Надія КИР’ЯН
У трьох виставкових залах Національного музею літератури України відкрилася виставка художника Миколи Мудрого. Авторові 85, але він сповнений творчих сил і молодечої енергії. Постійно проводить неповторні екскурсії — цікаво розповідає про свої картини, історію їх створення. А кожна картина — це справжня новела із захопливим сюжетом, від найдавніших до найсучасніших.
Народився Микола Миколайович у селі Піщане на Полтавщині 1930 року. 1949го закінчив художнє училище в Кременчуці, а 1964го — Київський художній інститут. Намалював понад півтисячі картин, видав кілька книжок, де поєднав малярство із власними віршами. Автор злободенних, надзвичайно гострих політичних плакатів. Усі жанри його творчості представлені на виставці, яку він присвятив українцям, що віками виборювали незалежність: “Усе, що ви бачите на моїх полотнах, — це духовне надбання моє і моїх рідних, а також земляків, серед яких я ріс. Ці люди допомогли мені подолати всі лихоліття, які довелося терпіти, — і голодомори, і війну… Їхні милосердні серця залишилися в моїй пам’яті на все життя. Своєю добротою вони навчили мене читати історію наших предків”.
Отож екскурсію за своїми картинами художник починає з давніхдавен, коли до льодовика люди, які жили в цій місцевості, їли лише ягоди, плоди… Цю землю тоді ніхто не обробляв, бо вірили: якщо лопаткою хтось копне, землі боляче. Стародавні вірування дійшли до сьогодні.
Микола Мудрий отримав прізвище діда, який походив із села Мудрівки Черкаської області. І воно йому дуже пасує: увібрав у своє єство мудрість віків, найкраще, що жило в людях: працелюбство, доброту, захоплення красою, любов до рідного краю і його давньої історії. Цьому присвячує свої полотна.
— Ось на цій картині, — продовжує “екскурсовод”, — зображено свято Івана Купала. Молодь стрибала через вогонь задля очищення. Дехто думає, що віночки, які пускають на Купала — дитяча забава. Насправді це єднання людини з космосом.
У Геродота є згадки про Україну. Історик захоплювався: якщо ви хочете попробувати смачне молоко, то їдьте в устя Дніпра. Там такі луки, така трава! Риба смачнюща. А жінки які! Якщо ви їх побачите, звідти ніколи не повернетеся.
Йдеш до Храму не просити,
а Богу дякувати
“На світі той наймудріший, хто найдужче любить життя”, — писав Василь Симоненко. Тому Микола Миколайович із побожністю ставиться до жінок: “У нас був матріархат і зараз усе тримається на жінках. У них світлі голови, вони хочуть, щоб було потомство, вічне життя”. Звідси ціла галерея жіночих портретів. “Оці люди знали таке, що в університеті не вивчиш за 5 років”.
Бабуся, мати, онучка — усім присвячено найсвітліші, найліричніші картини. І спогади: “Коли на Водохреща святили воду на Дніпрі, я казав, що побіжу наберу там води. Бабуся відповідала: Бог цього дня посвятив усю воду. Іди до нашої річечки, набери води, і не треба тобі аж туди бігти”.
— Доброти, турботи про людей — ось чого вчила бабуся, — продовжує художник. — У нас на криниці стояло дерев’яне коритце, і там бабуся клала яблука й груші — для випадкових перехожих. Коли я був пастушком, пробігав повз, уже набравши в торбу яблук. Одного разу мені сподобалося дуже гарне яблуко з коритця, і я його взяв на додачу до тих, що вже мав. Увечері бабуся каже: то ж я людям поклала, і відро стоїть, щоб люди напилися. А ти взяв! Більше там не бери, під яблунею їх — скільки хочеш.
А коли йшов до церкви на Спаса яблука святити, бабуся повчала: “Поклади зверху ще яблук і роздай прохачам. Бо вони увесь час у Бога просять: дай, дай! А де ж він стільки набере тим старцям? А ти йдеш до Храму не просити, а Богу дякувати”. — Ось яке розуміння! Це мудра філософія.
