Василь ОВСІЄНКО,
лауреат премії ім. В. Стуса
Збройна боротьба УПА в 50х роках вичерпалась. ОУН не залишила по собі організованих підпільних структур. Її членство погинуло, було ув’язнене або відійшло за кордон. У середовищі молодих людей, які не встигли долучитися до боротьби УПА або лише виконували окремі її завдання, палало бажання продовжувати боротьбу. В Україні то тут, то там, особливо в Галичині, виникали групи чи організації, які збиралися продовжувати боротьбу тими ж силовими методами. Аж Левко Лук’яненко першим дійшов до думки, що коли нація програла черговий тур збройних змагань, то треба вдатися до нових, правових методів. Створена ним Українська РобітничоСелянська Спілка (1959—1961) збиралася на підставі ст. 14 Конституції поставити питання про референдум на предмет виходу УРСР зі складу СРСР. Лук’яненко за цей цілком законний намір дістав смертний вирок, який йому замінили на 15 р. ув’язнення. У неволі він опитав членів підпільних організацій і дійшов висновку, що їхня критична маса становила 8—12 осіб. Відтак знаходився зрадник чи підісланий агент, який видавав групу. На закритих судах лідери отримували смертну кару, членство — максимальний реченець. Досвід таких груп пропадав, а кагебісти збагачувалися досвідом боротьби з підпіллям.
Один лише “Український національний фронт” завдяки суворій конспірації діяв упродовж трьох років (1964—1967). Постав УНФ із ініціативи шкільного вчителя Дмитра Квецка зі СлободиБолехівської, що в Долинському районі на Франківщині. Його підтримав колишній політв’язень Зеновій Красівський. До УНФ увійшло понад 150 осіб із декількох областей України. Активним її членом був міліціонер Михайло Дяк, 1935 р. н., з села Кальна Долинського рну. Він спричинився до виникнення УНФ у такий спосіб. 19 грудня 1961 року разом із курсантом школи міліції Миколою Федівим підняв у Витвиці над сільрадою синьожовтий прапор. 1963 року вивісив два прапори в Моршині. Ці події сколихнули Прикарпаття. “Е, — подумав Дмитро Квецько. — Є люди, які борються. То й мені слід починати”. Він склав програму організації, яка пропонувала Україні незалежний самостійний розвиток у вигляді “народного соціалізму”, дуже близького до реалій західноєвропейської соціалдемократії.
Михайло Дяк 1965 року привів в УНФ підпільну групу “Братство тарасівців” і залучив до УНФ близько 50 осіб, здебільшого молодих. Навчав їх підпільної роботи, криміналістики, стрільби зі свого службового пістолета. Працював ризиковано, але суворо дотримувався конспірації, тому жодного разу не попався.
Уночі проти 30 жовтня 1966 р. — річниці Листопадового зриву — капітан міліції Михайло Дяк вивісив на автобусній зупинці в с. Гошів синьожовтий прапор. А в Болехові вимастив ведмежим салом пам’ятник Леніну. Позбігалися всі бродячі пси міста і брехали на Леніна…
Заарештували Дяка 22 березня 1967 р. Звинуватили у зраді батьківщини, хоча на це не було жодних підстав, у створенні антирадянської організації, у незаконному зберіганні зброї. Дістав 12 р. ув’язнення з відбуттям перших 5 р. у тюрмі, а решти 7 — у ВТК суворого режиму з конфіскацією всього належного йому майна, з засланням на 5 р.
