Екс-міський голова Василь Шпіцер: «Маю право бути задоволеним своєю роботою»

Що таке життя? Це передусім — зустрічі. Йшов інтелігентним Львовом, зустрів інтелігентного Василя Шпіцера, який від квітня 1990 року до липня 1994 року обіймав посаду міського голови Львова. Василь Іванович подарував мені свою книжку спогадів “Рікою пам’яті”*. Тут усе зрозуміло: тобі дарують книжку — тож маєш про неї відгукнутися. Я вирішив піти нетрафаретним шляхом за допомогою моїх запитань, сформульованих на основі прочитаного тексту.

Отож запитання — відповіді. Думаю, читачеві буде цікаво почути від колишнього міського голови Львова і про роботу, і про життя. Словом, вирушаймо “Рікою пам’яті” Василя Шпіцера.

— “Ось і вилив я на папір усе, що залягло на серці, облегшив душу від спогадів” (с. 329). Як Ви прийшли до потреби “вилити” на папір “усе, що залягло”, якими аргументами себе переконували?

— Майже 20 років не писав про свою працю на посаді міського голови Львова. Але чим далі ми відходимо від тих історичних часів, тим частіше з’являються спотворені чи неправдиві факти. Наприклад, один достойний борець за незалежну Україну, політв’язень більшовицьких тюрем, якось сказав по телебаченню, що з пам’ятниками комуністичним ідолам у всіх містах треба було вчинити так, як вчинив Славко Чорновіл у Львові. Безперечно, В’ячеслав Максимович зробив для України багато. Але правда є правда: до демонтажу пам’ятників у Львові голова облради не мав жодного стосунку, бо за тодішніми законами вони перебували на балансі міської ради, і лише вона мала право їх демонтувати чи встановлювати. Трапляються й інші перекручення, тому бачу свою місію на підставі документів та власних спогадів максимально правдиво описати події, що мали місце у Львові в буремних 90х роках минулого століття.

Також вирішив описати своє життя у Радянському Союзі з самого дитинства, бо воно було характерним для хлопцягаличанина і це може бути цікавим і навіть корисним для молодих читачів, що виросли вже у незалежній Україні.

Вважаю, що опис моєї громадськополітичної діяльності також вартий уваги майбутніх читачів цієї книжки.

— Львів — це комфортне місто для людей? Як Ви вважаєте?

— Безумовно. Львів справді європейське місто з чудовою архітектурою, тут панує особливий, високоінтелігентний стиль життя, тут мешкають інтелектуали, правдолюби, свідомі патріоти. Так було завжди. І навіть зараз, коли різнорідна потолоч дістала змогу за гроші ставати академіками, орденоносцями, заслуженими й народними та недоторканцями, у Львові таки панує висока духовна аура, і львів’яни знають істинну ціну кожного його мешканця.

— Все більше політичних (і не тільки) експертів стверджують: люди розчаровані у політиках. Чому?

— І люди, і політики вихідці із рабськокомуністичного минулого, де діяв принцип: “Нє вкрадьош, нє прожівйош”. Більшість політиків чверть століття тільки тим і займалися. Навіть наші депутатидемократи жодного разу не запротестували, коли наділяли себе найвишуканішими пільгами. Пересічні громадяни посовковому теж чекають благ від держави та обирають депутатами всякий непотріб, який щось там гучно обіцяє. Треба зрозуміти, що ніхто нічого не дасть. Необхідно змусити політиків змінити законодавство так, щоб держава не допомагала, але й не заважала людині заробляти на гідне життя. Зараз цей процес розпочався, і я вірю, що наша молодь побудує чудову державу, у якій про політиків говорити ніхто не захоче.

 

“Щодо мого вкладу, то він

описаний у книжці…”

— Вас влаштовує діяльність сучасного Кабінету Міністрів України?

