Павло МОВЧАН
Мова не про загальнолюдський вимір, а передовсім — національний… Перечитуючи “Повість давноминулих літ”, ми здогадуємося, що наша історія значно глибша, аніж її нам витрактовують історичні джерела… Коли той чи той історик наш етнічноісторичний масив прив’язує до нових віків, наділяючи нас певним історичним запасом, омолоджуючи наш етногенез, ми, звичайно, тішимося своєю етнічною молодістю, але, коли до наших рук потрапляє артефакт із доби трипільської, наше єство здригається, опромінюючись енергетичною спорідненістю, і тоді в нас пробуджується щось позаісторичне, щось архетипновідлунне, якому є єдине ім’я — моя минувшина, моя резонансна відлунність, що закладена на рівні ДНК…
І коли ми хочемо з’ясувати для себе велику таїну міграційних шляхів небесних птахів, що прилітають до наших осель, гаїв і лісів навесні, а відлітають щоосені, то приходимо до висновку, що зоряне небо і магнітні поля є компасом для наших лелек, ластівок і всякого птаства…
Коли ми, оглядаючи безмір людського обрію, запитаємо, а за якими зорями козаки досягали берегів Константинополя, за яким компасом вони ходили під вітрилами і без них до далеких інших берегів, то наше розуміння цього феномену обмежується штампами: читали зоряне небо, мали добру пам’ять… Той, хто хоч раз потрапляв у відкрите море, коли береги зникали, той відчував, як наше єство стискалося, а спина шукала ніби певного опертя об облавок, об рею, або ж об спину твого побратима…
Щоразу, коли заходить розмова про походи київських князів “у греки” морськими шляхами, які ніби зафіксовані на рівні підсвідомості, я здогадувався, що цей досвід морських шляхів зафіксований на рівні ДНК. Тому розглядаючи походи найхоробрішого, найвідважнішого воїна, ім’я якого не випадково злютоване з 2х категорій: “святості” і “слави”… Так, Святослав став втіленням нашої загальнонаціональної слави, яка була здобута у перемогах над нашими вічними ворогами, що впродовж століть займалися найбезчеснішим ремеслом: торгівлею живими людьми, тобто нашими прародичами, яких вивозили з берегів Руського (тобто Чорного) моря і моря Хазар (Каспій) у великі близькосхідні міста. І ця торгівля тривала віками. Наші бранки і бранці мали великий попит на невольничих ринках, бо їх цінували за фізичну витривалість, сумлінність, працьовитість і кмітливість, як, власне, і сьогодні на тих же європейських ринках праці цінують український живий товар за ті самі достоїнства… Тому постать Святослава потрібно розглядати як постать одночинного позбавителя невситимих голів змія, що прилітав на наші землі за черговою офірою… Він ніби лезом меча провів межові лінії на питомо історичних землях СкіфіїРуси. Не випадково меч Святослава став визначальним елементом у незгладимому символі — тризуба, тризуба Святослава, магнетичну силу якого було перекреслено хрестовиною по смерті Святослава.
Наша оповідь присвячена саме цьому київському великому князеві, тому що його життєвий чин, його подвиги цементують нашу історичну пам’ять, пробуджують національні чесноти і гордощі за наших пращурів, і це особливо актуально сьогодні, в часи наших чергових історичних випробувань. На вершині нашого духовного пантеону національних героїв яскравіє постать саме Святослава, сміливістю, відвагою, лицарським духом і вмілістю якого захоплювалися навіть вороги…
Згідно з літописними даними, Святослав почав свої походи 964 року на Оку і Волгу, на землі в’ятичів, котрі перебували під контролем Хазарського каганату. Літописець Нестор у “Повісті давноминулих літ” відзначає, що коли Святослав виріс і змужнів, почав він збирати багато воїнів хоробрих; і був він швидкий, мов пардус, і багато воював. У походи ж він не брав з собою ані возів, ані котлів, не варив м’ясо, проте тонко порізавши конину чи звірину, або ж яловичину і засмаживши на вугіллі, їв її; не мав він ані намету, ані постелі, а спав, підклавши під голову сідло. Так само чинили і воїни його. І покликався до своїх супостатів: “Іду на Ви!” Візантійський хроніст Х ст. так відтворював його зовнішність: він був середнього зросту, не надто високий і не надто низький, з густими бровами і світлосиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим волоссям (вусами) над верхньою губою. Голова у нього була оголена, а з одного боку у нього звисав пучок волосся — ознака знатного роду, міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла співмірні, а вигляд він мав похмурий і суворий. В одне вухо у нього була встромлена золота сережка, оздоблена карбункулом і двома перлинами. Одяг на ньому був білий і відрізнявся від довколишніх помітною чистотою.
