Не сумуй у своїх високостях

Юрій БУРЯК

 

Із Олександром я познайомився на початку своєї київської одіссеї. Це був кінець 1970-х. Вкарбувався в пам’ять його дзвінок на Виставку передового досвіду, де я тоді працював: помер (повісився) Григір Тютюнник, якому було лише 49. Але мав авторитет патріарха.

Познайомилися з Олександром дещо раніше. У редакції журналу “Україна”, де він був тоді заввідділу літератури. Це був 40-річний світловолосий спортивної статури з веселими вогниками в очах чоловік. Надрукував одразу. Хоча вибір його був нехарактерний, як на ті часи. Вибирав, і на мою думку теж, найкраще і найнедрукабельніше. Зупиняв, коли бачив сліди “соцзамовлення”. М’яко, але наполегливо.

Це вже тепер, із майже 40-річної часової відстані можна вбачати у цьому початки його місії: вивести на світло Боже усе не заангажоване, усе, що не вкладалося в ті ідеологічні канони й естетичні приписи, які панували скрізь. Десятки, може, й сотні імен, творчих доль поетів, прозаїків, митців, мистецтво­знавців, яких зчаста Олександр перший виводив у люди через журнал “Україна” (який він очолив на межі 80—90-х) і через його дітище, виплекане в лоні Національного художнього музею України — альманасі “Музейний провулок”, який виходив (вийшло близько 30 чисел!) на межі 90-х і впродовж першого десятиліття третього тисячоліття.

Як на мене, то цей журнал можна порівняти хіба що з “Новою генерацією” Михайла Семенка.

У травні 1986-го Олександр зателефонував мені і сказав, щоб я негайно вивозив із Києва вагітну дружину, що Київ може стати другою Хіросімою. Я зробив так, як він порадив.

На той час у видавництві “Молодь”, у редакції військової та спортивної літератури, яку я очолював, побачила світ його книжка “Прощання слов’янки”: книжка про злочинно забуті або й викреслені з історії імена героїв-військовиків, які керувалися не лише наказами Верховного Головнокомандувача і безпосередніх командирів, а й солдатською і офіцерською честю й непомильним розумінням свого місця в системі оборони інтересів народу та Батьківщини.

Він був людиною із серцем поета і логікою воїна, з вишколом дисципліни, яка означала гармонію.

У видавництві “Український письменник” у 2013—2014 роках вийшли друком книжки Олександра про українського генія Івана Марчука і українця, порідненого з родом Врангелів, героя Кримської війни, адмірала Василя Завойка. Наступною книгою мала стати документальна повість, до роботи над якою він повертався впродовж усього творчого життя — про долю українських моряків, героїв Кронштадтського повстання, яке могло розвернути корабель історії в іншому — не-неоімперському — напрямку.

Всі мої книжки останнього “-ліття” редагував Олександр, йому я довіряв часом більше, ніж самому собі. Йому, як пастору, можна було розповісти все і бути певним, що від нього іде тільки Сила і тільки Добро.

Дорогий Сашко, не сумуй у своїх високостях!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment