«Будьте самостійною силою…»

196 років од народження Пантелеймона Куліша

6 серпня на околиці села Гукове, неподалік від Шостки, на місці родового хутора Кулішів, від якого залишилися тільки старезні липи, відбулися 11 Кулішеві читання. У цьому велелюдному святі взяли участь і гості з Києва (музиканти, письменники, освітяни, журналісти, художники). Організували цю пізнавальну поїздку в рідні села П. Куліша (Гукове й Мотронівку) співкерівники культурологічного проекту “Мистецькі експедиції” — Людмила Гарарук та Ірина Олійник на запрошення міського голови Шостки Миколи Ноги. Саме за ініціативою М. Ноги проводяться щорічні Кулішеві читання, а духовноінтелектуальну спадщину великого сіверянина, яка завжди своєчасна, визначено світоглядною основою культурномистецького середовища, яке започатковане на базі індустріального парку “Свема”. Взірцевим мистецьким явищем свята став виступ електронноакустичного тріо “Експейс” у складі Романа Коляди (керівник), Ігоря Льодіна, Антона Портнягіна.

7 серпня, в день народження письменника, про творчу спадщину Пантелеймона Куліша спілкувалися на Українському радіо в програмі “Український вимір” учасники читань — кулішезнавець Олександер Шокало та ведучий програми Роман Коляда. Пропонуємо читачам їхній діалог.

Р. К.: Ми наближаємося до 200річчя з дня народження Пантелеймона Куліша, яке відзначатимемо 2019го. А поки у нас ще три роки попереду до великого ювілею, ми говоритимемо, нагадуватимемо, намагатимемося узагальнювати.

Отже, Пантелеймон Куліш — автор фонетичної абетки, автор роману “Чорна рада”, хтось казав, що найкращого історичного з тих, що були написані принаймні на ту пору. Людина, яка писала, займалася фольклористикою, людина, яка спілкувалася з найвидатнішими постатями свого часу, людина, яка мала неприємності з владою, як і належить порядному генію, був заарештований, засланий, мав обмеження в спілкуванні. Був, свого часу, заборонений до видання… Але почати розмову, добродію Олександре, я хотів би ось із чого. Дуже добре допомагає зорієнтуватися в характерові епохи, вписати людину в її контекст, розуміння: з ким та людина в один час жила, з ким одночасно творила, з ким із наших визнаних геніїв спілкувалася, можливо, ворогувала…

О. Ш.: Куліш не ворогував ні з ким особисто, крім загального туподумства. З різними людьми була різна взаємодія. Передусім взаємодія з такими потужними особистостями, як Гоголь. М. Гоголь високо цінував талант П. Куліша й допомогав йому в ранній період: “Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…”. Завдяки М. Гоголю П. Куліш познайомився з П. Плетньовим. Ректор Петербурзького університету Плетньов запросив Куліша в Петербург викладати в університеті російську мову. П. Плетньов також видавав після О. Пушкіна журнал “Современник”, де опублікував “Чорну раду” Куліша й готував його замість себе редактором Пушкінського журналу. А ще ж була творча співпраця з М. Костомаровим, М. Максимовичем, О. Бодянським, В. Білозерським і Т. Шевченком. З Білозерським видавав “Основу” — перший український журнал. Із Шевченком одразу зійшовся на глибинному відчутті й розумінні рідного. За визнанням сучасників, Куліш і Шевченко — два найбільші знавці української мови. Куліш був доброзичливим і вимогливим редактором Шевченкової поезії. І в тому “Кобзареві”, що маємо нині, важко розібрати, де Шевченкова основа, а де Кулішева участь. В усякому разі, маємо чудовий результат їхньої співпраці. Звичайно, більшовицька ідеологія проповідувала антагонізм між “буржуазним націоналістом” Кулішем і “революціонеромдемократом” Шевченком. А ще ж Куліш узяв на себе високу відповідальність за Гоголівську літературну спадщину як перший його біограф, текстолог і видавець першого повного зібрання творів Гоголя в шести томах. “…Художницької слави Гоголевої я не знищив”, — так охарактеризував Куліш свою працю.

І цей колосальний досвід Кулішевого подвижництва в літературі, історіографії, історіософії, просвітництві майже на 100 років був вирваний із життя українського суспільства. У 20х роках ХХ століття, у короткий період національного відродження, Кулішеві ідеї знову стали провідними для української інтелігенції. Істинність Кулішевих осягнень переконливо підтвердив ідейний провідник українського відродження Микола Хвильовий: “Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента…”. Але Куліш лишався, за визначенням Віктора Петрова, архівним письменником. Його зовсім мало знали. Минуло майже ціле століття замовчування, іґнорування подвижницького духу Пантелеймона Куліша, що він сам передбачив у “Хутірській філософії…”: “Мене вбиватимуть самим ігноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті творів”. І ось наслідок — ми тепер заново починаємо відкривати феномен Куліша.

