Леся ВОРОНИНА
Спекотного липневого дня ми прощалися з Олександром Климчуком — людиною, яка для багатьох була уособленням блискучого журналістського, літературного й редакторського таланту. Навколо його труни стояло з десяток людей, усі ми розгублено переглядалися, бо коли йшли сюди, на Банкову, 2, до Спілки письменників, то були впевнені, що попрощатися з Олександром Климчуком — легендарним Сашком Климом — прийде пів-Києва.
Сьогодні про журнал “Україна” ніде не чути, він зник, відійшов у небуття, як десятки колись знакових часописів, а наприкінці 80-х—на початку 90-х років минулого століття це був найпопулярніший тижневик, що виходив стотисячними накладами і який не можна було “зловити” у кіоску — чергові числа розліталися вмить, і листи до редакції приносили мішками. Найбільше їх приходило у відділ літератури і мистецтва, який очолював Сашко. Адже нарешті почали відкриватися замовчувані сторінки нашої історії, повертатися імена репресованих письменників, художників, науковців. І саме завдяки Олександрові Климчуку читачі дізнавалися про художників-бойчукістів, про трагічну долю Алли Горської, про те, що в Україні існувала своя блискуча школа живопису, а її представники були знані в цілому світі.
Пам’ятаю свою першу зустріч із Сашком, коли ще студенткою прийшла до редакції “України” й принесла інтерв’ю з Іваном Драчем. Я страшенно хвилювалася — переді мною стояв відомий метр, автор статей, есеїв і нарисів, якими я зачитувалася і перед яким ніяковіла й губилася. Він так і простояв, доки ми не закінчили розмову, і аж тоді я зрозуміла, що чи не вперше в житті зустріла чоловіка, який не може сидіти в присутності жінки.
А ще Сашко вмів створити особливу атмосферу свята і радості життя, бо мав якийсь дивовижний талант відкривати фантастично цікаві речі і ділитися ними з друзями, колегами, знайомими й зовсім незнайомими людьми. І пізніше, коли Сашко запросив мене на роботу до себе у відділ, я спостерігала, як по-особливому він ставився до кожного здібного автора, як тішився, коли відкривав чергового “провінційного генія”, розуміючи, що публікація у столичному журналі допоможе йому організувати виставку, вступити до Спілки художників і отримати можливість нормально працювати.
А як не згадати оті розкішні посиденьки після закінчення робочого дня, коли начальство йшло додому, а в нашій кімнаті збиралося добірне товариство: наш дружній колектив відділу літератури і мистецтва на чолі з шефом-Сашком, блискучий журналіст Віталій Коцюк, письменник-кобзар Микола Литвин, чудова редакторка Тетянка Мишутіна і я. А ще художники-письменники-перекладачі-літературознавці-критики-мистецтвознавці-філософи-історики. Наш харизматичний Сашко ніби магнітом притягав до себе людей, адже його інтерес до їхньої роботи був непідробний, справжній, і люди розкривалися перед ним, говорили відверто й розкуто, а потім ці непідробно-щирі історії з’являлися на сторінках “України”, і герої його статей, нарисів, інтерв’ю ставали знаменитими — в Олександра Климчука була легка рука. А ще був великий дар — він умів радіти чужим успіхам, умів оцінити справжній талант і щедро ділився цими відкриттями з нами. Велика йому за це подяка і світла пам’ять.
