Незабутні подробиці буття
Юрій ЛОГВИН
І
Батько таки добувся жилплощі. І після цілого року, а може, й більше, нашої циганерії по знайомих і не знайомих людях, по хатах, коридорах і навіть майданчику на сходах, ми опинились у глибоченному підвалі по вулиці Стрілецькій, 7/6. Це тепер я розумію, що ми всі були на межі і сил, і можливостей. А тоді я просто слабував, перебував у якомусь напівп’яному глевкому маренні. Сидів постійно на ліжку і ліпив коників зі штучного воску. Той віск я поздирав зі здоровенного картонного ящика. Це батькові видали американський пайок. Сухий яєчний порошок, сухе порошкове молоко і кілька кусників зеленого мармеладу у “золотій” фользі… Приходили до мене лікарі. І щоразу вони говорили: “Запалення легенів…”. А далі і процес почався… Як батькові вдалося дістати путівку в туберкульозний санаторій, я не знаю. І то не в простий санаторій, а в Пущу-Водицю, в санаторій імені Горького. Повіз мене туди батько, бо мама не могла полишити сестру, яка тільки місяць тому народилася.
Почалася моя поїздка в райські кущі Пущі-Водиці з Подолу. Звідтіля, де зараз стоїть пам’ятник Григорію Сковороді. А тоді там стояв англійський зелений танк. Це трофей із Перекопських боїв, коли Красная гвардія зачистила Крим від Бєлой гвардії. Хоча якби не хлопці батька Махна, хто знає, хто знає… Дивний якийсь той архаїчний танк — чи то надутий ящір, чи то гігантська праска. Броня по всіх гранях англійського страховища у заклепках, наче кунтуш, ґудзиками гаптований. На Красній площі трамвай, що прибув із Пущі-Водиці, розвертався зі страшенним металевим скреготом. І знову поспішав із дзенькотом, гуркотом, вискотом на зворотах колії через курний, смердючий Поділ. Повз притиснуті одноповерхові будиночки Куренівки до зеленого шуму соснових лісів Пущі-Водиці. Хто не пам’ятає або не знає, то нагадаю — трамваї тоді складалися з трьох вагонів. Головний із дугою, що постійно пострілювала іскрами. І двох причіпних. Дерев’яні двері “гармошкою” зачинялися вручну. І чим швидше біг трамвай, тим двері ті голосніше клацали і гуркотіли. Як правило, кондукторки були середнього віку і дуже голосисті. Чомусь усі вони “заводились” із “півоберта”. У кожної кондукторки на череві примостилася чорна дерматинова подерта сумка. У роззявленій пащі сумки лежав якийсь прут із нанизаними на нього рулончиками квитків. Квитки різного кольору і різної ціни. Все залежало від того, скільки ви зупинок збираєтеся проїхати. Про те, що квитки треба купувати, кондукторка нагадувала найголосніше та неодноразово. Я й досі не можу збагнути, як вони від постійного крику не втрачали голосу… І ще не пам’ятаю жодної поїздки, щоб не виникла сварка через те, що хтось передав свої копійки на квиток (тіснява була неймовірна), а квитка не одержав. Чи справді хтось зажилив ті мідяки, чи хтось і не збирався передавати гроші, а в такий спосіб із ґвалтом намагався проїхати на дурняка.
На куренівських садках, припорошених пилом, ще тільки бруньки починали набрякати. А в Пущі-Водиці обабіч колії між бронзовими стовпами соснових стовбурів уже розстелилися здоровенні клапті-килими фіалкової сон-трави. Часом і зеленіючої травиці не було видно з-під буяння фіалково-рожевих пухнастих дзвоникоподібних квіток. Трамвай довгенько трусив нас на своїх дерев’яних рейчастих сидіннях, поки ми не дісталися до нашої заповідної мети — санаторію.
Хоч як напружую свою пам’ять, не можу пригадати, як відбулася реєстрація моєї персони і як опинився серед кодла таких самих, як і я, веселих і галасливих дистрофіків.