— Ще хочу спитати про таку річ — про сприйняття особи письменника. Якщо ми говоримо про тих людей, після яких залишилися принаймні портрети, фотографії, то є не лише сприйняття тексту, а є сприйняття й візуального образу. В цьому сенсі, Куліш і Шевченко в тих розтиражованих образах дуже різні. Шевченко — мужикуватий, в кожусі й смушевій шапці, якими намагається витіснити образ молодого денді з Петербурзької академії мистецтв. Куліш — худорлявий, стрункий, аскетичний або з метеликом, або в стилі денді, як його часто можна побачити. Здається, два антиподи. І це одна й та ж епоха.

— Ось як описав Куліш своє знайомство з Шевченком: “Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козакомкармазинником. А були, справді, вони представителі двох половин козащини”. Зовнішні відмінності цих двох особистостей не перекривають їхнього спільного — глибинного прагнення до правди й справедливості. Куліш і Бодянський — найщиріші Шевченкові товариші. Вони володіли колосальними знаннями. І багато Шевченкових суспільних ідей та історичних образів народилося саме завдяки спілкуванню з ними. А щодо зовнішніх образів Шевченка й Куліша, то крім звичного портрета в смушевій шапці, в Шевченка близько десятка інших автопортретів, де він молодий і не мужикуватий. Ось портрет Куліша Шевченкового пензля — він схожий на олійний автопортрет молодого Шевченка. І Куліш малює Шевченка не таким, як ми звикли його сприймати, він дуже тонко передає олівцем фізіогноміку й стан душі поета. Тут ідеться про людей внутрішньої, глибинної взаємності.

— Насправді людей споріднених.

— Коли акцентують на зовнішніх ознаках людини, то відволікають увагу від їхньої сутності. Стосовно Куліша, то протягом десятиліть забуття про нього згадували хіба в негативній площині, акцентуючи на особистому житті, тим самим відволікаючи увагу від його потужного практичного досвіду й колосальної сили дієвих ідей. Тут простежується типова психологічна проекція: приписування іншим власних відчуттів, думок, мотивів, тобто опонент пише про себе.

— Щодо ідей Куліша — найперше абетка. От уявімо — сидить собі Коляда: “А чи не придумати мені абетку?”. До речі немарна ідея, але навряд чи я цим займатимуся, особистості не співмірні. Що спонукало Куліша зробити цю знамениту “кулішівку”? Звідки його оці мовознавчі студії?

— По суті, до Куліша друкували тексти українських авторів, зокрема харківських поетів, збірки народних пісень, російською абеткою з “єрами”, “ятями”, і вони не відповідали українській фонетиці. Куліш узяв за основу своєї абетки загальнокириличну абетку, але пристосував до українських фонетичних особливостей — застосував фонетичний принцип. Ця абетка успішно працює й сьогодні.

— А як це сприйняли його сучасники?

— У Східній Україні сприйняли добре. А в Західній дуже вкорінилась “ярижка”, бо там було засилля москвофільства. Тому галичани одразу не сприйняли, й від них пішла назва — “кулішівка”.

— Парадоксальна штука — на Заході засилля москвофільства…

— По суті, воно й зараз там є, надто в Закарпатті. Воно вкорінилося там відтоді, відколи Погодін почав робити туди імперські диверсійні наїзди й давати гроші на москвофільські осередки. Це те саме, що нині по цілому світу роблять “газові рублі”. А стосовно Кулішевої абетки був такий парадокс: Куліш за власні кошти видавав у Львові журнал “Правда”. Дуже потужний літературний, суспільнополітичний журнал. І працівники журналу, отримуючи від Куліша гроші, відмовлялися друкувати “кулішівкою”.

— Цікаво.

— Зрештою, багато цікавого. Ось стало відомо, що Президент Польщі Анджей Дуда на своїй інавгурації озвучив ідею партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів. А ще ініціював створення інституції для забезпечення історичної правди й порозуміння між людьми й народами, чого можна досягти тільки на основі правди. І я одразу згадав Кулішеву “Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882 року”, де він закликає обидва народи до порозуміння, злагоди, співпраці в ім’я майбутнього. Проте ні поляки, ні українці не сприйняли Кулішевої ідеї, й на провісника правди посипалися злостиві нападки. Воістину, як писав Куліш у “Крашанці…”: “Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати”.

