Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький
Не знаю, з чого й почати — стільки спогадів роїться в душі, стільки пригод веселих і прикрих, стільки подій трагічних і кумедних, стільки людей, до тих подій причетних… А головне — як “упоратися” з часом? Знаю Олександра Климчука від ранньої юності й до останнього його телефонного дзвінка до мене.
От із цієї миті — миті знайомства й починай свої спомини, покладайся на власну пам’ять. Епізод за епізодом, випадок за випадком…
Гм… Коли ж ми познайомилися? Не пам’ятаю, мені здається, що я знав Олександра завжди. Сашко, Саня. Або, як його ще називала мати, — Шура. При згадці про матір одразу ж спливає у пам’яті, як вона, стара сільська вчителька, падає на щойно прибрану перед Великоднем і Проводами могилу та крізь сльози зойкає: “Христос воскрес, Володю!” Так, наче Володя крізь товщу землі має неодмінно почути цей всеподільський, всеукраїнський, всехристиянський пасхальний вигук.
А онде Сашко нахилився над матір’ю, узяв її під пахви, звів на ноги, — не плач, мамо, Володі вже не повернеш у цей світ, — а сам також безгучно схлипує, бо ж любив рідного брата, міг розповідати про нього безкінечно. Як Володя окошився в Білорусі (здається, після служби у війську), як став там студентом, дисертацію захистив, одружився, як здобув звання лауреата республіканської наукової премії Білорусі (не пам’ятаю, як ця премія офіційно називається, але дали її за якийсь хитромудрий винахід у царині фізики та електрики очолюваному Володимиром конструкторському бюро). Обидва брати за першої-ліпшої нагоди зустрічалися на вкраїнському Поділлі, а нагомонівшись про життя-буття, роз’їжджалися у різні боки: Сашко в Київ, Володя — в Мінськ. Так тривало багато літ, аж до того трагічного дня, коли Володя, нарвавши повний рюкзак яблук, вирушив на залізничну станцію Наркевичі тою ж сошею, яку і я, автор цих рядків, топтав свого часу (босоніж чи взутий у таку-сяку взуванку) десятки або й сотні разів.
І за якихось два чи три десятки кроків од залізниці Володю наздогнала машина. Збила з ніг на рівній дорозі, перед самим переїздом. Тільки яблука посипалися на сошу. Власником авто виявився місцевий мешканець (село Юхимівці), п’яний як чіп. Дививсь я на жалюгідну постать того водія під час засідання Волочиського районного суду і не покидала мене недоречна (а може, й доречна) думка: чи знає він, типовий забулдига, алкаш, кого убив? Не просто чолов’ягу з наповненим фруктами рюкзаком…
Уже не пригадати прізвища-імені того вбивці, як не згадати, скільки літ йому тоді впаяло наше правосуддя, адже збігло з того часу зо три десятки років, пам’ятаю тільки, що ми тоді, повертаючись робочим потягом із Волочиська до Проскурова (була з нами ще одна жінка-журналістка), пом’янули Володю чаркою (не одною!) доброї наркевицької самогонки.
Мабуть, настав час прояснити ситуацію. Та спершу наведу текст Климчукового дарчого напису на книжці нарисів “Прощання слов’янки”: “Із запізненням, але — з любов’ю. Борисові (Броніславу Грищуку), братові — трохи сергіївський Ол. Климчук. 20. 8. 88. По дорозі з Києва на Сергіївку”. Отже, про витоки, пафосно кажучи, нашої дружби з Олександром Климчуком. Народився він у селі Глядки Волочиського району за кілометрів п’ятнадцять од моєї Сергіївки. Обставини склалися так, що його мати Фрозина Степанівна мусила переїхати до Сергіївки, де проживала тоді сім’я Грищуків. Грищуки ж на той час будували хату в Наркевичах, те робітниче селище, по суті справи, поряд із Сергіївкою (десять хвилин на човні, двадцять суходолом). Одне слово, купили Климчуки в Грищуків сергіївську хату, ми з Олександром тоді ще студентами були, Климчук російську філологію в Кам’янці студіював, я — журналістику “ві Львові”. Тоді, властиво, ми й зустрілися — спершу на березі стагектарного наркевицько-сергіївського озера, а потім — продовжили знайомство на човні, що його я щоденно, сказати б, винаймав у знайомих. Сашко, як і я, прибув у час літніх канікул на малу свою подільську батьківщину, й тоді, за веслами, про що ми тільки не говорили, а головне — про перші наші літературні (поетичні та прозові) проби пера, нарікали на те, що дуже мало в нас державних періодичних видань, які б охоче друкували твори молодих. Олександр Климчук, юний, стрункий, вельми схожий на кіноактора Андрія Миронова, його буквально розпирала молодеча енергія (трохи згодом, при зустрічах у Києві, Хмельницькому чи й Москві, Сашко постійно цілком серйозно пропонував: “Давай поборемося, Грищуче!”. Не раз був я свідком борцівських звитяг Олександра, викликаних дією його вулканічної енергії, нестримного азарту та незмінного бажання руху, а коли організувати сеанс вільної боротьби не вдавалося, тоді Климчук обходився словесними “підколюванями”. О, на це він також був мастак! Йому ніц не вартувало о другій, о четверій годині ночі розбудити настирним телефонним дзвінком і, змінивши свій баритон на дитячий фальцет, поцікавитися, чи часом їхня мати не ночує в мене, і все це російською мовою. Оскільки телефонна розмова повторювалася частенько, то я неодмінно уривав її на півслові: “Кончай випендриваться, задрипаний русскій філолог!”. Цим самим я натякав на російську філологію, яку й закінчив Сашко в Кам’янецькому університеті, а дещо згодом, коли Климчука нагородили премією імені Галана і коли нічні розиграші тривали й далі, я змушений був удаватися до артилерії крупнішого калібру: чи ти, вельмишановний русскій філолог, плював сьогодні на папу? Натякаючи тим самим на памфлет Галана “Плюю на папу!”