Санаторій вважався привілейованим. Хоча всі мріяли про “Артек”. “От де! — казали, — рай!” Я навіть і гадки не мав про той “Артек”. А от раєм для мене стала Пуща-Водиця. Бо тут нас добре годували і повітря соснового бору не витримує ніякого порівняння із задухою нашого рідного підвалу. Білий хліб давали щодня. А найголовніше, до білого хліба додавали міні-брусочок вершкового масла. Справжнього. Може, грамів на п’ять! Хліб білий, справді смачний. Навіть коли він підсихав, не кришився. Як ото сьогодні “хліба і батони”, зварганені на всяких там “разрєхлітєлях”. Чорного хліба паляницею, як зараз український, не пам’ятаю. Хлібини випікали у вигляді брусків. Тоді це називалося на київському “нарєчії” — “кирпичиками”. Отож існувало три види “кирпичиків”: чорні, сірі та білі. Нам давали пайку — гарливо нарізані шматки білого “кирпичика”. Найбільшою удачею була цілушка. Ці пайки, і просто, і з цілушкою, слугували за валюту. За хліб можна було придбати саморобний ножик-заточку, бритвочку-“пісочку”, кольоровий синьо-червоний олівець чи алюмінієві дротинки для гри у “гвозді”, пташині яйця для колекції і ще багато різних цінних і дуже потрібних речей. Цим займалися старші хлопці, майже всі вихованці дитбудинків. Вони все знали, все вміли, і все могли тут, у санаторії. Бо вони лишились живі. Хто завдяки своїй спритності, хто людській допомозі, а головне, завдяки щасливому випадку. Отож, повторюю, годували нас дуже добре. Хоча в санаторії перших кілька днів ледь лизькав те, що нам подавали на стіл. Я, певно, настільки охляв, коли сидів усю зиму в нашому підвалі, що не мав бажання їсти. Але швидко оклигав. І з того часу мені все хотілося їсти…
Може, саме з цього санаторію і почалося моє роздвоєння в бажаннях. Чому? Бо весь час хотілося і їсти, і розважатись. Хоча нас добре годували. І лікарі, і медсестри, і санітарки та вихователі добре про нас дбали. Особливо цікаво було з вихователями. Дивні якісь трапилися люди. Вони нас не розважали подвигами Павлика Морозова чи Зої Космодем’янської. А читали нам про пригоди Тома Сойєра, казки “Тисячі й однієї ночі”, і здається, оповідання Джека Лондона. Як на мене, важко щось цікавіше уявити в той далекий час… Але… Я тоді ще не навчився протистояти “колективу”. А “колектив” бажав кудись потихеньку чкурнути. Чи то в ліщинові кущі, чи в посадку молодих сосонок. Знайти там гніздо якоїсь птахи і видерти з нього крапчасті яєчка. І якщо вони ще не були насиджені, вицідити крізь дірочки білок і жовток і заглитнути одним ковтком. А шкарлупки комусь обміняти за хліб на колекцію… Наїстися досхочу молодих листочків барбарису, що розпускалися на верхах пагонів. Ті листочки ніжні і такі кисленькі, що й не відірватися від пагонів, хоча об них і добре кололись. І ще ми їли шпичики із молодих вершків сосонок. Власне, смоктали, а не їли. Розжовуєш пагін і висмоктуєш солодку, трохи кислувату і терпку рідину… Оцим ми й забавлялися. Потім були походи за пахучими білими розсипами конвалій. Подалі в ліс. Тоді конвалії ніхто не вирощував, їх вистачало у всіх навколишніх київських лісах. У затінках, під кущами, розсівались конвалії, мов жмені підталого снігу…
Я й кажу, що просто розривався слухати неймовірно цікаві читання наших вихователів і водночас треба ж було, “за компанію”, бігти кудись у ліс, тихо і непомітно. “Колектив” на мене тиснув, і я піддавався. Не навчився ще тоді ані викручуватись, ані опиратись бажанням інших.
Не знаю, чому ті хлопці щоразу тягли мене із собою в ті походеньки. Бо не був я ані прудкішим за інших, ні сильнішим, ні хоробрішим. А все одно чомусь я був їм завжди потрібен.
У кожній палаті стояло ліжок із двадцять, якщо не більше. Зате чиста білизна, великі вікна. А в них запливає дух соснової розігрітої живиці та аромат лісових квітів. Єдине, що неприємно, — коли припікало вночі податися до вбиральні, доводилося долати кілька коридорів. І в сутінках (бо контрольні лампочки ледь жевріли) проймав неспокій, — а що там, за рогом, у темряві? Для самозбадьорення тут не закричиш і не заспіваєш. Як ото на темних сходах свого підземелля на Стрілецькій.
Тож після кількох зворотів натрапляв на вхід до туалету. В туалеті спокійніше — лампочки світили нормально і серед ночі.
І от у тім туалеті, здоровеннім і світлім, наповненим звуком дзюрчання води та їдучого запаху хлорки, трапилася мені дивна зустріч. Нас, городських дітей, тримали окремо від сільських. Нас із ними ніколи не зводили в один час у їдальні: ані при сніданку, ані в обід, ані на вечері.
Ну, сільських, як заведено в хороших городських пацанів, зневажливо, а то й ненависно, називали “кугутами”. Чому їх, хоч вони з нами перебували в одному санаторії, так ретельно віддаляли від нас, я тоді не розумів. Ну живуть вони в окремому корпусі відрубно, так нехай собі і живуть. От і все. Їхній корпус з’єднувався з нашим корпусом, але вклинювався якось ніби в закапелок між господарськими будівлями.
Взагалі-то, не часто я серед ночі прокидався і біг по нужді. Але одного разу побачив я таку картину: санітарки, чи їх було дві-три, чи, може, чотири, попід руки вели отих “кугутів”, як іменували сільських. Якщо ми, городські, були кожний у своєму вбранні, то ті “кугути” були в однакових державних шмотках. Ті “кугути” не могли самі йти, настільки вони були дохлі… Побачити я побачив, але тільки через багато років уторопав, чому тим “кугутам” окремий корпус, окремий наїдок, в окремий від нас час. Чому можна їх було побачити тільки вночі, в туалеті. Я як побачив, то чомусь запам’ятав. І пам’ятаю 60 років. І не стерлись у моїй пам’яті ні кольори, ні звуки, ні освітлення…
Але там ще була одна така річ, яка мені стала паролем до всього подальшого життя. Тільки от біда — її значення я зрозумів набагато, набагато пізніше, ніж загадку із “кугутами”. Отож крім читання, екскурсій із вихователями до лісу та кінофільмів, нас розважали ще й справжні артисти.
Тепер би сказали — нам привезли велике шоу. І називалося воно абсолютно містично і навіть відповідно до аури того часу: “Ночь чудесных сновидений. Цирк лилипутов”. Ото ліліпутський цирк приїхав з виставою у наш славний санаторій імені Горького. Давали вони виставу, як для того часу, на дуже високому рівні звукових і зорових ефектів. У залі темно. А на затемненій сцені щось то блимне, то загуркотить, то задзеленчить, то засурмить. Потім темряву зали прошиває сніп, чи струмінь, прожекторного світла. Потім знову ніч. І лише блимає червона контрольна лампочка поруч зі сценою. “Ночь сновидений” почалася з того гуркоту й палахкотіння світла, а далі котилися по сцені в побігеньках ліліпути. Вони стрибали, бігали й дріботіли по дзвінких дошках сцени. Над нашими голомозими стриженими головами. Грали чоловічки на губних гармоніках і на концертіно, вибивали щось веселе на ложках. І все верещали й верещали тонесенькими, наче дитячими і наче недитячими, голосами. Та враз настала повна тиша і стало геть темно як уночі. Тихо сидимо і чекаємо. Коли вже наше чекання мало урватися і початися звичайний дитячий ґвалт, спалахнули два снопи світла. Вони зійшлися на сцені в одній точці. Тільки два снопи яскравого сліпучого світла і світле коло. Якийсь час, неприємну паузу, те коло лишалось порожнє. Гоп! — і з темряви вискочив найменший ліліпутик у фраку з довгими фалдами, у сліпучій білій манішці з чорною краваткою-метеликом.
Наша голомоза публіка, що вже починала шебуршитись і гуготіти, замовкла.
