Ще 17 червня 2015 року головна рада ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка ухвалила рішення заснувати Всеукраїнську Антипремію “Московський попихач”, що присуджуватиметься тим високопосадовцям, які публічно ігнорують вимогу 10-ї статті Конституції про державність української мови, сприяючи реалізації кремлівської мрії про узаконення двомовності в Україні як приводу до розширення “русского мира”.
Як свідчить сьогоднішнє життя, претендентів на здобуття Антипремії — хоч греблю гати. Номінально українські міністри і їхні заступники, народні депутати і різних рангів держслужбовці, юристи, політологи, представники шоу-бізнесу і просто-бізнесу, гламурні в’юноші і дівиці, цілі телеканали і радіостанції рішуче та безповоротно демонструють неспроможність власного розуму і тупої совісті: вивчити українську мову. Понад те — суспільству наполегливо вбивають у мізки імператив про російськомовний український патріотизм, з яким усі мають змиритися, мовчати й терпіти неповагу до державної мови, аби “не роз’єднувати людей”. Хоча саме вона, державна, є соціально-психологічним чинником, який сприяє духовному, соціальному, політичному об’єднанню громадян, виконує далеко не символічну роль в успішному державному управлінні.
Слідом за вельможними мовцями маленькі українці — чиновники, про яких ще Михайло Коцюбинський сказав: “Раби і підніжки всякої влади палять фіміам навіть земським начальникам”, — вся ота дрібнота, наче шашіль, розточує і тлить обов’язковість української мови в законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. Не вірите? А ви перемикайте канали і зауважуйте, якою мовою говорять судді і прокурори, директори і ректори, юристи і журналісти. Не помічаєте, не бачите різниці? Тоді приміряйте до себе якщо не антилауреатство, то, бодай розкішний синонімічний ряд до іменника чоловічого роду, що позначає істоту бездушну, яка погоджується на роль поштурховиська, помела, старшого, кому скажуть і кого пошлють, служника, наймита, приспішника і поштуркача… Цілком можливо, що ви — не попихач, а жертва, заколихана високими заявами про те, що “українська була, є й буде єдиною державною”, або ж — запущене, занехаяне дитя безвідповідальної української гуманітарної політики, що, виголосивши обов’язковий набір із трьох слів: “мова, культура, історія”, переходить на переляканий шепіт, коли йдеться про розв’язання фундаментальних питань, на неї покладених. А вже коли заходить про національну ідентичність, україноцентричність у сферах освітянській, мовно-культурній, гуманітарній, то й губи злипаються у сердешних владців.
Не думайте, що ті “руськомірні” — (“руськовимірні”?) панове не знають, що без української мови ми, як держава, не відбудемося, а як народ втратимо своє лице і самобутність. Знають, та мовчать. Або чекають — що з цього буде?
Навіть олігархи — всі, як один — чужомовні, і всі, як один — чужовалютні (нахапане в Україні їм найкраще влягається в долари, фунти і євро), маючи за честь побувати в Давосі, добре поінформовані, що однією з ознак розвиненої держави, визначених нормативними актами Давоського економічного співтовариства, Всесвітньої торговельної організації є повноцінне функціонування державної мови. І все ж, і все ж… Зовсім не голі онучата Золотого Тамерлана вперто цвенькатимуть англійською або ж, “на худой конец”, — російською, навіть на особистих прийомах із українським борщем та пампушками, варениками і, для екзотики, — салом на житньому, — таки ж українському! — хлібові.
Щоб знав Давос, щоб світ сміявся! Очевидно, що кожен із українських скоробагатьків мав би за честь стати лауреатом французької премії “Англійський попихач”, але дзуськи! Її вручають питомим французам, але надто запопадливим до англійської. Ось першим “Англійським попихачем” 2007 року у Франції став ніхто інший, як генеральний директор “Рено”! Та й наступні французькі лауреати незгірше: бізнес у них світовий, але поваги до рідної мови забракло, тому й докотилися аж до цієї вельми промовистої відзнаки.
Президент П. Порошенко порадив українцям вивчати англійську. Уявляю, як запопадливо кинуться гризти граніт науки владці всіх рівнів, у поспіху плутаючи московське “акання” з англійським “theканням”. Такий ось він, державний стимул до використання і вивчення української мови в “Єдиной стране”! Вже за рік-другий почуємо адресоване нерусифікованому від англомана: “А яка в тебе власть! Лакей нещасний!” (Ів. Цюпа) І виправдання у відповідь: “Я наче той попихач: куди пхнуть, туди і йду” (Номис)…
Розбігаються очі — скільки їх у нас є, ще некоронованих, але вже визнаних, усталених московських попихачів! Скажімо, пан Аваков: і говорить, і у Фейсбуці пише тільки російською. Невже щоб ворогам — путінським найманцям, перекладати не доводилося?! Почують, прочитають — і здадуться! Або особлива каста запрошених на високі посади: вручаючи їм паспорти з тризубом, навіть сам Президент змушений звертатися до них російською — українською вони не лише не говорять і не пишуть. Вони її не розуміють! Отакі реформатори, отакий креатив: “Дайош русифікацію всієї України!”
…Була в мене мрія: Саакашвілі говоритиме державною, адже звертався зі сцени Майдану українською до повстанців і виходило в нього не гірше, ніж у В. Кличка. Але куди там: ще не по-одеськи, але завжди — російською промовляє симпатичний пан Міхо. А онімечений столичний мер уже забув і ті нечисленні українські звороти, які було вивчив, ідучи у владу. І тепер, наче пріснопам’ятний Азаров, творить свою особливу мову.
Може, класики простимулюють до тої, яка “є, була, буде” — московських попихачів? Скажімо, зачепить за живе Михайло Стельмах: “Та от надходить чорна зрада: Дрантя, попихач скрався ззаду, Він чином — кат, душею — гад. Увесь продався за дукат”. Ні, Михайла Панасовича “наші герої” не читали, інакше були б спроможні “вчитись, так як треба”. Тоді процитую ще більш травматичне, шевченківське: “Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата — нікого нема!
Попихач жидівський, виріс у порогу,
А не кляне долі, людей не займа”.
Нагадаю, що Ярема Галайда зрікся попихацького ярма, пішов у повстанці й, витримавши всі випроби, описані Тарасом Шевченком у “Гайдамаках”, залишається живим: часом попихачі з примусу стають героями з власної волі і пориву. Ми це бачили у буремні дні революції Гідності.
Україна переможе московських попихачів і наша мова таки буде єдиною державною, якщо ми її не зрадимо. Якщо матимемо сміливість і чесність думати, спілкуватися, перемагати з нею. Якщо, без страху, відверто, назвемо поіменно всіх “Московських попихачів”: рахунок антилауреатів відкрито, і я обіцяю Вам, мої читачі, друкувати їхні імена на шпальтах “Слова Просвіти”. Долучайтесь! Будьмо разом!
Любов ГОЛОТА
