Софія МАЙДАНСЬКА
Оглядаючись у своє історичне минуле, бачимо, що жінка в Україні ніколи не губила своєї гідності. Правда, від степових амазонок, описаних Геродотом, як рудимент, ще довго залишалися по селах опоетизовані народом “макогонні” війни. Не кажучи вже про блискучі діалоги (куди Платонові рівнятися), які відбувалися у квітучих садкахАкадеміях, розділених плотами або межею, і розкривали глибинні основи буття, завершуючись ритуальним поклоном “спинами”.
Пригадаймо обличчя гордовитих парсун у перлових тканках, шитих золотом корабликах і очіпках — ми ловимо на собі мудрий, із лукавинкою погляд їхніх пильних очей. Ці пишні молодиці нічого спільного не мають із напудрованою розбещеністю придворних фавориток. Правиця парсун зазвичай лежить на книжці.
Княгиня Ольга, королева АннаЯрославна, султанша Гюррем СултанРоксолана — дружина Сулеймана І Пишного, поєднували “державного кормчого розум і начальника веслярів слово” (Плутарх).
Гальшка Гулевичівна, жінки з роду Острозьких, Дашкевичів, Глинських, Чорторийських, Хоткевичів, разом із своїми шляхетними чоловіками стали фундаторами і меценатами рідної культури.
Матері славних наших гетьманів, і серед них стара Розумиха, здається, ніби й сьогодні прискіпливо стежить за тим, щоб не зганьбилася між чесними людьми її вінценосна невістка Єлизавета.
Та наші селянки також не були позбавлені гідності і шляхетності. На світлинах початку ХХ століття ці жінки сидять, мов святі на престолі: МатеріОдигітрії, оточені дрібними, охайними діточками; поцарськи вони носять білі перемітки, вишиті сорочки, добре намисто з дукачами. Одна гостя з Москви, побачивши світлину, де на голові нашої жінки була перемітка, вигукнула: “Не может быть! Разве у ваших деревнях так носили?! Это напоминает головной убор эпохи итальянского Ренессанса!”
А потім почалися переможні п’ятирічки з пафосом табірних бушлатів і колгоспних куфайок. Почалася ера великого Страху. Від побляклих світлин 30—50х років віє якоюсь тупою, майже тваринною приреченістю. Мати з дітьми сполохано збилися купкою, наче під тюремною стіною перед розстрілом: діти з переляканим, застиглим поглядом, голомозі або у зіжмаканих чорних картузиках, куцих піджачках, босі або у стоптаних черевиках. Чомусь усі раптом забули про красу і гідність, бо краса і культура карається, як пережиток капіталізму. Страх панував усюди, навіть перед фотооб’єктивом.
І все ж, яка незбагненна сила схована у нашому генетичному коді, якщо навіть серед цього страхітливого геноциду, коли вся Україна стала одним велетенським гетто приреченого на знищення народу, якщо серед цього, забутого Богом і людьми попелища, злетіли такі фенікси незнищенної краси, як Катерина Білокур та Марія Примаченко?!
А їх колись були тисячі, сотні тисяч народних художниць, які розмальовували калиною і павами та зозулями свої припічки, одвірки та оружжя вікон, бо вони були іще родинним оберегом, бо краса оберігає душу.
А скільки втрачено нами технік вишивання!.. Ще пам’ятаємо “хрестик”, “низинку” і все, чи майже все. Ми не можемо їх відтворити і дивимося, як на нерозгадані знаки забутих цивілізацій. Моя бабуся Євдокія казала, що в селі не могло бути двох однакових переміток, бо тоді такій ткалі, що порушила традицію, не довірили б надалі цієї відповідальної роботи.
А тисячі пісень, а обряди свят календарного циклу, а народні прикмети і вірування, а розмаїття страв — смачних, простих і здорових, без отих м’ясив тричі на день. І над тим усім висока мораль і головний принцип сільської етики: “Що люди скажуть?” Так, Люди, а не народні маси.
Жодна комп’ютерна пам’ять не змогла б охопити того, що зберігала, завита у білу намітку, високо піднята голова нашої жінки.