А на цій картині мама з яблуками в кошику. За язичницькими віруваннями, яблука святили не стільки для того, щоб з’їсти — якщо яблука посвятиш, то добрий врожай буде наступного року. Ці люди думали про майбутнє, хотіли, щоб життя, цей світ були вічними. А зараз більшість про вічне не думає: труять землю хімікатами й гербіцидами, засівають культурами, які її виснажують заради сьогоднішнього прибутку. Людина здрібнюється, і цим принижується.
Микола Мудрий відчуває найтонші порухи душі і вміє їх передати. Ось на картині “Чого листочки падають?” красива дівчинка, тільки засмучена. Це онучка художника, якій стало шкода осіннього листячка. “Ми ж їх не будемо прив’язувати, це ж не ялинка”, — пожартував дідусь, а малій сумно стало, що листочків не повернути.
У світі відбуваються чудеса, які люди ще не зрозуміли. Усі загадки дуже довго зберігає український етнос. Особливо в піснях. Ось картина “Маруся Чурай у розпачі”. У житті її сталася трагедія, проте Маруся залишила нам сотні пісень, їх співає народ. І це головне. Портрет видатної художниці Катерини Білокур, яку не оцінили односельці, біда її була в тому, що селяни вважали: раз усі йдуть на буряки, й ти там будь! А вона ж їх оспівувала, їхню любов до країни, до природи. А їм це й на думку не спадало. Є й Марія Приймаченко, у якої цікава філософія — в її птахах, левах, які вона малювала. Леви з людськими обличчями. Це не прості леви, вони спонукають до глибоких роздумів.
— А як ви думаєте, чого плаче Ярославна? — запитує Микола Миколайович, підвівши відвідувачів до картини “Ярославна”. — Думаєте, тому що Ігор іде на війну? Так вона сама посадила його на коня, бо захищати рідну землю — святий обов’язок. Вона плаче через те, що князі, брати Ігоря двоюрідні і рідні боролися за київський престол. Їм треба, щоб він поїхав і загинув. У них триває ворожнеча — не можуть поділити батьківщину. Один каже: клейноди не готові, другий — коні не ковані, а той податки ще не зібрав, нема за що коней докупити… А Ярославна каже Ігорю: не слухай, бо насувається навала кочівників, іди. І Ігор пішов. Він повідомив: ми не відступили, ми всі полягли, але не здалися. А у школі дітям розказують, що він зробив неправильно, загубив свою дружину. Ні, він зупинив лихо, яке насувалося. Ярославна плаче через зраду, через підлі й нерозумні вчинки своїх. В Україні боротьба за її самостійність, за її етнос непроста. А українські землі при княгині Ользі були від Балтійського моря аж до Каспійського. Новгород теж був український, там сиділи наші князі.
Беззахисність —
це бездержавність
Вражений художник піснею Оксани Петрусенко: “Чи я в лузі не калина була… Взяли мене поламали та в пучечки пов’язали…”
“Відчувається, що це про беззахисну людину, — говорить Микола Миколайович. — А беззахисність — це бездержавність”.
За княжого періоду найцікавіший і найактивніший Святослав. Він залишався язичником, отримав багато перемог. Із такими людьми, як у нас, можна здобути будьяку перемогу.
Після язичництва, коли з’явилося православ’я, почався козацький період.
Один із найвідоміших козацьких героїв — Байда. Відомо понад сорок варіантів пісні про нього. Микола Мудрий намалював картину і написав свій варіант. “Висить Байда на гаку, // З яничар регоче, // Султан дивиться на це // Зубами скрегоче! // Он дивіться, бусурмани, // Який він вояка, // Що ти йому не роби, // Сміється, собака…” І висновок: “Народу осердя // Сміх, то є безсмертя”.