— Вважаю, що саме цей Кабмін почав проводити необхідні реформи, які, зазвичай, є болючими. І йому повинні б допомагати в роботі і Верховна Рада, і Президент, і кожен із нас. На жаль, не всі депутати дотримуються цього правила, а вишукують найменшої нагоди для критики, щоб здобути зайвий бал до рейтингу (забули, що за їхнього правління газ коштував 450 доларів, і країна падала у московську прірву). Ми вже через це проходили у 1990х, коли шахтареві, який вийшов на майдан і почав стукати каскою, встановили зарплатню у десять разів вищу, ніж учителеві. Якщо запрацює закон про реструктуризацію кредитів, то повторяться 90ті роки, і скоро ми всі станемо гривневими мільйонерами, а хто матиме доступ до кредитів, той стане доларовим мільярдером.

— Один із підрозділів Вашої книжки називається: “Як ми будували Україну”. Як би Ви охарактеризували це своє будівництво?

— У цьому підрозділі “ми” використано у значенні національнодемократичні сили. Бо, справді, було багато галасу, але й були великі втрати та невикористані можливості. З сумом я подаю у книжці кілька прикладів такого “будівництва”.

Щодо мого вкладу, то він описаний у книжці, тому не повторюватиму. Вважаю, що за каденції міської ради першого демократичного скликання було зроблено чимало доброго.

— Ви — відверта людина?

— Так, я завжди говорю тільки правду, бо шкода мозкових клітин, щоб запам’ятовувати сказану неправду, яка колись може “вилізти”. Моя самосвідомість, мої погляди, діяльність, виховання, освіта не потребують, щоб я був невідвертим. Чи шкодило це мені? Загалом — ні, бо завжди говорив те, що думаю, і навіть якщо це комусь не подобалося, воно все одно в мені існує, я саме такий і не вважаю за необхідне бути іншим.

— “Шкода, але Бог не дав нам українського Мойсея” (с. 152). Чому? Ваше припущення.

— Мабуть, справа тут не в Мойсеєві, а в народі. Бо коли Мойсей закликав юдеїв вийти з єгипетського рабства і податися до Землі обітованої, то вони всі пішли за ним у пустелю, довго терпіли негаразди і таки отримали своє. А коли Іван Мазепа спробував вивести українців із російського рабства, то значна частина українських козаків кинулася на службу до московського “фараона”, і спроба була загублена. Ми мали великі сподівання на Ющенка, але не встиг він ще проспатися після перемоги на виборах, а вже частина його нібито однодумців почала плести проти нього інтриги. Український народ, на відміну від юдеїв, не пішов за ним, а обрав собі президентом злодіярецидивіста, котрий так і не зрозумів, що означає бути керівником держави. Не встигли ще Порошенко з Яценюком ступити кілька кроків, а вже пікетування, терористичні акти, стрілянина в Мукачевому — все на догоду нинішньому московському “фараончику”.

— Чому “російський інтелігент закінчується там, де починається розмова про Україну”?

— Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщиніРусі і подалися у північносхідні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угрофіномонгольськими племенами дала жахливий результат — виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією. Російські інтелігенти чомусь відкинули своє азійське походження, вкрали нашу історію і переконують світ і самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Руси. Проте вони не можуть почуватися повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу — українська мова. Їхні аргументи щодо давньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більшменш незаангажованими науковцями. Тому вже майже 400 років отой гібрид (недарма москалята вигадали й гібридну війну), що претендує не лише на слов’янськоруське походження, а й на роль Третього Риму, робить усе для того, щоб знищити українську націю.

— Що б Ви відповіли рабину з Ізраїлю Аврааму Шмулевичу, який на телеканалі “112” заявив, що для того, аби змусити Захід пригадати про Будапештський меморандум, Україні слід блокувати чи підірвати газопровід, що йде до Європи, і заявити про початок відновлення національного ракетноядерного потенціалу?

— Я вважаю, що Європа дуже допомагає Україні у війні з Росією і чинити так з газопроводом було б не тільки не розумно, а й неморально. Щодо відновлення ядерного потенціалу, то Іран, який має колосальні природні ресурси і досить міцно стоїть економічно, не зміг цього зробити в умовах спротиву Заходу. От якби Україна взялася за цю справу спільно з Ізраїлем, тоді можна було б сподіватися на успіх.