Мікрофонів не було. І цей ліліпут у фраку хапанув з усіх сил повітря і заверещав, приліплюючи одне до одного слова:
— Асєйчасвиувідітєнєобичайнийпоєдінокнанайской… борьби!!!
І знов настала повна темрява.
Замовкли гармошки, тільки несамовито вибивав дріб барабанщик.
Нарешті і барабан замовк. Почулося на сцені якесь тупотіння, наче хтось біг із одного кінця в другий, потім навпаки. Зрештою, тупотіння перемістилося на центр сцени. І саме туди впали кольорові промені світла — червоні, сині, зелені. Промені коливалися, зміщувалися, перехрещувалися. У їх миготінні ми побачили двох кремезних ліліпутів, що мертвою хваткою вчепились один в одного. Вони по черзі підсікали ноги супротивника різкими підніжками. Падали. Підводились. Знов підсікали і летіли з усього розмаху на сцену, але рук, якими вони обхопили плечі одне одного, ті борці-ліліпути ні на мить не розчеплювали. Вони відтискали, по черзі, одне одного до краю сцени. Ось-ось, здавалося, ще п’ядь і вони заваляться на нас! Але в останню мить вони відкочувались на середину сцени. І знов починали торсати щосили одне одного та збивати з ніг. Зрештою, знов шалено загуркотів барабан. Під барабанний бій один ліліпут таки завалив другого на лопатки. Світло згасло, барабан ще сильніше забив дріб, заграли концертіно і гармоніки. Тут і увімкнули все світло. І ми побачили нормального, аж ніяк не ліліпута, дядечка з переможно піднятими руками. Все повертався то праворуч, то ліворуч і вдячно кланявся. І всі ми побачили, що на спині в нього темніються пришиті дві голови-маски з розкосими очима у якихось кругленьких шапочках.
І ми всі шалено зааплодували, несамовито радіючи, що нас так весело обдурили.
А дядечко в комбінезоні з пришитими головами все кланявся та кланявся. А ми всі шалено аплодували. Хтось із старших почав кричати “біс!”. Це тоді я вперше почув те слово. Ну, звичайно ж, на “біс” дядечко не став боротись сам із собою. І, наскільки я пам’ятаю, ніяких голубів він із комбінезона не виймав і не випускав на волю.
А чомусь я його так щемно згадав, того майстра “нанайської борьби”, коли ото на Майдані почали підкидати вгору голубів.
ІІ
Пішов я до школи тільки 1947-го. Провчився майже до Нового року, а потім вкотре прихопили легені. І мене знову відправили до санаторію. Теж туберкульозного. Але це вже був санаторій не такий, як імені Горького. І був він не у Пущі-Водиці, а десь у Святошині. Відвезла вже мене туди матінка. Я не знаю, чим займався батько. Малу сестру мама лишила з бабусею. Приїхали ми в Святошин, а там мене не хотіли приймати. Бо в мене була температура. І нічого не боліло. Тільки хитало і вело, мов п’яненького. Може, тому потім, коли почалися мої походеньки, мені ніколи не подобалися випивки. Бо тоді я себе відчував слабим і кволим. Тої зими зробився майже таким, як ті колгоспні діти, що їх у санаторії імені Горького вели попід руки санітарки… Як мамі вдалося умовити лікарів, щоб вони прийняли мене в санаторій, не знаю. Хабара не було з чого давати. Жебраки були повні… Просто мама вимолила їхню ласку і поступливість.