Мені можуть закинути, що впадаю в сентиментальну ностальгію, що пишу ідилічні буколіки, яких уже давно немає. Та, зрештою, чи було життя нашого села завжди таким безхмарним, коли орди татар, поляків, німців та ще наші “старші брати” нещадно, вік за віком плюндрували країну, яка, будучи найбагатшою в Європі, мала щастя чи нещастя стати велелюдним роздоріжжям континентів.
Так, життя є життя, та саме наше село стало маленькою моделлю великої держави, де насамперед тривала боротьба за землю, за захоплення і освоєння нових територій, які називалися “морги поля”. Це нерідко була кривава, з усіма проявами державної політики, боротьба, лише в мініатюрі.
Вивчаючи цю малу модель держави, можна було б передбачити катастрофу, до якої ми так планомірно і невідступно крокуємо. І одна з причин — знецінення суті, значення ЗЕМЛІ. За роки більшовизму втовкмачували її “нічийність”, бо державна власність, та ще й без держави — це щось ефемерне, абстрактне, не для мужицького розуму, який звик відчувати землю під ногами.
Втрата інтересу до землі, як до головної життєтворної сили Родини, Батьківщини, Держави, призводить до поступового її розпаду.
Інтенсивна урбанізація, ріст важкої індустрії наприкінці ХІХ століття вплинули на віками усталені традиції та побут нашого села. Поза сумнівом, сюди проникало найгірше. Вже Філарет Колесса у своїй статті “Погляд на теперішній стан пісенної творчості українського народу”, звертає увагу на те, що “…під теперішню пору вплив чужих мотивів є такий великий, що вони не можуть так легко засимілюватися і впливають на щиронародну творчість самим розкладовим способом. До того ж лакейський інструмент гармонія шириться тепер в застрашаючий спосіб по наших селах і приносить за собою чужі і вульгарні мотиви”. Іще Філарет Колесса був стурбований тим, “що особливо сильно впливає на псовання мови загальна воєнна повинність”.
Українська інтелігенція наших західних теренів глибоко переймалася проблемами села, бо сама, в основі своїй, була його дитиною. Товариство “Просвіта”, що виникло у Львові 1868 року, невдовзі запалює “сторожові вогні” культури по всіх континентах, де тільки були українські поселення. На Першому конгресі “Просвіти” у Львові 1909 року, який підсумував свою 40річну діяльність і виробив нову програму подальшої культурнопросвітницької роботи, у вступній доповіді Євгена Олесницького “Про організацію Просвіти” говорилося: “Першою і головною умовою успішності сеї організації признається повне здемократизування цілої українськоруської суспільності, зближення верств інтелігенції до народу, зрозуміння і відчуття його потреб та інтересів і дальший інтенсивний розвиток сеї суспільности під окликом: “Вперед з народом!” А головною засадою, якої належить додержуватися, є: говорити народові правду і лише правду! Дивізом нашим повинні бути в тім напрямку незабутні слова Драгоманова: “Неправда — не просвіта!”
Освіта, а через освіту добробут простого люду — стають кличем української інтелігенції початку ХХ століття.
Саме тоді починається інтенсивна робота серед селян. Основна мета — підвищення їхньої культури до європейського рівня вільних, незалежних громадян.
Створюються хатичитальні, сільські кооперативи, народні театри та хори, юнацькі спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”. Друкується численна українськомовна періодика (на кінець 1939 року по всій Галичині нараховувалося 173 періодичних видання), значна частина цих часописів призначалася для села, охоплюючи всі сфери його культури та побуту: історію, літературу, фольклор, медицину, рільництво, тваринництво, бджільництво, народні промисли, тощо.
Засновуються вчительські семінарії для сільської молоді, де викладають найавторитетніші вчені того часу: др. В. Сімович, др. М. Кордуба, др. І. Боберський, др. Р. Цегельський, др. К. Бринзан, др. З. Кузеля, др. М. Гарас, др. І. Родомський, др. М. Левицький. Одне з основних завдань, яке вони ставили перед собою: виховати вчителів, які б не обмежувалися обов’язками вузькопрофесійного ряду, а ставали справжніми лідерами, світочами рідної культури на селі. В класичному розумінні ролі педагога, кожен учитель повинен був відчувати себе наставником Олександра Македонського — Арістотелем.
