Йосип СТРУЦЮК,
м. Луцьк
Уночі все-таки простіше: банди хоч і шастали, навіть стріляли із мінометів, але без особливого прицілу, бо донецька шантрапа вже встигала звечора понапиватися. Зрозуміло, якби не підкріплення з-за “бугра”, її давно можна (і треба) було б якщо не знищити, то бодай би порозганяти.
Однак перти проти сили, яка в кільканадцять разів перевищує твою, не так просто. Це ми особливо відчули, як поперли на курган.
Одразу до так званих місцевих сепаратистів відкрито долучилися ті, хто й задумав цю війну, аби на початку ХХІ сторіччя пошматувати Україну.
Щойно речник штабу АТО передав: “Не вщухають бої за висоту Савур-могила, неспокійно в Іловайську. Відомо, що бойовики активно контратакують у районі Станиці Луганської, що за 20 км від самого Луганська. В цьому районі промосковські бандити сконцентрували значні сили. Нашим військовим в боях знову вдалося знищити кілька одиниць важкої техніки ворога. Є інформація, що в районі населеного пункту Давидо-Нікольськ за сорок кілометрів від Луганська зараз зосереджена чисельна колона російської військової техніки”.
Ця техніка, зрозуміло, призначається для України. Бо не може імперія без України — лягає і встає з гадкою про неї, відразу ж прикидаючи, що б таке зробити, аби та на колінах приповзла в барліг, ще з часів Івана Грозного вистелений вилинялою смердючою шерстю хворого мещерського ведмедя, котрий із рання до смеркання любив ссати свою криву лапу, а тепер уже не проти й чужу кров поссати.
І тоді ми ризикнули пересуватися все-таки при місяці.
Хай там як, а хоч бачиш, куди йти.
Щоправда, й тебе можуть помітити.
Особливо на рівнині.
Тому намітили триматися балок, або лісонасаджень, призначення котрих захищати степ од посухи, а тепер, як бачимо, від сепаратистів і диверсантів, насправді від злодюг і бандитів, а точніше, від різношерстої московської і промосковської плюгавої мерзоти.
І все ж, незважаючи на кількісну і в озброєнні явно виражену якісну перевагу, для взяття отої знаменитої 277-ї висоти на Савур-могилі українське командування вирішило 25 липня 2014 року використати свою наймогутнішу зброю, а саме оперативно-тактичні ракети, які залишилися в їхньому арсеналі ще з совєтських часів періоду розвиненого соціалізму.
Дві таких ракети було випущено по скупченню ворожої сили й техніки, а після того вже відчайдухи-вояки 51-ї механізованої, 25-ї повітрянодесантної та 95-ї аеромобільної бригад пішли на штурм і хай не відразу, але 3 серпня повністю очистили Савур-могилу від мерзотників.
Не тільки як очевидець, а як учасник тих подій можу стверджувати: перелякані полонені нагадували, що, захищаючи цей важливий рубіж, ворог ні своїх сил, ні підопічних їм русскоязичних, цебто колорадів із Донбасу, не шкодував.
Але українське військо, сформоване переважно з добровольців, сяк-так одягнуте волонтерами, наполовину озброєне немічною державою, несподівано для того ведмедя після важких задушливих боїв таки добралося до вершини Савур-могили і 8 серпня підняло над нею своє синьо-жовте полотнище!
Блискуча звитяга, сказав Чугайстир, і йому ніхто не заперечив, бо на пологому схилі кургану переконливий доказ — десятки ворожих тіл, то тут, то там якось по-особливому розкидані підбиті танки, бойові машини піхоти (БМП) і бронетранспортери (БТР).
Як для ока, звиклого до мирних пейзажів, — це доволі-таки незвично. Одначе це не стосувалося тих, котрі вже встигли за короткий час усього набачитися і під Волновахою, і під Сніжним, і під Степанівкою, і під Амвросіївкою.
І все-таки виднокіл на схилах Савур-могили був вражаючим.
— Слухайте, друже Бадіко, вам цей краєвид не нагадує ландшафт із якоїсь химерно-примарної фантасмагоричної планети, що пережила великий космічний Армагеддон, або ж якийсь окремий рельєф із фільму жахів? — запитав мене Ванька-встанька.
Українські війська (якщо їх військами можна було назвати) не мали ні досвіду, ні належного вишколу, ні сучасного озброєння, до того ж вони вимушені були просуватися під обстрілами мінометів, гранатометів, “градів”, “ураганів” та інших смертоносних імперських винаходів на очах ворожих корегувальників.
