Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ, член НСПУ
Пишу цей короткий нарис не з тим наміром, щоб охарактеризувати Павла Загребельного як письменника, а лише для того, щоб переповісти деякі подробиці з життя Спілки письменників, які мені більше відомі аніж будькому з нині живих свідків. До того ж це той час, коли головою Спілки був Павло Архипович Загребельний.
Почну з того, що апарат Спілки починав працювати з 10 години. Павло Архипович приходив на роботу трохи пізніше, і його робочий день починався з бібліотеки, де він переглядав свіжі числа газет, журналів, особливу увагу зосереджував на нових книжках, радів, коли відкривав нового цікавого автора. Якщо ж о тій порі до бібліотеки заходив хтось із письменників, тоді затримувався надовго. Тим бібліотечним зустрічам, у яких розгорталися бесіди не лише про літературу, Павло Архипович надавав виняткових значень.
Із бібліотеки піднімався на другий поверх, і коли бачив під стіною, що навпроти приймальні, гурт спілчанських працівників, які, гаряче спілкуючись, курили, не зупиняючись, піднімав руку — вітався і… кроків через два, ніби щось пригадавши, підходив до запального гурту, спокійно зауважував: “Бібліотека працює, чи у вас роботи нема, що стіну підпираєте?”
Йоршистий гурт невдоволено замовкав, розходився по кабінетах…
Якби ви запитали: яким був Загребельний? Відповідь була б однозначною — великий працелюб. Ледарів і графоманів відчував на відстані. Любив порядок. Працівникам нічого ніколи не диктував і не вказував, що і як треба робити.
Листи, які йшли за його підписом, писав сам звичайною ручкою, але тримав ту ручку посвоєму оригінально. Не трьома пальцями, а всіма, ніби це не ручка, а пташка, яка може випурхнуть. Пам’ятав добро. Умів прощати. Любив гумор і дотепи. Був запальним, іноді різким і… справедливим. Губився перед хамством, нахабством і грубістю.
Мав вишуканий смак, був естетом. Умів просто й елегантно одягатися.
Свою нестандартну статуру (високий зріст, широкі плечі, підтягнута постать) Загребельний одягав у класичні костюми, які шив йому приватний кравець Аркаша.
Тож, коли Павло Архипович як член української делегації збирався до США на засідання сесії ООН, — замовив у Аркаші новий костюм. Майстер дуже старався. Та коли костюм був готовий, майстрові не сподобалось, як “сидить” піджак. Павло Архипович прямо від Аркаші у новому костюмі заїхав до Спілки. Роздивляємось, хвалимо. “Ні! — сміючись стверджує Павло Архипович, — Аркаша переконує мене і себе, що на спині щось не так і він хоче спинку переробити. Він каже: “Павел Архипович, Вы едете в Америку. Там, где Вы будете заседать, будет и Киссинджер. А вдруг в перерыве Вы окажетесь к нему спиной, он глянет — и представьте каково мне, если он подумает: какой это партач шил ему костюм. Не, не, — надо переделать!”
Павло Архипович виходить із кабінету і застає в приймальні Мушкетика.
— Юро, ти вже з відпустки?
— Вчора з Одеси.
— Як там в Одесі? Що нового?
— В Одесі гарно. Стриженюк женився.
— Знов?
— Знаєш, гаарна жінка.
— А де ж ти її бачив?
— На пляжі.
— Старієш, Юро. Гарну жінку і в куфайці видно…
Робота у Спілці у будьяку пору року закипала ключем у другій половині дня. Зранку письменник приходив тоді, коли йому щось дуже треба було, або щось трапилось. А траплялося всякого чимало. То хтось не те ляпнув при свідках, то напився, то у когось книжку “зарубали”. Тоді Спілці постійно доводилося втручатися, розбиратися з тією чи тією історією, виручати, допомагати письменникові.
Пригадую, як ледь по одинадцятій у приймальню заходить Григір Тютюнник. У костюмі, білій сорочці, з похмурою байдужістю на обличчі. Весь зосереджено стриманий, неквапливо сідає за приставний столик і стишено, навіть утаємничено, питає, чи є Загребельний. Кажу, що є.
Зітхаючи, відкидається на спинку стільця — стрімко підводиться, іде до дверей, але не до тих, що в кабінет Загребельного. Повертається. Знову сідає. Випростовується на стільці, п’ятірнею прибирає з чола пасмо розкішного чуба і раптом зовсім несподівано: “Я надумав купити машину”.
Без будьякої реакції на почуте, беру зі столу папку — зникаю в кабінеті Загребельного. Підбігаю до Павла Архиповича і тихенько: “Павле Архиповичу, там до вас прийшов Тютюнник, він хоче купити машину”. Павло Архипович миттєво: “Набирай Бандуру”.
— Олександре Іларіоновичу, це Загребельний. Там у тебе, запитай, у бухгалтерії є гроші?.. Нікому ні копійки нехай не дають. Зараз у видавництво прийде Тютюнник. Всі гроші віддайте йому, як гонорар. У видавництві лежить його рукопис.
— Але ж його рукопис не стоїть у плані. І до рукопису є зауваження.
— Так поставте. Я напишу передмову.
Загребельний виходить до Тютюнника: “Григоре, машину хочеш?! Це добре, — приязно вітаються за руку. — Зараз їдь у “Дніпро”, вони виплатять тобі аванс…”
Поки Тютюнник розмовляє з Павлом Архиповичем, біжу у двір, домовляюся з водієм Володимиром Зосимовичем, щоб відвіз Григорія до “Дніпра” і додому.
Гроші Тютюнникові виплатили. Машину він купив. А про історію з купівлею і про те, як ту машину “переганяли” з Одеси до Києва, детально розповів Олекса Різниченко на сторінках журналу “Україна”.