В учительських семінаріях насамперед виховували почуття високої місії, покладеної на кожного, хто обирав цю дорогу. З моменту усвідомлення цього, ти працював лише на користь свого народу, бо, як писав Плутарх: “Того, хто здатний здобувати користь з громадських справ, вважай готовим на святотатство, на окрадення могил, на крадіж у друзів, на зраду, на лжесвідчення… немає такого роду неправди, від якої був би він чистий”.
Яким було оте магічне слово, засіяне в юначих душах, коли ніхто, ніколи, ні за яких умов не зміг примусити їх зійти з важкого хресного шляху Народного вчителя. Ні привілеї за зречення, за те, щоби бодай формально, у “карті мельдунковій” записатися румуном, ні поневіряння від села до села, ні заборона викладати в рідних селах рідною мовою (а вони все одно викладали підпільно), ні навіть уже в 46—48 роках зламані долі їхніх неповнолітніх дітей, засланих за вишиванку до Сибіру, ніщо не зламало волі цих учителів, їхньої віри в правду і просвіту.
Гідність і честь тоді ще були в пошані і не називалися пережитком “загниваючого” ладу. Авторитет вчителя досягався повною довірою людей, серед яких він працював, а не підкупом із боку деморалізованої влади, що сьогодні так пишно у нас розцвітає. Роздачі “пайків”, високих титулів та премій нагадують отой “чурек”, а ми, гублячи людську гідність, хапаємо їх на льоту і гриземося при тім, як собаки. І це комусь дуже вигідно…
І тут, у просвітянському русі неабияку роль відігравали жінки. Сподвижницею жіночого руху в Галичині стала Наталія Кобринська, яка 1884 року заснувала “Жіноче товариство”, що згуртувало жінок Галичини, Буковини та Наддніпрянщини. Тут феміністичний рух спрямовується в широке русло просвітянської діяльності. Ідеї жіночого руху Н. Кобринська виносить на сторінки своїх видань, жіночих альманахів “Перший вінок” (1887), “Жіноча бібліотека”, а також неперіодичні збірники “Жіночої долі”, де поруч із нею активно долучаються до праці Олена Пчілка, Ганна Барвінок та інші діячки української культури. Н. Кобринська була ініціатором першого жіночого віча в Стрию 1891 року, звідки була надіслана петиція до австрійського парламенту “у справі допущення жінок до університету”.
1893 року виникають “Клуб русинок” у Львові та “Жіночий кружок” у Коломиї, жіночі товариства в Городенці, Перемишлі, Тернополі, Долині, Бережанах, Рогатині. Згодом львівські товариства об’єднуються в “Жіночу громаду”, яку 1917 року перетворено на “Союз українок”, 1921 року відбувся жіночий з’їзд у Львові. До війни в Галичині нараховувалося 16 жіночих товариств.
На Буковині одним із перших жіночих товариств, що виникло наприкінці ХІХ ст., стало товариство “Мироносиці” при грекокатолицькій церкві у Чернівцях. В 1900 роках постає “Жіноча громада”, що об’єднує 14 “гуртків” по селах і містечках Буковини, а також “Товариство православних русинок” (1908). Як зазначалося вище, всі ці товариства на Буковині та Галичині мали на меті “не так суто феміністичні, як народні завдання”. В результаті їхньої діяльності виникають численні заклади для дітей, жіночі кооперативні майстерні “Труд”, “Клуб русинок”, майстерня чернівецької філії “Жіночої громади”, “Українська порадня матерей”, кооператив “Українське народне мистецтво”.
Організація “Союз українок” суцільною мережею добродійних закладів охопила всю Галичину. Слідом за Галичиною та Буковиною, на Закарпатті виникають жіноча секція при товаристві “Просвіта” в Ужгороді та “Жіночий союз” із філією в Хусті.