Одразу було помічено, що виставлені спостережні пости дозволяли ворожій артилерії заблоковувати наші підрозділи в районі Краснопартизанська-Маринівки.
Саме за наводкою з легендарної Савур-могили колоради ще недавно атакували наші позиції.
— Отже, взяття висоти, — сказав сотник Чугайстир, — за військовою термінологією мало не просто тактичну, а й оперативно-тактичну вагу для майбутніх успіхів у боях на державному кордоні, який, як відомо, не був навіть демаркований.
Сотник знав, що казав. Хай там що, але його все-таки чогось та вчили у тому військовому училищі.
А бій не вщухав ні на другий, ні на третій, ні на п’ятий, ні на… А вже 16 серпня українські десантники, захищаючи висоту, знищили дві фури з боєприпасами та один танк російських найманців, які у складі колони рухалися на підмогу.
Щодня ворог ніс чисельні втрати, що дало підставу речнику Інформаційно-аналітичного центру РНБО констатувати: “Українські військові успішно відбили всі контратаки російських найманців біля висоти Савур-могили, в результаті чого знищено понад сто бойовиків, десять одиниць бронетехніки та дванадцять артилерійських установок”.
Це була блискуча перемога Збройних сил України і самовідданих добровольців-патріотів, яких велемовні українські літописці-борзописці, як уже помітно було, не дуже намагалися закарбувати на скрижалях звитяги, тому в газетах відзвітували сухою констатацією: “Сили антитерористичної операції взяли під контроль курган Савур-могила, що в Шахтарському районі Донецької області”.
Що ж, недолуга і ще часто підлегла північній столиці наша преса з подачі обережного президента ніяк не може досі зважитися так звану антитерористичну операцію (АТО) оголосити повномасштабною російсько-українською війною.
А тут, як грім серед ясного неба, — тиша.
Таки тиша!
Так і хочеться вигукнути: “Яке ти маєш право! Тут, серед отого безкрайого степу! Серед отого широкого Гуляй-поля!
Людина до поодиноких пострілів, автоматних черг, вибухів гранат, мін, снарядів, бомб, як казав мій однокурсник Олег Грицюк, звикає, але відразу після них до тиші — не кожна. Тому не відає, як себе тримати: чи підніматися з окопу, чи далі лежати? Чи вилазити з бліндажа, чи почекати, бо, може, обстріл повториться ще раз?
А там і ще раз?
І все ж ми з Ванькою-встанькою вирішили показатися на світ Божий.
А як виповзли з окопів — то й відразу осліпли від яскравого Даждьбога¹.
Я навіть зробив над бровами дашок із долоні.
Цей краєвид був для мене знайомий.
Хіба що — подумаєш! — два чи три свіжі танки на схилі кургану застигли. Та й відразу видно які — вони ще диміли. Це були, наскільки я міг визначити, російські Т90МС. Одначе не вони мене цікавили, а довколишній просторовий огром, який розкинувся на все довкілля з Савур-могили.
А що таке Савур-могила? Сказати, що це одна з найвищих, а може, і найвища точка на Донеччині, — це нічого не сказати. В ясну погоду з неї проглядається відстань на сорок, а то й більше кілометрів. З її вершини (вдумайтесь тільки!) видно навіть Азовське (Озівське, що, десь певно, походить од слова “озеро”) море.
І я себе з сином одразу навіть побачив на Бердянській косі. Син, тоді ще малий, усе просив мене, аби я його взяв на руки і поніс на витягнутих руках якомога далі від берега. Дружина сварилася, але ми, вже, як звикле, не завжди слухали її.
— Он воно! — я навіть руку викинув у бік моря.
А воно, як не чує, тільки мерехтить і зливається з небом, або ж переходить у небо. І тоді вже нема моря, а є суцільне небо. Небо на землі. А хочеться ще й землі на небі. Але ба. Годі лінію горизонту відшукати.
Це — щось вражаюче!
Хотілося на одній нозі перекрутитися навкруг своєї осі!
А потім ударити аж через голову гопака чи тропака!
Признаюся, ніколи не дивився в таку далечінь!
Цей будень нарешті дозволив жайвіркові піднятися в небо і дивний пташок, відчувши навстіж безпеку, не міг натішитися свободою, світлом і теплом, здавалося, купався з головою в безмежному Гуляй-полі.