— Момент мотивації: заради чого шукаємо правду? Бо є люди, які шукають правду, щоб сваритися, але є такі люди, що шукають її, щоб єднатися.

— Правда — особисто осягнута істина. Істинність своєї правди Куліш осягнув на власному досвіді: “Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю правдою, аніж пристану до “стовустого непорозуміння”. Ви запитали на початку, чи були в Куліша вороги? Він в усіх викликав захоплення своєю працьовитістю. Це був колосально працьовитий чоловік у всіх сферах. Як відзначив вченийлітературознавець Василь Щурат: “Куліш самодин написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім українським письменникам до найновішої доби”.

— А Франко?

— Мається на увазі до Франка. Франко сам назвав Куліша “першорядною звіздою” в літературному, науковому й громадському житті України ХІХ ст. “Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60х і майже до половини 70х років”, — це також Франкова оцінка. Куліш із Франком глибоко розуміли одне одного. Але він, як і Франко, мало знаходив порозуміння серед загалу “ледачої інтелігенції”, бо, казали, ставив зависокі вимоги. Куліш був великим ідеалістом, але й людиною правдивого знання реальності. Звідси його гостра реакція на неправду: “Краще один залишусь із своєю правдою, аніж пристану до “стовустого непорозуміння”. Він був внутрішньо переконаний у своїй правоті, бо осердям його світогляду є філософія серця. Це коли внутрішня людина пізнає серцем, а не зовнішнім розумом. Розум — це вже інструмент. Куліш після Сковороди став предтечею екзистенціалізму. Особливість Кулішевої екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається не тільки внутрішня воля людської особистості, а й воля “збірної особи народу”. Куліш перший провістив про необхідність самоорганізації національною ідеєю “збірної особи українського народу”. А Франко поставив перед українцями “величезну, дійову задачу — “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя”.

— Продуктивна ідея! Кілька географічних штрихів до портрета Куліша: де жив, де працював. Я знаю, що у Відні є меморіальна дошка.

— Народився Куліш на родовому хуторі, неподалік від містечка Вороніж Глухівського повіту. Жив із батьками у Вороніжі, навчався в початковій школі, закінчив НовгородСіверську гімназію, де здобув класичну освіту. Вступив до Київського університету на словесний факультет, а потім перейшов на правничий. Та невдовзі ректор не дозволив йому бути офіційним студентом через відсутність документів про його дворянське походження, тому Пантелеймон два роки відвідував лекції як вільний слухач. Він здобув самоосвітою глибокі знання. Викладав у Київському й Луцькому училищах, у Рівненській гімназії, в Петербурзькому університеті. 1846 року Російська академія наук ухвалила послати перспективного молодого вченого в наукове відрядження за кордон для вивчення слов’янських мов. У Варшаві Куліша заарештували за підозрою у зв’язках із КирилоМефодіївським братством. Куліш організаційно не належав до братства, але контактував із братчиками, застерігаючи їх від усякої псевдополітичної марноти: “Хвалитесь мені словами, — та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла”. Хоч слідство й не довело його причетності до братства, але йому вирекли присуд за “чрезмерную любовь к родине”, яку він проповідував у своїх працях, особливо за антикріпосницький український дух і за утвердження природних прав і політичної волі народу в “Повести об Украинском народе”.

— Це небезпечно в усі часи.

— До того ж, “Повесть…” “могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста”. Ось за це його і судили. Він відсидів у Петропавлівській тюрмі, відбув три роки на засланні в Тулі. Повернувся в Україну й на Лубенщині завів собі хутірське господарство, де розгорнув плідну літературну й наукову діяльність. Та змушений був публікуватися анонімно, бо право друку повернули йому аж 1856го. 1857 року заснував у Петербурзі власне видавництво з друкарнею, які дуже посприяли розвитку українського літературного процесу й суспільної думки та закладенню основ сучасного українського фонетичного правопису.

— Отут я поставлю таке запитання: за які кошти Куліш побудував хутір?

— Заробляв літературною працею, а ще йому позичали гроші без відсотків російські культурні діячі. Потім він продав хутір, розплатився з боргами, а решту грошей вклав у розвиток друкарні. В цей час, на прохання матері Гоголя, береться за видання повного зібрання його творів. Отримані 10 % від реалізації видання вкладає в розвиток друкарні. Так Гоголь і по смерті працював на українську справу.

— Я хотів би побачити сьогодні видавця, який за свої зароблені кошти міг би побудувати хутір і заснувати друкарню!

— Однак грошей не вистачає. Куліш їде на батьківщину своєї дружини, в хутір Мотронівку, й вирішує зайнятися сільським господарством. Аби бути незалежним (а він завжди прагнув до самостійності), відкупив частину землі в братів своєї дружини й заходився будувати хату. Але грошей на будівництво знову не вистачає. Матеріальна скрута змусила Куліша податися на державну службу. В 1864–1868 рр. він працює у Варшаві директором духовних справ і членом комісії з перекладу польських законів. Багато уваги звертає на Галичину і всіляко намагається підсобити українській справі: “Жертвував значні для мене гроші на львівські видання й на підтримку тружденних бідняків, які зверталися до мене за порадами”. Великий подвижник українства опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянської й галицької інтелігенції. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Куліш відмовився і пішов із державної служби. У 1869—1871 рр. живе у Львові й Відні.

— Тобто стає міґрантом.

— Але потім повертається в Петербург. 1879 року Куліш видає працю “Хуторская философия и удаленная от света поэзия”, яку одразу конфіскували й знищили (дивом збереглося 5–6 примірників). Наприкінці 1881го він їде в Галичину й намагається заснувати у Львові політичний журнал. Наскільки серйозні плани мав Куліш, можна судити з того, що він вийшов із російського підданства й готувався прийняти австрійське: “Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і “Нову Основу” та нею підняти молодіж…” (лист до І. Пулюя). Але його одурили: з одного боку — клерикали, а з другого — австрійська влада. Розчарувавшись, Куліш повернувся в Мотронівку, яку перейменував у Ганнину Пустинь, і майже до кінця віку живе без підданства під наглядом поліції. Він цілком віддався сільському господарству й літературній праці (пише під псевдонімом Павло Ратай). Під час пожежі згорів хутір і майже всі його рукописи, зокрема й переклади з Біблії. Кілька років вони з дружиною живуть у підсусідках, відбудовують хату, й знову — праця. Починає заново відновлювати рукописи, перекладати Біблію. Та невдовзі починає переосмислювати все, що він досі зробив, сумнівається в правильності перекладу й починає піддавати аналізу свою роботу: “Я спалив Старий Завіт і через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне”. Згодом і Франко критично підійшов до Кулішевої праці: “…Мушу тут з жалем зазначити, що той Кулішів переклад святого письма зовсім не оправдує надій, які покладав на нього сам небіжчик Куліш та й широкий загал українців”. Куліш переконався, що через різні конфесії людей роз’єднують захланні вигоди кліру. Звідси його висновок: “…Немає віри ні руської, ні грецької, а є віра царська…”. Мислитель зацікавлюється духовним дослідом ісламу, зокрема суфізму, й починає відкривати внутрішню суть релігії: “Релігія — це наша стара няня, яку не можуть цінувати й любити сторонні”. Пише поему “Мугамад і Хадиза”, де на тлі життя пророка розкриває свої містичні, суфійські погляди, близькі до його хутірської філософії.

— Оце мене вражає: людина, яка виросла в європейській традиції на українському хуторі захоплюється суфізмом!

— Справді, Куліш, слідом за Сковородою, був провісником західної екзистенціальної філософії й став послідовником східного містицизму. Завдяки містичній практиці в Куліша відкривається колосальне осягнення нашої духовної спадщини.

— Ось про яку парадоксальну особистість ми сьогодні говоримо. Сьогоднішня тема виникла з проекту “Мистецькі експедиції”, що стала гіпертекстом. Їдучи на батьківщину Пантелеймона Куліша, на одинадцяті Кулішеві читання, ми з Вами й познаймилися. З огляду на аристократизм цієї видатної постаті, дозволю собі суб’єктивну оцінку, як відбувся той захід: доречним було б академічне мистецтво, яке успішно розвивається в Шостці при Будинку культури. Скажімо, дитячий академічний хор “Барвінок”. Чому високе мистецтво ніяким чином не було представлене? Це запитання й до місцевого Відділу культури… Але рухаймося далі — говорімо про Куліша. Переклад святого писання — це така річ, про яку думати собі дозволяє далеко не кожний перкладач. Чому?

— Передусім для перекладу канонічного тексту треба мати дозвіл церковної цензури. Пилип Морачевський, земляк Куліша, з Ніжина, переклав Новий Заповіт ще 1863 року, але Священний Синод заборонив його друкувати. Перше видання вийшло тільки 1907 року, а найновіше — 2007го з благословіння УГКЦ. А Куліш перекладав Старий Заповіт передовсім як історикофілософський текст. Тому він і каже, що “не так треба було його перетовкмачувати”. А внутрішню суть релігіїняні ще маленькому Пантелеймонові відкрила мама, яка знала багато звичаєвої старовини, народної мудрості. “Вона думала піснями”, — писав про маму Пантелеймон. І всі скарби, які він отримав від мами, стали основою його світогляду, він явив їх у поезії, прозі, філософії.

— Щодо його світогляду. Хутірська філософія звучить на сьогодні, коли говоримо про хутір, майже як лайка. А в Куліша, я так розумію, це — нормальна філософська категорія.

— Так, це синонім категорій — філософія природи, філософія серця. Ось як Куліш сформулював принцип цієї філософії щодо культурносоціального життя рідного народу: “Український народ має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою”. Цей природний закон він формулює на підставі найновіших наукових здобутків у природничій сфері. У цей час Куліш співпрацює з молодим українським вченимфізиком Іваном Пулюєм, з яким заприятелював у Відні. Ґрунтуючи свою соціальноправову концепцію на Пулюєвій науковій концепції “непропащої сили” (збереження енергії), Куліш робить життєствердний висновок щодо перспективи української нації: “Національна й соціальна динаміка підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини”; “…Вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, — скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись”. Але й народ не повинен бути бур’яном при дорозі, що його кожен може потоптати. Народ “як збірна особа” повинен культурно розвиватися на основі самостійної сили. Звідси моральний імператив Куліша: “Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”.

Кулішева філософія природи, хутірська філософія стала надзвичайно своєчасним світоглядним орієнтиром для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між людиною і природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного суспільства — породження фінансової цивілізації, втрачаючи основу свого культурного саморозвитку. Культурному саморозвитку суспільства заважають його мертводушні утворення з еклектичною ідентифікацією, які подібні до ракових утворень в організмі. Як у Сковороди (мотив живої смерті) й у Гоголя (мертві душі), в Куліша “мертві душі” — дегенеративні сутності з паралельного світу: “Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад”.

— У чому полягає культурний саморозвиток за Кулішем?

— Культура за суттю своєю — це система саморозвитку. А саморозвиток можливий із джерела власної сили. Говорячи про культуру, люди мають на увазі переважно її зовнішні прояви. А культура — принцип розвитку. Людська культура як система розвинулася з агрокультури, з її моральних засад: перше ніж узяти в природи, людина має докласти до природи своєї сили. І тоді отримає результат своєї праці. Це і є суть культурного розвитку. Цей принцип культурноприродної взаємодії Куліш знайшов у хутірському житті й сам жив цим життям. Тільки на хуторі, серед природи, людина може бути вільною, самостійною. Але самому Кулішеві це давалось нелегко, бо довкола було недоброзичливе соціальне середовище. Хутірська філософія Куліша парадоксальним чином проявилася в аграрній реформі Петра Столипіна. Ось як Столипін аргументував необхідність реформи: “Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій. Не можна доводити людей до нелюдського способу життя”. Суть аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будьяка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався “не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів”. Найефективніше ця реформа пішла саме в Україні, де збереглася давня традиція агрокультури. Кожному селянинові надавалось право вийти з “общини”, виділити свою землю у повну власність в одному масиві — “відрубі” й зовсім виокремитися з житлом у хутір. Реформа була спрямована на розвиток сільського господарства й культури сільського господаря. Більшовики нажилися на результатах Столипінської реформи, зруйнували хутірське життя, загнали людей, як худобу, в колгоспні стійла й піддали забороні й шельмуванню філософію природи — хутірську філософію.

Своєчасним лишається основний принцип агрокультури: дайте господарю волю, і він забезпечить себе й країну. Це те, чого зараз так потребує Україна.

Куліш уперше в нашій історії розкрив технологію охлократії. Показав те, що є й нині: мічена кольоровими стрічками партійна належність, підкуп одних, підпоювання інших, обіцянки, залякування. Це технологія збурювання несвідомої маси, коли безтямні люди побивають одне одного, не знаючи за що.

— Отже, про владу натовпу…

— Періодично з несвідомою людською масою відбувається те, від чого застерігав П. Куліш: “Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства” й що підтвердив Ф. Ніцше: “Бунт — геройство рабів”. Ми пересвідчились у цьому в недавній історії й пересвідчуємося нині. Людьми маніпулюють нелюди, перед тим доводячи їх до безтямства. Ще в середині ХІХ століття Гоголь застерігав од політичної омани: “Все, не выключая даже государственных людей, пребывает покуда на верхушке верхних сведений, то есть пребывает в том заколдованном круге познаний, который нанесен журналами в виде скороспелых выводов, опрометчивых показаний, выставленных сквозь лживые призмы всяких партий, вовсе не в том свете, в каком они есть”.