Юлія Бондаренко,
м. Київ
Читацький інтерес — це попит, який треба задовольняти вчасно та якісним “товаром”. Анатолій Дімаров належить до відомих письменників, бо писав цікаві твори. Проте його постать у літературі могла б бути значимішою, аби він, поперше, не був українцем, а подруге, не творив у радянські часи. Комуністична партія, пильно стежачи за єдиноправильністю ідейного виховання своїх громадян, дозволяла собі речі абсурдні до трагічності: могла арештувати книжку, тему, слово і навіть букву. Ми цінуємо відвагу митця за сміливе, вчасно сказане слово, але так уже була налаштована акустична система тоталітарного суспільства, що найчастіше воно глушилося ідеологічною цензурою. До того ж радянська цензура мала ще й таку цікаву особливість: найгостріші теми дозволялося порушувати лише російським письменникам, а літераторам інших республік надавалася “почесна” можливість проявити себе у змалюванні грандіозного поступу соціалізму. “Справжня література починається за Хутором Михайлівським”,— згадував гіркі слова Григора Тютюнника Анатолій Дімаров.
Комуністична партія саме поставила собі за мету створити новий вид людини — радянську людину, яка б стала частиною грандіозного політичного етносу, ім’я якому — радянський народ. І ядром цього новоутворення, звичайно ж, мав бути наш “старший брат” — російський народ, а мова його визнана компартійними ідеологами пріоритетною для будівника комунізму. Тому в письменників України була єдина можливість — публікувати сміливі речі у московських журналах, звичайно, лише російською мовою, а згодом і такої можливості не стало, бо вийшла вказівка ЦК: друкувати в центральних часописах твори українських авторів лише після того, як вони будуть опубліковані в українських виданнях. А наш радянський український цензор справу свою знав добре…
Ось у такий час і писав А. Дімаров повість “Неопалима купина”. Мисляча людина, що жила у сталінські часи, не могла не аналізувати побачене, почуте й не мати про все те власної думки, хоч і без можливості вільно, без загрози життю висловити її. У своїх спогадах “Прожити й розповісти” письменник згадує, що навіть після XX з’їзду “люди, які виросли в страхові… говорили про табори здебільшого пошепки”.
Поштовхом до написання, а точніше, нагальною потребою розказати про моторошну суть сталінських концтаборів, було знайомство з колишнім політв’язнем, літературознавцем Анатолієм Іллічем Костенком. Доля звела письменників в Ірпінському будинку творчості й зробила щирими друзями на довгі роки. Розповідь Костенка про двадцять літ ув’язнення настільки вразила А. Дімарова, що, за його словами, “нутром відчув, що про це треба або писати не оглядаючись, або зовсім не писати”.
В основу сюжету повісті лягла правдива історія з життя Григорія Андрійовича Нудьги, колишнього колимського в’язня, з яким Анатолій Дімаров заприятелював ще у Львові.
У творі сміливий і чесний лейтенант Калинка боронить рідне місто від німецьких загарбників, його, важкопораненого, покинула армія, що відступала, він потрапляє в полон, з якого тікає. Знесилений, повертається до батьківської хати й, ледь оклигавши після всього пережитого, незважаючи на окупацію, йде вчити сільських дітей. Після відступу німців, одужавши, знову повертається до лав армії, яка вже йшла в наступ.
А після війни орденоносцяпереможця Калинку заарештовують. Йому не пробачили зухвалості, коли він, стримуючи натиск ворога у трагічному 1941му, не захотів видати особістові солдата Даніялова, якого через національність безпідставно вважали неблагонадійним. Утім, цього виявилося замало для обвинувачення, пригадали учителювання, а саме те, як учив із дітьми Шевченкову “Катерину”. За словами слідчого, “для того, щоб обзивати представників великого російського народу москалями, агітувати проти дружби народів”. А це вже буржуазний націоналізм і прислужництво фашистам. За це все Калинка відсидів у тюрмі й отримав десять років каторжних робіт. Поряд із ним за колючим дротом, під пильним наглядом охорони, ледь живі будували соціалізм і старі, й малі, невинно засуджені, що мали нещастя народитися в країні, де замість закону правив терор, а каральна машина, запущена 1917 року, вимагала нових жертв.