— Йому абсолютно байдуже, що коїться на цій землі, — сказав Ванька-встанька, тим ніби продовживши мою думку. — А сіверко² вже тягне. А рабець³ он як кружля! — і показав рукою. — Шука чогось.
— Я уявляю, які тільки копита не шарпали ковилу в цьому степу!
— А було колись, а було колись, а було, — підспівав собі під ніс бувалий вояка.
— То було колись, а сьогодні ті, “кто стал на засчіту русскоязичних”, називають цей край “Новороссия”. Насправді ж, чиї то землі, вельмишановний місцевий краєзнавцю?
— Насправді, друже Бадіко, — Божі. Тому що Бог нам дав цю Землю.
— Саме нам?
— Не будемо опускатися до скіфів, сарматів, антів і ще глибше. Звернімося до ближчої історії і тоді зробіть висновок самі.
Я нахилився і підняв невеличкий осколок.
— Ця земля, — продовжував Ванька-встанька, — ще з початку XVI століття вважалася землею запорозьких козаків.
— Ви не обмовилися?
— Коли хтось сюди потикався, то зустрічав козацькі застави, по-теперішньому блокпости. Так, наприклад, там, де зараз Маріуполь, колись стояла запорозька фортеця Домаха, а весь простір, що покриває Донецьку і Луганську області, належав до Кальміуської паланки Війська запорозького низового.
— Не чув такого.
— Війська?
— Та ні, паланки.
— Титарівський курінь складався з вихідців цих земель, переважно з українського села (напевне, чималого) Титарівка, котре поблизу річки Айдар, що є лівою притокою Сіверського Дінця.
— Так ось звідки роги ростуть у батальйону “Айдар”!
— Саме звідси.
— А я й не знав.
— Ми багато чого з вами, друже Бадіко, не знаємо.
— Не заперечую.
— Ви, певне, не знаєте, що в останньому реєстрі Нової Січі Війська запорозького низового (а це 1756 рік), куди входили Титарівський і Донський курені, нема жодного кацапського прізвища?
— Не знаю.
— А туди приписано аж тридцять вісім куренів, які нараховували майже тринадцять тисяч козацьких лицарів!
— Навіть так? Навіть у Донському курені не було великоросів?
— Це був суто український курінь, у який записувалися тільки місцеві чоловіки.
— Ви, друже Встаньку, скоро почнете мені доводити, що донські козаки теж мають українське походження?
— Можу, як кажуть, авторитетно стверджувати, що ще в 60-х роках минулого століття в Ростовській області скрізь були українські села, а в самому Ростові українську мову можна було, повірте, почути частіше, ніж у Києві.
— Ну, в тім дивного нема нічого!
— Як і в тому, що найвідоміші донські козацькі повстання очолювали саме запорожці Разя і Пугач, цебто Разін, Пугачов.
— Нічого собі придумали.
— Це — доведено, — і бувалий вояк почав упівголоса наспівувати таку знайому мені ще з дитинства:
Не вернувся Морозенко, голова завзята.
Замучили молодого вороги прокляті.
Вони його не стріляли, навіть не рубали,
Тільки з нього, молодого серце виривали.
Поставили Морозенка на Савур-могилу:
“Дивись тепер, Морозенку на свою Вкраїну!”
Та нараз зупинився:
— Назвіть мені хоч одну українську патріотичну пісню з часів минулої, так званої Великої вітчизняної війни?
— Українську?
— Українську.
Я подумав і признався:
— Та я й ліричної не назву.
— А чому?
— Мабуть, ніхто не склав.
— А чому?
— Не знаю.
— А стрілецькі пісні хтось складав?
— Складали. І не одну.
— А повстанські?
— Теж складали. І багато.
— А чому так?
— Не знаю. Ніколи не задумувався над тим.
— А ви задумайтеся.
— Краще ви, друже Встаньку, як краєзнавець, скажіть: а до чого тут Морозенко?
— Де “тут”?
— До Савур-могили. Нам колись екскурсовод у Збаражі казав, що його саме там під фортецею убили.
— Либонь, хтось із Титарівського чи Донського куреня воював там, у ваших краях, а може, й особисто знав, шанував як воїна і тому смерть козацького полковника так вразила його, що він у серці й пісні переніс славного лицаря аж сюди, в Гуляй-поле під Савур-могилу.
— Все може бути, — сказав тоді я.
— До речі, цей курган згадується і в інших піснях. І навіть у думах кобзарі її оспівують. До слова, “Савур” тюркською перекладається як поховання, цвинтар.