У Святошині до нас не приїздили ліліпути, та й фільм один раз тільки крутонули. Тут усе, так би мовити, у власному казані бродило та булькало. Знов були дитдомівці, і були вони й тут козирною мастю. У чому визначалася та масть? А в тому, що той, хто не був у кодлі, мав платити “пайку”. Кожному з нас уранці давали манну кашу. До манної каші ще й маленький, як і в санаторії Горького, шматочок вершкового масла. І два шматочки чорного хліба, і два шматочки білого хліба. Залежно від того, наскільки ти був слабак і без кодла, ти повинен був віддати або обидва білі шматочки, або тільки один… Мені якось поталанило, що я в цьому санаторії почав багато малювати. Я й до того малював, але в санаторії імені Горького чомусь не зробив жодного малюнка. А тут мов понесло — все малював і малював. Бо це був, власне, санаторій-школа. Інші діти мали значно важчу форму хвороби, ніж я, тому їх там тримали місяцями. Хоча якої якості знання вони одержували, сказати не можу. Отож тих, хто не вчився, зганяли у великий клас. І я, звичайно ж, потрапляв туди першим. Влаштувався в самім кінці і зразу ж починав малювати. Але малювання виходило дуже важке. Бо мама привезла мені альбом із крейдяним папером. Привезла олівці. Такі, в паперовій коробочці, кольорові олівці “Спартак”. Кольори — жовтий, червоний, синій, зелений, коричневий, чорний. Підточити їх — справжня мука. Ножичка не мав, бо в санаторії ножички всякі суворо заборонялись. А от у дитдомівців були “пісочки”, так називалися леза для безпечної бритви. Щоб дали мені “пісочку” підточити олівець, треба їм щось намалювати. Тут, у Святошині, хліб, пайка білого, були не тільки валютою, як у Пущі Водиці, а й даниною. Данину збирали “дитдомівці” з тих, хто слабий, хто не в кодлі. Мені з самого початку пощастило, бо хоч я був новенький, та до мене стояла черга за малюнками. Малюнки які замовляли? “Три ведмеді” Шишкіна, “Спартака на коні” (з малюнка на коробці кольорових олівців), ну ще літаки, танки. Малював зі страшною мукою — тверді грифелі олівців ковзали по лощеному крейдяному паперу. Коли ж починав натискати, від натиску твердого грифеля папір продавлювався, а то й проривався. Для мене фізично були найтяжчі оті малювання. Потім ніколи такого важкого малювання, саме для пальців, у мене не траплялося. Мене не чіпали і пайку ніхто не відбирав. Але тут сталось, знаєте, як ото в Булгакова описано, що ніби з повітря зіткався той сатана Воланд і вся його нечисть. Так і тут, у санаторії в Святошині, з’явився цей “пацанчик”. Скільки не намагався пригадати його риси — не зміг, та й годі! Десь йому було років вісім-дев’ять. І цей “пацанчик”, тільки він вигулькнув із натовпу і підліз до мене, зразу почав давити: “А вот ти Сталіна і Лєніна не магьош намалювати. Бо ти не вмієш!”…
У мене в голові якось спрацювало. Бо я наслухався в різних хатах і майстернях, куди з батьком ходив, що за те, що не так намальовано портрет Сталіна, чи не так підписана фотографія в газеті, саджають у допр. Отож я скумекав і відрізав йому: “У мене немає на це дозволу”. Тоді за мене взялися наблатикані “дитдомівці”, з якими цей “пацанчик” приперся.
— Та що ти вмієш, фраєр?..
Почали вони тиснути на мене, мовляв, ніяких дозволів не треба, а ти просто слабак, просто не вмієш і не можеш. Слабо тобі, бо ти хвалько і фраєр… Потім той же “пацанчик” пояснив мені, чому вони, “масть”, тисли на мене. Бо хтось із старшої групи хотів зробити татуювання — “наколку”, бо за тодішніми, дивними фантазіями і забобонами блатних, що коли на грудях наколоті Ленін чи Сталін, то не будуть розстрілювати!.. От вони й перли на мене. Певно, молодші, а може, й саме цей “пацанчик”, вивели “приблатньонних” на мене. Він із того часу весь час коло мене ошивався. Каже так зухвало: “От цього ти не можеш!” Ну я малюю. І все добре виходить. Тоді він гугнявить: “О, ти можеш… А от цього ти точно — не можеш!..” Я малюю і це. Все гаразд виходить. Тоді він знов під’юджує: “Ну, а Леніна тобі слабо намалювати!.. От спробуй, намалюй!..” Я йому знов своє: “У мене на це немає дозволу…” Після його постійних “понтів” я вже не сумнівався, що він той “лягавий”, який про мене старшим настукав…