Мушу тут зізнатися, що Сашко ніколи не ображався чиїмось жартам на свою адресу, навіть найжорстокішим, а відразу ж намагався їх парирувати. Не пам’ятаю випадку, коли б він одразу знаходив залізничного квитка, аби пред’явити кондуктору при посадці. Поки перебере всі папірці в кишенях, поки натрапить на потрібний… А то якось телефонує з Києва: буду в Хмельницькому тоді-то, такий-то вагон… Мій син їде на вокзал, чекає поїзда. А Сашка у вказаному вагоні — нема. Сашко замість Хмельницького зійшов у Гречанах, за дві зупинки до Хмельницького. Такі або подібні випадки з ним траплялися трохи не кожного приїзду на малу свою батьківщину. Одного якогось дня проводжали ми (художник Микола Мазур, поет Павло Гірник, фотомайстер Олександр Соленцов, композитор Олександр Дудар і я, Бр. Гр.) Олександра Климчука на потяг Братіслава—Москва. Як зазвичай, спізнювались, я навіть, біжучи з важенною сумкою услід за хлопцями, гепнувся добряче захмеленою головою об перонний асфальт і здер собі шкіру з правої щоки, зчесав так, як ото підошву зчісують. Після цього прикрого випадку Климчук став до мене шанобливо звертатися на Ви: “Уявляю, як Вам боляче, Братіславе Антоновичу…” Одразу й назва потяга обігрувалася, й твоє ім’я, і ти не знав, чи гніватися, чи сміятися тобі належить у цьому випадку, ти думаєш, як би його перебути просто вдома якийсь тиждень-другий, доки нарешті відліпиться од щоки кривава засохла шкаралупа. А тим часом Братіслав уже до тебе приліпився, вважай — назавжди.
Ох, як це важко — писати про того, кого ти любив, на кого гнівався безпричинно і “причинно”, про того, кого раптом не стало на світі. Не стало для його дружини Олі, для його донечки Надії, для його друга уславленого українського художника Івана Марчука, для усіх майстрів пензля, які знали Климчука, про яких він писав у редагованому ним журналі “Україна”, журналах “Ранок”, “Музейний провулок”, газеті “Молода гвардія”, у численних мистецьких альманахах, всесоюзних та міжнародних. І, нарешті (все одно мені не перелічити всіх світових видань, які друкували художні літературні та мистецькі твори нашого земляка, людину енциклопедичних знань, покликаних множити славу України за будь-яких умов, “во врем’я люте” і культівське, застійне і перебудовне, демократичне і реакційне) — сімсотсторінковий апогей, підсумок усього творчого життя Олександра Олександровича, його мистецьке дослідження, фоліант “Я єсмь” — про життя і творчість художника Івана Марчука.
Ще кілька епізодів, подаю їх “телеграфним” стилем.
Москва, останній радянський письменницький з’їзд. Ми з Сашком в аеропорту, чекаємо прибуття якогось там азіатського літака, на ньому має прилетіти Чингіз Айтматов, уславлений киргизький прозаїк. Прилетів. Чингіз підступає до Сашка, упирається вказівним пальцем у груди співбесідникові:
— Это вы Александр Климчук? Журнал “Украина”? Встретимся через два часа в буфете гостиницы “Россия” на пятом этаже, а пока я приму душ после самолета, побреюсь”.
Про що вони там говорили, не відаю, але згодом у журналі “Україна” з величезним задоволенням прочитав нарис Климчука про Чингіза Айтматова, про його малу батьківщину, про табуни коней — ось вони летять просто на тебе з чорно-білої фотографії, а на першому огирі мчить сам Чингіз, розхристаний, скуйовджений, босий, із закасаними ногавицями…
А це вже фото з художньої майстерні хмельниччанина Миколи Мазура, де Климчук про щось захоплено розповідає нам, його давнім приятелям і знайомим. До речі, про дружбу Миколи та його уже, на жаль, покійної дружини Людмили з Олександром варто було б написати цілу книжку… А хіба не варте книжки, кінофільму, кольорового альбому наше творче співробітництво (Олександр Климчук, поет Павло Гірник, фотомайстер Олександр Соленцов, концертмейстер і композитор Олександр Дудар, художник Микола Мазур та інші митці Поділля). Та не судилося. Завадило традиційне українське: духовні лінощі, байдужість (так званий пофігізм)… Чи, може, чиясь гординя? Не відаю. Та й не місце тим здогадам у цій публікації. Бо ось він, Олександр Климчук, дивиться на мене з траурного фото у газеті, дивиться серйозно і допитливо, немов хоче щось мене запитати, наприклад: “Ти, Грищуче, завіз у село машину жому для маминої корови?” І я мовби подумки відповідаю: “Завіз, Сашко, цілий “Урал” завіз, та ще з нарощеними бортами!” І проїжджали ми по тій самій соші, біля того місця, де згодом розсиплються яблука, що їх колись нарвав Володя у нашім саду, і напівзруйнована хата наша, Сашо, подільський брате мій, стоїть без вікон та дверей і без даху над головою…