Анатолій Андрійович згадує, що писав повість лише місяць і з “невимовним відчуттям вільного, не скутого кайданами страху польоту”. З позитивними відгуками М. Ігнатенка та П. Загребельного, схвалену й підготовлену до друку в журналі “Вітчизна” повість так і не надрукували. До читача тоді дійшов лише уривоканонс, надрукований у газеті “Літературна Україна”, редактором якої був П. Загребельний. То був 1962 рік. Поки складалися гранки “Неопалимої купини”, у московському журналі “Новый мир” вийшла друком повість О. Солженіцина “Один день Івана Денисовича”. Поява цього твору сколихнула всю країну, бо це був перший твір, який зачіпав найбільш болісну тему сталінських таборів. Роздратований таким всенародним пожвавленням, Микита Хрущов зупинив процес фразою: “Мухи летять на гниле м’ясо”. 1966 року А. Дімаров ще звертався до Ірини Вільде з проханням надрукувати повість у Львові, але, незважаючи на її підтримку й готовність допомогти, зрозумів, що навряд чи вдасться це зробити. За словами Анатолія Дімарова, “українська література радянських часів нагадує кладовище, де поховані нездійсненні задуми письменників”.
Протягом так званого застою у столі письменника знайшли свій притулок оповідання, повісті й сотні сторінок романів “І будуть люди” та “Біль і гнів”, де автор не “надав зображуваному партійного тлумачення”, як це йому радили зробити тогочасні критики.
Аж 1989 року в Мельбурні повість “Неопалима купина” вже під назвою “Чорний ворон” була надрукована англійською мовою у збірці “В тіні Сталіна”. Перекладачем і організатором видання збірки був Юрій Ткач, директор видавництва “Bayda Books”. І нарешті 1990 року повість з’явилася в Україні, варіант австралійської збірки надрукувало видавництво “Дніпро” в серії “Романи і повісті”.
1986 року відбувся IX з’їзд письменників тоді Радянської України. Це був час, коли Москва вже дозволила говорити, але Україна ще не готова була слухати. Той з’їзд запам’ятався справді рішучими і сміливими виступами деяких письменників. Серед виступаючих був і Анатолій Дімаров, говорив про те, що українські письменники не мають таких можливостей друкувати твори, які мають інші письменники Радянського Союзу; про кумиротворення, що захопило декого з колег; про холуйську запопадливість деяких критиків, а головне, про найболючіше — цензуру. “В атмосфері свавілля цензури, в атмосфері редакторської перестраховки чи не нагадуємо ми хор, якому дозволено співати лише пошепки? Всі ворушать губами, і спробуй дізнатись, який у кого голос”.
Саме цей процитований уривок наробив багато галасу і в ЦК України, і в Спілці письменників. Хто і як вичитував матеріали IX з’їзду, що вийшли друком у “Радянському письменнику”, то вже зараз не суттєво, але книжку накладом у 1700 примірників надрукували, і слово “цензура” там залишилося. А всім було відомо, про це ще Микита Хрущов казав, що цензури в нас нема.
Ту ніч у редакції запам’ятали надовго. Зауважимо, що весь наклад матеріалів з’їзду був надрукований на Одеській книжковій фабриці, й для того, щоб замінити слово “цензура” на “безпідставну прискіпливість”, працівникам видавництва довелось із випущеної книги вилучати сторінку і в авральному порядку друкувати новий варіант уже на одній з київських книжкових фабрик, а потім вручну вклеювати в 1700 примірників. Отож увесь наклад того видання має одну особливість — дуже акуратно вклеєний аркуш з 141–142 сторінками. Ось так своїм виступом А. Дімаров здійняв паніку в ідеологічному секторі Компартії України й влаштував нічну зміну видавничому колективу “Радянського письменника”.
Правда — це цінність, якою часто гендлюють у тоталітарних суспільствах. У радянську добу вартість таланту вимірювалася правдою. Не збрехати, не змовчати, не продатись — засади честі вільної людини. Анатолій Андрійович жив вільною людиною. Його твори не були просякнуті ідеологічною водичкою, і, як казав сам автор, писались так, що коли б їх хто стиснув — потече кров.
Оголена чесність текстів А. Дімарова робить їх особливо значимими для вивчення радянського періоду в історії України, по суті, це енциклопедія “совєтознавства”, правда про життя, пристосування, виживання.