— У Львові горять тролейбуси: 9 квітня — № 13; 1 липня — № 2. Дехто з активістів пише: в цьому “є опосередкована вина міського голови, який не приділяє уваги електротранспорту”. А Ви приділяли увагу, будучи міським головою? Хто має стежити за станом транспорту?

— Ніхто не застрахований від катастроф, зокрема — й від пожеж. У Росії і літаки падають, і казарми обвалюються, і ліси горять, та ніхто не звинувачує Путіна. Звичайно, транспортні проблеми для міського голови стоять на одному з перших місць. Я свого часу, коли не було грошей на закупівлю чеських тролейбусів, домовився з автобусним заводом, і він почав випускати для міста львівські тролейбуси. Була домовленість із Луганськом, що їхній локомотивний завод випускатиме для Львова трамваї. До речі, чомусь не називають нинішнього міського голову “винуватцем” появи у місті нових, ну, просто шикарних, трамваїв. А найбільше стежить за станом транспорту муніципальне Управління транспорту і зв’язку, тож із нього й треба питати.

— Ви, відповідно до рейтингу, поданого у своїй книжці, посіли перше місце серед мерів Львова. Чи не тому, що послухали Ігоря Юхновського, який на Заньківчанському вечорі передбачив: “Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде добрий мер”?

— Я подав у книжці не свою рейтингову оцінку мерів, а проведену фахівцями із “МеdiaStar Топ100” 2011 року. Щодо передбачення Ігоря Юхновського: воно свідчить лише про те, що, коли я став міським головою, то одержав у спадок настільки засмічений, бруднющий Львів, що навіть далекий від практичної господарки ученийакадемік розумів, яка важка ноша мене очікує. Вже через рік місто було очищене, освітлене, забезпечене теплом, і начальник Управління комунального господарства Василь Жовква перед Новим роком доповів: “Василю Івановичу, місто сяє, як Токіо!”.

 

“У своєму житті я спізнав

дуже багато…”

— Чому на президентських виборах 1991 року націоналдемократичний табір не зміг (не зумів) об’єднатися?

— Мабуть, причина тут у ментальності українців, про яких говорять: “Де два українці, там три гетьмани”. Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. Тут є й наші “доробки”. Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються купи і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, аби дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося на президентських виборах 1991 року, на яких націоналдемократичний табір не зміг об’єднатися, де окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3 % голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5 %) та Ігор Юхновський (1,7 %). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть керувати великою державою.

А далі українські патріоти розсіялися між сотнею різних патріотичних партій і продовжують створювати нові й нові партії. На жаль, така наша доля: на кожного Мазепу був свій Кочубей чи Гордієнко (на Грушевського — Скоропадський, на Скоропадського — Петлюра, на Петлюру — Махно, на Бандеру — Мельник, на Шептицького — Костельник, на Шелеста — Щербицький, на Ющенка — Тимошенко, на Патріарха Філарета — митрополит Володимир).

— Ви маєте лад у душі?

— Вважаю, що так. Живу у моральних рамках, закладених батьківським вихованням і християнською мораллю. Як правило, переймався різними важливими й необхідними справами, а в свою душу глибоко не поринав. Бо коли хочеш пізнати більше про себе, про світ, про Бога, то виникає стільки запитань, що розумієш відсутність перспективи на отримання вичерпної відповіді. Зрештою, навіть видатні філософи світового масштабу за тисячі літ недалеко пройшли цим шляхом.

Я уважно й неодноразово прочитав Святе Письмо, і навіть у Біблії — зустрінеш багато неоднозначних постулатів. Наприклад, в одному місці написано, що прощати братові треба “до сімдесяти разів по сім”, а в іншому — коли брат, що згрішив, не послухає брата, ані ще когось, ані церкви, то “хай буде він тобі як язичник і митник”, тобто, ти не маєш брата. Тому волію спокійно працювати і робити потрібну та корисну справу для сім’ї, родини та України. А загалом, наразі на безладдя в душі не нарікаю.