Минає якийсь час — і тут нова зміна прибуває. Всі сільські. Такої дистрофії, як у тих сільських із санаторію імені Горького, у них не було. Проста справа — просто туберкульоз. Зразу ж “дитдомівці” почали лякати сільських, щоб ті їм віддавали пайку. І сільські хлопці, дівчаток я не пам’ятаю, віддавали білий хліб. Але не прямо старшим дитдомівцям у руки. А збирала хліб шпана з нашої молодшої групи. І відносила старшим. І теж не прямо, а передавала в умивальнику при туалеті. Наші блатяжки швидко підкорили колгоспників, і ті покірно віддавали хліб. Тільки трапився один хлопець — Василь. І не схотів віддавати свій хліб. Зразу старші не могли його примусити, бо вихователі досить суворо доглядали, щоб старші не товклися разом із молодшими. Вихователі таки добре знали свою паству. І тоді старші нацькували тих молодших, але не дитдомівців, а наших “київських пацанів”, які були зо мною в палаті. А в нашій палаті товклося більше 20 осіб. І “дитдомівська” масть нацькувала своїх сусідів, щоб Василя “отмєтєлілі” і він віддав свою пайку. Не знаю, чи є зараз у школах “стукалки” і “тьомная”. А тоді це було постійним явищем. “Стукалися”, тобто билися навкулачки за школою. А в класах практикувалась інша форма з’ясування стосунків — “тьомная”. Це коли когось ви дуже не любили, а не могли подолати. Тоді ви збирались і змовлялися на ту персону. І от коли персонаж ішов між партами, чи між ліжками, як у санаторії, то йому на голову накидали згори, ззаду чи пальто, чи кухвайку, збивали з ніг на підлогу. І вже по тих лахах гамселили і руками, і ногами. Якщо це була колонія чи дитбудинок, то бувало й до смерті затоптували…
Отож Василеві влаштували “тьомную”. На нього насіло чоловік сім чи вісім. Але він видерся з-під того пальто, звівся на рівні ноги. І тим, хто не встиг утікти, натовк пики. Бив добре, на відмашку!..
На якийсь час Василя городські облишили в спокої, тільки в спину цідили: “У, кугут! Куркуль!”
А мене мордував “пацанчик”. Був він швидкий, спритний. А рис якихось певних не мав. І сьогодні на санаторних фотографіях я не можу його визначити. І як його звали — чи Толян, чи Вовчик? Він скрізь бігав, всюди встигав. І що дивно — викладачі і вихователі геть не помічали тієї його прудкості і совання носа до чужих справ. Ну бігав він скрізь, бігав, а про мене ніколи не забував. Сиджу сам, без глядачів і малюю. Гульк — “пацанчик” уже поруч і зазирає мені в обличчя. “От хочеш, я тобі розповім таку таємницю, за яку розстрілюють? Хочеш?” Ну, я цього страшенно боявся. І відмовлявся слухати всякі таємниці. “Ну, ти й слабак! Це така таємниця цікава-прецікава! Але якщо ти її комусь викажеш, тебе розстріляють!..” От так він увесь час сидів мені на голові зі своїм “ти слабак” і “така таємниця смертельно секретна”. А тим часом історія з пайкою Василевою підійшла до кінця. Його якийсь час ніхто не чіпав і навіть не дражнив. Почали гратися з ним, річ для “правильних” городських пацанів зовсім неправильна. Якось вони й розговорили цього “кугута”. Здається, чи не найважливіше те зробив мій чи то Вовчик, чи то Толян. І ніби Василь сказав про портрет Сталіна, що той морду від’їв і ще в нього чоботи хромові. “А ми, мовляв, колгоспники, всі в чунях ходимо…” Тільки те Василь ляпнув, вони зразу ж побігли до директора…
Ну, звичайно, зразу матір цього колгоспника Василя викликали. Як, яким чином, не знаю. Навіть не уявляю, з якого вона була села, з близького чи далекого. Але вона, на диво, якось неймовірно швидко з’явилася після того доносу.
Правильні пацани казали, мати Василя так била, що в нього юшка текла і з носа, і з рота.
Але директор цього Василя додому не відправив. Василь відбув увесь срок свій до кінця. Та білий свій хліб, всю свою пайку віддавав до крихти.