Після завоювання земель в’ятичів, які визнали Святославову зверхність, він зосередив свою увагу на Хазарському каганаті. Проте без завоювання великої Волзької Булгарії, яка була васалом Хазарії, Святослав не міг приступити до двобою з найбільшим історичним ворогом, що виснажував наші землі протягом віків…
Наділений, як визнають історики, особливо гострим, стратегічним мисленням, великий князь Київський зробив єдино можливий вибір — стрімко розгромив військо Волзьких Булгар, про що свідчить арабський мандрівник і географ Х ст. ІбнХацкаль: “Руси спустошили місто Булгар”. Розгромивши Волзьких Булгар, Святослав 965 року виступив проти хозар, і, завдавши поразки кагану, переправився на правий берег Дону для штурму каганської фортеці Саркел, що в перекладі означає “царська фортеця”, збудованої за сприяння Візантійського імператора Феофіла як заслін від русів. Про будівництво цієї фортеці відомо з трактату “Про керування імперією” Костянтина VII Багрянородного, в якому він відзначає, що оскільки на тій землі не було каміння, то Петроній Каматір, головний візантійський будівничий, спорудивши печі, випалював у них цеглу, змурувавши з неї фортецю, розчином для якої були розмелені річкові мушлі… Без особливо довгої облоги Святослав здобув цю твердиню, перейменувавши її на Білу Вежу… Здобувши Саркел, Святослав 968 року штурмом узяв найбільш укріплену фортецю столиці в гирлі Волги Ітіль або ж Хазар, яка була розташована на неприступному острові, де була резиденція верховників Хазарії: Кагана і Бека…
Можна перераховувати наступні перемоги Святослава над аварами, ясами і косогами… Можна пригадати, як він завоював суміжну землю з Хазарією — Джідан, як увійшов у місті в фортецю Семендер, діючи спільно з тюркськими племенами огузів (пращури сучасних туркменів і азербайджанців), але найвизначальнішим було знищення ним цього гнійника — Хазарського каганату, що безперестанно спустошував своїми набігами на наші землі давні наші посілості й наводнюючи невольниками Візантію і все Середземномор’я… Це людоловство тривало протягом тисячоліть задовго до княжої доби, тому й етнонім слов’яни (склаби) означало не що інше, як раби…
Святослав, зруйнувавши це осине гніздо, згодом свій погляд обернув на тих, хто, власне, і був замовником цього товару… Візантію…
Але варто пригадати, що ці походи були традиційними. Ще задовго до Аскольда і Віщого Олега, на стягах яких в’яззю було виписано дивне слово “Дін”, що означало “Віра” або “Закон”, ходили з наших земель морськими походами і пелазги, і венети, і анти, і скіфи…
Римський історик Помпей Торг, автор “Всесвітньої історії”, стверджує, що скіфи тричі домагалися панування над Азією. Останній період скіфського панування відноситься до VII ст. до н. е.
Згаданий уже Помпей Торг писав, що Азія платила данину скіфам протягом 1500 років, аж поки асірійський цар Нін не поклав цьому край.
Відомий дослідник В. Lewig у книзі “Світ неймовірного”, використовуючи давньоперсидські хроніки, пише, що на північ від Андалузії лежить Рим, Бурян, а далі країни слов’ян і аварів… Морем постачалися слов’янираби, франкські й ломбардські, разом із хутром, клей і мечі.
Принагідно потрібно згадати вже нами цитованого візантійського історика Лева Диякона, який, посилаючись на “Описи морського берега” Аріана, зазначає, що син Пелея Ахілл був скіфом і походив від полку, що на Меотідському озері…
До речі, так Лев Диякон, відтворюючи битву між росами і візантійцями, постійно називає Святослава — скіфом. Наприклад: “Стангел, який очолював військо, що перебувало в Переславі, вважається серед скіфів другим після Свендослава”.
Координати історичної свідомості, формуючи наше минуле, слугують дороговказом у завтрашнє, підносячи силу духу, самоповагу і почуття патріотизму, щоб ми могли впевнено стояти на своїй землі, яку намагалися протягом тривалого часу висмикнути у нас ізпід ніг, вручаючи нам чужі стяги, на яких тавром було вичиткуване слово “зневіра”. Тому меч Святослава — серцевинний — мусить завжди бути піднятим вістрям у небо, витворюючи своєрідний символ триєдиного часу…