1922 року за океаном, у Канаді, був організований “Союз українок”, а в 1925 р. — “Союз українок Америки”. Також були створені “Український жіночий союз” у Відні, “Українська жіноча рада” в Празі, “Союз українокемігранток” у Варшаві.
Вже в червні 1934 року в Станіславові (ІваноФранківськ) відбувся перший “Український жіночий конгрес”, куди увійшли організації всіх земель України, а також української діаспори.
Про активну діяльність жіночих товариств свідчить також розмаїта друкована періодика. Одним із перших з’являється у Львові 1908 року жіночий часопис “Мета”, згодом “Наша мета”, “Жіноче діло”, “Нова хата”, “Українське народне мистецтво” та відома “Жіноча доля” за редакцією О. Кисілевської в Коломиї, з окремими додатками “Жіноча воля”, для сільських дівчат, а також для дітей “Світ молоді”. Друкованим органом “Союзу українок” із 1935 року у Львові став часопис “Жінка”.
З активізацією діяльності українських жіночих товариств почалася велика просвітницька робота серед сільського населення. Не було дитини чи матері на селі, яка б не відчувала постійної уваги з боку вчительки — головної порадниці. Закінчивши вчительську семінарію, молода вчителька, крім своїх безпосередніх обов’язків, повинна була вміти надати першу медичну і ветеринарну допомогу. Багато часу присвячувала позашкільній роботі з батьками і дітьми. Під час такої роботи освітній процес ніколи не припинявся, навпаки, він ще краще засвоювався внаслідок живого контакту з природою. Довіра й порозуміння були ще й тому, що самі вчительки були дочками селян і багато чого були навчені з дитинства, біля власних господарств.
Особливе місце тут належало роботі за збереження кращих традицій автентичного народного мистецтва. Вже тоді почалося активне вторгнення “лебединокотячої” продукції кічу, що запливала з міста і проти якої треба було вміло протиставити справжні скарби, витворені руками рідного села. (Пригадую, як моя бабуся категорично виступала проти троянд, вишитих на подушках і сорочках: “Вишивайте, як мама вчила! Таке, як ви вишиваєте, можна в місті за півдарма купити, а те, чому ваша мати навчала, ніде, ніколи, ні за які гроші не купиш!”)
Ідея, вкладена Оленою Пчілкою у свій псевдонім і неодноразово потверджена її всебічною діяльністю на терені жіночого руху, була підхоплена сотнями енергійних молодих “бджілок”. Кожна крапля щирого золотого внеску, здобута ціною щоденної праці, ставала запорукою здорового, сильного рою.
Вчителі пробудили інтерес селянства до рідної культури, історії, літератури. Крім хатчиталень, з’являються індивідуальні бібліотеки, все частіше, жертвуючи “моргами поля”, селяни віддають своїх дітей до гімназій та університетів. Не раз, коли до Чернівців приїздили письменники, композитори, співаки, українські театральні трупи, до зали Народного дому, поруч з інтелігенцією та студентством, поважно вступало, свідоме своєї національної гідності, селянство.
Щорічні Шевченківські свята, що відбувалися у Чернівецькій філармонії, ставали справжнім національним Великоднем. Уже зранку площу перед філармонією заповнювали вози, вкриті килимами. Люди приїздили з найвіддаленіших сіл і містечок Буковини: Ленківців, Мамаївців, Кіцмані, Сторожинця, Мосурівки, Онута, Вижниці, Путили, Плоски. І ось статечні ґазди і ґаздині в старосвітському білому полотняному вбранні, в кептарях і кожушинах займають партер і ложі. Десь, на гальорці, як завжди вирує студентська молодь. (Саме вона висвистала румунський гімн, який влада примушувала виконувати перед “Заповітом”). Організатори акції були заслані до найстрашнішої румунської тюрми “Дафтани”).
У перших рядах завжди сиділи відомі діячі культури Галичини та Буковини, серед них О. Кобилянська, В. Сімович, М. Кордуба, Р. Цегельський, О. Попович.
Свята відбувалися без “президії” за червоним столом. Там читали і слухали Т. Шевченка. Певно, через те кожна селянська мати знала всього “Кобзаря” напам’ять і, разом з Отченашем, вчила його малих своїх дітей.
