога вищої школи, і його вагомі наукові здобутки в многолітньому завідуванні кафедрою українознавства в Національному медичному університеті (Івано-Франківськ), і про підготовлених більше двадцяти кандидатів і докторів наук, і про самовідданість на ниві журналістики та просвітництва…
Відкривати, відкривати, відкривати… І радіти, що нація за пережиті віки, надто складні для нашої історії, все ж таки створила таке значне духовне багатство, в якому ми маємо що відкривати, і зобов’язані постійно це робити, не покладаючи рук, і з чарівним завзяттям входити все глибинніше у всенародну скарбницю. І тоді вона являтиме знову і знову пречудесно затаєні дива, як і спрямовує духовні сили нації шевченківська “Просвіта” і висвічує в многомовному образі — Будівничий України.
Стоїш серпневої днини біля зібраного на духовному полі нації щедрого “урожайного снопа”, на якому зоріє автограф новизни письменника, педагога, академіка Володимира Качкана, і мовби чуєш крізь віки голос-заповідь Предтечі узнати себе, мов всесильний акорд свободи: “Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий!”