— Так ось від чого так нестерпно тхне трупом! І назва, напевне, звідти?
— Щодо смороду — то він (можете переконатися) — не давній, а сучасний. Скільки зараз тут трупів на схилах! А щодо назви — то є кілька версій.
— Цікаво почути хоч би одну.
— Мені, наприклад, найбільш імпонує така.
— Із задоволенням послухаю.
— Нібито тут ще за давніх часів жив чи то розбійник, чи то отаман на ім’я…
— Савур?
— Саме Савур, не посміхайтеся.
— Ну кажуть.
— Мав Савур, казали, воїнства тьму-тьмущу. І мешкали вони — хто в печерах, хто в наметах, а хто в куренях. І стояли ті козаки чи розбійники, чи водночасі козаки-розбійники на варті рідної землі.
— І обороняли вони її від ворога, як могли.
— Як уміли.
— А хто був той ворог? — запитав я.
— Як завжди один і той же…
— Московська орда?
— Може, ще й не московська…
— … але вже орда.
— Але вже орда, — підтвердив Ванька-встанька. — Та орда сунула на наші весі й городи і нищила їх. Тому савурівці (назвемо їх так) переступали тій орді шлях і не пускали на свою землю. Кажуть, сто п’ятдесят чи триста років (а тоді люди так довго жили) боронили свою землю славні лицарі разом із своїм ватагом…
— І чого ж ви замовкли?..
— Боронили, поки отруєна стріла, випущена з лука якимсь ординцем, не вкоротила віку славетному ватагові…
— Виходить, і тоді найкращих убивали.
— Як і тепер. Тепер теж знищують цвіт нашої нації.
— А вороги чим розплачуються?
— Донбас постачає на лінію фронту переважно деградовані елементи: усіляких зеків-урків, бандюків і злодіїв, невиправних комуняк, п’яниць і наркоманів, різного походження покидьків.
— А Москва?
— Москва теж випустила зі своїх тюрем, але не політичних засланців, а такий же, як і Донбас, непотріб, таким чином очищаючи свій відстояний у віках ординський генофонд.
— А в нас хто залишається?
— Хіба невідомо? Ті, хто під різним приводом утікає від мобілізації як не за кордон, то деінде.
— Ті, хто, відразу змінивши віросповідання, перебігають із споконвічної віри батьків у різні секти, аби не взяти зброю до рук.
— Точніше, аби обминути призов у армію.
— Цебто боягузи та обивателі, які продовжать свій рід такими ж імпотентно-емфімерними викиднями.
— Печально.
— Та вже ж не оптимістично.
— А який же вихід?
— Перед тим, як дати приблизну відповідь, я вам, друже Бадіко, поставлю, як у казці три запитання.
— Прошу, — сказав я.
— За що воював Вермахт?
— За Третій рейх, — відповів я.
— Третій рейх є? — запитав мене співрозмовник.
— Нема, — переконано відповів я.
Тоді Дідусь поцікавився:
— А за що воювала Червона армія?
— За Совєтський Союз.
— Совєтський Союз є?
— Нема.
— А за що воювала Українська повстанська армія?
— За незалежну Україну.
— А незалежна Україна є?
— Ніби є і ніби…
— Отож, — сказав бувалий вояка. — А тепер скажіть мені: Третій рейх коли-небудь вернеться?
— Ні.
— А Совєтський Союз?
— Ні! — твердо заявив я.
— А самостійна Україна буде?
Я був переконаний, що буде.
— Але це буде тоді, друже Бадіко, коли московський каганат розвалиться на друзки.
— Залишається чекати?
— У жодному разі. Треба пришвидшувати цей розвал.
— Як?
— Легенда розповідає, що воїни-савурівці викопали своєму вождеві яму і насипали за козацьким звичаєм шапками високий курган, який, звісно, назвали Савуровою могилою, аби з неї ватаг, коли йому набридне лежати і згадувати своє славне минуле, міг устати, вийти на пагорб і спостерігати, як ми з вами боронимо від ворогів наші степи, ліси, балки, ріки, криниці, вітряки, біленькі хати, чорнобрових дівчат і чорнобривців, статечних парубків і квіти-братики. І врешті-решт самих себе, друже Бадіко.
—————————
¹Даждьбог — бог світла і тепла, найстарший син Сварога.
²Сіверко — прохолодний вітерець (діал.).
³Рабець — яструб (діал.).