— Скільки балів (за п’ятибальною системою) ставите собі за діяльність, перебуваючи на посаді міського голови?

— Об’єктивно оцінити самого себе не зможе ніхто, і я цього не робитиму. Хоча з відстані років скажу, що маю право бути задоволеним своєю роботою.

— Невже справді Богдан Котик відмовлявся візувати накази, писані українською мовою? Про це Ви сказали у своєму невиголошеному виступі 19. 04. 89 р. Чому він так зробив? Це відповідає дійсності?

— Усе написане в книжці “Рікою пам’яті” відповідає дійсності. Чому він так зробив? Він тоді ще працював директором ВО “Іскра”, а директорами таких підприємств у радянські часи ставили дуже довірених і відповідальних перед обкомом партії та іншими службами осіб. Від обласного й міського партійного керівництва йшов запеклий опір проти створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка і, відповідно, проти переводу діловодства на українську мову. Якби він відкрито сприяв процесу українізації на “Іскрі”, то партійне керівництво швидко позбавило б його цієї посади і не дозволило обійняти посаду міського голови Львова у січні 1989 року.

— Ваше життя було “далеко не простим”. Яким це?

— У своєму житті спізнав дуже багато: і радість, і відчай, і щастя, і прикрощі, і голод, і достаток; і здоров’я, і недугу; і важку фізичну працю, і велику розумову діяльність; втішався і родинною ласкою, і сімейним затишком — словом, пройшов шлях від сина ограбованого більшовиками селянинагосподаря до кандидата технічних наук і першого демократично обраного міського голови Львова, дочекався Незалежної України, побачив горду українську молодь, спостерігаю факт формування української нації і можу щиро подякувати Господу за ті ласки, якими Він мене обдарував.

— Невже всі обличчя комуністів тоді були “нахабнопоросячі”, про що Ви пишете?

— Саме так пишу про комуністів, які нахабно противилися і відродженню, і демократизації. Бо як інакше можна описати типа, який відсіяв від виборів тодішнього улюбленця українців Івана Драча і який до сьогодні порабськи служить злочинній комуністичній партії? А про нормальних людей, які в ті часи змушені були бути членами тієї організації, я пишу з симпатією. Сюди належить той же І. Драч, і Р. Іваничук, і академік І. Юхновський, і мій заступник О. Луців, і парторг інституту О. Зятик та багато інших.

— Як на Вашу думку: Львів, зокрема його центр, — це культурноісторичний суб’єкт, що в Списку ЮНЕСКО, чи “Батяр”, “Криївка”, “Капелька кави”, “Театр пива”?

— І те, й інше — і це правильно. Бо хтось бажає насолодитися львівськими музеями, театрами, церквами, архітектурою, а інші просто воліють випити смачної кави чи гальбу холодного пива. Віддаю нинішньому міському голові належне за те, що він зумів розвинути у Львові туризм і привабив багато відвідувачів, які поповнюють бюджет міста.

— Чи вдасться виховати з олігархів державників?

— Дуже сумніваюся, бо більшість олігархів не українці — їх турбує Україна не як держава, а як місце для заробітку грошей. На жаль, українські олігархи діють за принципом: “Накравнакрав і втік!” (Лазаренко, Янукович і десятки інших).

— Як Ви вважаєте — життя коротке, чи..?

— Тривалість життя вимірюється справами, які людина здійснила. Чим більше зроблено, тим більше є що згадати і тим тривалішим видається життя. Кажуть, що для літніх людей життя біжить дуже швидко. Воно й не дивно, бо в їхньому житті відбувається дуже мало подій, немає чого особливого згадати, тому й час спресовується: Різдво, Великдень, Зелені свята, Всіх Святих, Миколая і знову Новий рік. Думаю, Бог наділив кожного своїм терміном, і це треба сприймати як належне та не перейматися, що цей день наближається.

 

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ

 

* Василь Шпіцер. Рікою пам’яті. — Львів — Тиса, 2014. — 352 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment