Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Наприкінці шістдесятих ми зустрілися в столичній молодіжній газеті “Молода гвардія”. Франтовитий, допитливий, творчо амбітний, жадібний до читання, він одразу ж став чи не найяскравішою постаттю в редакції, де працювало кілька письменників, а решта також відчувала за плечима літературні жезли.
Він не вмів робити щось напівсили, не яскраво. Писав блискуче, грав у футбол чи в шахи — натхненно, дружив — благородно і жертовно. Захоплено чаркувався в дружньому колі, любив усякі містифікації та перформанси.
Ніякі, посередні, нездарні викликали в нього співчуття і розпач. Він просто не міг зрозуміти, як це — не вимагати від себе багато і як можна знехтувати шанс самоутвердитися, вивищитися навіть у власних очах, навіть заповажати за здійснене самого себе. А ще в нього було загострене почуття справедливості і майже винятковий слух на правду.
Не можна сказати, що його всі любили і шукали його дружби. Бо ж надто незручним він був для багатьох своїм благородним ригоризмом. Але ті, хто зійшовся з ним у дружбі, дорожили ним.
У ньому заповідалося набагато більше, аніж він устиг зробити. Його численні літературні задуми з’їла безжальна виснажлива газетна поденщина. А редагуючи журнали “Україна” й “Музейний провулок”, він віддавав їм себе до останку, не полишаючи собі якихось внутрішніх резервів для літературної роботи. І лише в останні кілька років він, мовби схаменувшись, взявся до літературної роботи й видав талановиту книгу про Івана Марчука. Чекалось, що в новому — вже остаточному — амплуа він швидко наздожене з чим запізнився, так безоглядно віддаючи себе журналістиці. То більше, що мав такий бистрий розум і не вповільнену віком творчу реакцію. Та й був він нібито в добрій фізичній формі. Здавалося б, до остаточних підсумків ще далеко.
Смерть завжди несподівана і несправедлива.
Втрата Олександра ще раз це потверджує.
Ті, кому ти, Олександре, був дорогий, завжди пам’ятатимуть тебе.
Ти був не тільки сам по собі.
Ти для багатьох — глибока особиста втрата.
Ти — прекрасна частина й нашого життя.