Здається, сьогодні знову настала пора згадати добре забуте старе, щоб не придумувати і не затверджувати Міністерством культури “нівтиннівворота” нове.
Одна стара вчителька якось звернула увагу на те, що в її класі дітей, які не мають батьків, більше, ніж після війни…
Із кінця дев’яностих, коли розпочалася нова хвиля еміграції жіночої “живої робочої сили”, у нас зникає сім’я. На зламі віків нас добивала макабристична статистика: “Україна посідає перше місце в світі за смертністю дітей, Україна посідає перше місце у світі за онкозахворюваннями, в Україні понад 1000 шкідливих хімічних заводів, 50 % сіл не мають шкіл. 34 % не мають амбулаторій, в Україні 800 сіл без питної води, в Україні 30 % дітей народжуються хворими, третина жінок в Україні працює в умовах шкідливого виробництва. З 1990 року АЕС України щороку вироблятимуть 3 мільйони кубометрів рідких радіоактивних відходів, які осядуть у ґрунтах, ріках і морях. В Україні нині зіпсовано 60 % чорнозему, щороку Україна втрачає 100 000 гектарів чорнозему…”
Ця страхітлива статистика писалася наприкінці 90х років. Чи змінилося бодай щось на краще у нашій Незалежній Державі за першу чверть нового століття? Здається, вже немає місця в Україні, до якого торкнувшись, ми б не зойкнули від страшного, пронизливого болю. Кому потрібний прогрес, котрий служить лише смерті?!
Ні, кінець світу — це не розверзання землі і неба, кінець світу настане тоді, коли жінки не захочуть більше народжувати дітей, коли зникне потреба в житті, бо не буде для кого жити.
Та сьогодні ще діє непорушний закон природи, і хто, як не жінка, могутнім інстинктом збереження і продовження роду, покликана знову стати на сторожі цього стрімкого, як спалах блискавиці, життя? Як і кожна земна мати, вона мусить стояти на чатах біля свого віковічного гнізда, або ж кинутись у нерівний бій і, можливо, загинути в ньому, щоб генетична в’язь України не зникла із сторінок земних цивілізацій.
Щоразу, коли ми тисячами, десятками тисяч збираємося на майдані Незалежності, відчуваємо, наче невидима сила несе нашу гарячу кров до єдиного серця і до радісного болю, фізично відчуваємо те поетове “чуття єдиної родини”.
Прикладом самопожертви є наші дівчатаволонтерки, коли під час Революції гідності і тепер взяли на свої “крилята” левову частку обов’язків із забезпечення сил АТО — наперекір рудиментарному апендиксу: “служу совецькому союзу”, нашого солдафонськосивушного генералітету.
Настала пора відродження жіночого руху в Україні. Гіркий жарт, але нам знову доведеться стати безкомпромісними “амазонками”, якою вже постала перед усім світом наша Надія Савченко, щоби повсякчас активним втручанням в усі сфери суспільного життя встигнути вихопити з вогню бодай те, що ще не вигоріло до тла, постати живим ланцюгом проти новітньої олігархічноадміністративної сваволі централізованої системи, бо там, за нами новонароджені діти героїв, що поклали життя в донецьких степах за Єдину Соборну Україну.
Слова, звернені до учасників Першого українського просвітньоекономічного конгресу сто років тому скромною трудівницею Іреною Рибчаківною, маленькою бджілкою багатотисячного рою, і сьогодні не втратили своєї ваги: “Кожна одиниця, без огляду на своє суспільне становище, може і повинна відповідно до своїх сил, брати участь в роботі над відродженням свого народу. Жодної верстви не можна легковажити, а тільки на основі розумного поділу народної роботи, обнимаючи усі верстви народу, можна працювати з успіхом, та прискорити зріст народної будови”.
Нагадаймо собі, що тиждень в українській мові ніколи не називався “неделя”, і тільки один день у тижні наші люди називали Святою Неділею. Тож, любі мої сестри, берімося до роботи, щоб кожен день став Днем від добрих плодів, від щирого внеску нашої спільної праці.