Такі вони, козаки. У бою їх не перемогти. Але хитра Катерина одурила. Про це картина “Руйнація Січі”. Катерина послала Потьомкіна, козаків оточили. Вони вирішили захищатися до останнього. Тут виходить священик, предок таких, які тепер проповідують “руський мір”. Ми ж браття православні, як і ви… Наївні козаки кинули зброю, а їх пов’язали й погнали до Сибіру. А гетьмана Петра Калнишевського закували в кайдани, він до смерті мучився в темниці. Отак брехнею та обманом москалі жили і тепер живуть… Картина “Гетьман Полуботок і Петро І”. Сюжет такий: “Питає москаль у Полуботка: де золото сховав? А він відповідає: де золото, спитай у Бога. Духу козацького москаль не розуміє. Якщо ти мене навіть уб’єш, земля народить сотні таких, як я”.
Он твоя картина прилетіла!
— В Україні, особливо в селі багато прекрасних традицій. Коли мама йшла на роботу — ставила віник біля дверей, щоб видно, що господині немає вдома. У нас не було моди замикати двері. А тепер замикають на замки, ставлять сигналізацію. І хваляться високою цивілізацією. Що це за цивілізація і звідки вона прийшла? Хіба це українські традиції?
Економіка нормально розвивається тільки там, де є культура. Людей треба вчити культури, щоб думали про завтрашній день. Щоб були терплячі, спокійні, впевнені в майбутньому. Людина має бути цілісною, самодостатньою.
Біля картини “Куди ви, українці?” Микола Мудрий розповідає: “Коли сніг тане, між борознами така чорна земля, наче хтось чорноти понамазував. Це таке диво! Як на море не можна надивитися, так і на поле, коли починається весна. Розмовляємо якось біля такого поля із земляком. Дивимося — люди на заробітки йдуть. За сім кілометрів станція — ще й назва така — Рублівка. По рублі йдуть. А тут лелеки сідають. Співбесідник каже: “Он твоя картина прилетіла”. І справді: лелеки пролетіли тисячі кілометрів до рідного краю, а ви, люди, куди йдете? Хто вас жене? Зупиніться! Це ж така земля, можна з хлібом їсти! Той, хто має батьківщину, рабом не буває!
Птахи мають пам’ять, риба має пам’ять, дерево має пам’ять. А людей треба переконувати, щоб не бігли, не знати куди. Тут же ваші корені, магнітні лінії йдуть зовсім інші, ніж, приміром в Африці чи на іншому континенті. Ті, що тут народилися, а живуть у Канаді, хочуть хоч походити тут, подивитися. Є природні сили, які нас тримають біля рідного гнізда”.
За 56 років
не надивився на неї
Окрема новела, повість, роман, неймовірна бувальщина — це незабутня дружина Людмила. Їй присвячено багато картин, віршів, а найголовніше — все життя.
“Коли чоловік захоче сподобатися жінці, він може на небо залізти, — зізнається Микола Миколайович. — Коли я зустрів свою майбутню дружину, готовий був робити все, аби вона хоч глянула на мене. Я з нею прожив 56 років, а не надивився на неї. Мені трапилася Венера Мілоська, Джоконда. Я два роки за нею ходив, доки насмілився поцілувати. Мій директор хотів мені допомогти, пішов сватати, а я боявся, щоб усе не зіпсував: так я хоч гітару ношу за нею, а то вона й чохла не дасть мені. У крові в неї щось королівське. Красива, мала абсолютний слух, співала, грала на різних інструментах, прекрасно танцювала. Найкрасивіше, чого мене навчила дружина, — танцювати танго. Я відчув себе людиною, вперше усвідомив, що живу на землі й на щось здатен. Великий філософ Ніцше писав: “Мені хочеться бачити чоловіка й жінку такими: його вправним вояком, а її в народженні дітей. Обох — вправними в танцях”.
Для українців характерні чисті, світлі почуття, доброта, працьовитість, щирий гумор, образне мислення. Такий етнос український, він вічний!