1973 р. в Дяка виявили лімфогранулематоз. Його слід було лікувати в онкогематологічній клініці, але в жодній лікарні системи МВС її не було. У 1974 р. по радіо “Свобода” прозвучала заява, що його не лікують. Під тиском світової громадськості та у зв’язку з підготовкою до підписання Прикінцевого акту НБСЄ медична комісія у травні 1975 р. актувала Дяка як хворого на рак 4го ступеня. Суд звільнив його від подальшого ув’язнення. Повернувся додому 2 червня. За сприяння А. Д. Сахарова його обстежили у Московському онкологічному центрі. Єлена Боннер дістала дефіцитні ліки. У кінці 1975 р. Дяк пройшов тримісячний курс лікування в ІваноФранківській онкологічній лікарні. Лікарі дивувалися силі його духа. А. Сахаров пропонував Дякові їхати лікуватися до Ізраїлю, але він волів померти на своїй землі: “Мамо, тіштеся, що будете мати мою могилу”. Помер 18 серпня 1976 р.
2 вересня 2001 р. в ІваноФранківську на фасаді Прикарпатської філії Національної академії МВС України відкрито меморіальну таблицю Михайлові Дяку з його барельєфом.
* * *
Уночі проти 1 травня 1966 року над будівлею Київського інституту народного господарства, що на Шулявці, замість державного прапора СРСР, замайорів синьожовтий… Вранці пильні відставники тремтячими від хвилювання пальцями набрали номер КГБ…
Тут, біля заводу “Більшовик”, мала формуватися колона демонстрантів, щоб іти на Хрещатик. Розрахунок сміливців був такий, що прапор побачить багато людей. А самі вони ніколи українського національного прапора не бачили. Це були студентвечірник КІНГу Георгій Москаленко (1938 р. н., з Одеси) та робітник Віктор Кукса (1940 р. н., з с. Саварка Богуславського рну на Київщині). Вони жили в одній кімнаті робітничого гуртожитку. З труднощами знайшли тканину синього і жовтого кольорів — якісь жіночі шарфи. На прапор нашили тризуб із чорної тканини, який скопіювали з грошей Української Народної Республіки. Москаленко написав чорним чорнилом: “Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ”. Малась на увазі наразі неіснуюча “Демократична партія України”, — щоби вчинок не приписували ОУН.
Їх “вирахували” аж через 9 місяців. Студентів викликали у військкомат і вимагали заповнювати друкованими літерами якісь анкети. У кімнату до них підселили “стукача”, який заводив провокативні розмови. Хлопці не розповідали про свій вчинок, але й не приховували свого світогляду: у добу розпаду світової колоніальної системи Україна теж може стати самостійною державою. КГБ марно шукав “зв’язків з підпіллям”.
Заарештували хлопців 21 лютого 1967 року. Київський обласний суд на закритому засіданні 31 травня виніс відносно м’який вирок: за проведення антирадянської агітації і пропаганди та носіння холодної зброї (кухонного ножа, яким зрізали червоний прапор) В. Куксу засудити до 2 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму, а Г. Москаленка — до 3 р.
Каралися вони в таборі суворого режиму № 11, що в селищі Явас, у Мордовії. Тут була справжня Україна: три чверті контингенту становили українці. Режим тоді був відносно ліберальним. Спілкування з колишніми вояками УПА, з шістдесятниками було таким цікавим, що хлопці шкодували, що їм мало дали…
Їх реабілітували 1994 року. Та не повністю. Політична реабілітація обернула їх на чистих кримінальних злочинців (холодна зброя — кухонний ніж!). Колишній політв’язень Валерій Кравченко створив громадську правозахисну організацію “За реабілітацію “першотравневої двійки”. У серпні—вересні 2005 р. він провів 20денну голодівку протесту біля Генеральної прокуратури України. Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 серпня 2006 р. Москаленко і Кукса нагороджені орденом “За мужність” І ступеня. Лише після цього Верховний суд України 26 січня 2007 р. скасував вирок 1967 року…
На стіні нинішнього Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана є меморіальна таблиця про подвиг Г. Москаленка і В. Кукси.
* * *
1971 року 16річний 10класник школи № 7 у м. Стебник (це поблизу Дрогобича) Любомир Старосольський із друзями створив націоналістичну групу (до 30 осіб) для боротьби за незалежність України. Керував групою на рік старший Роман Калапач. Юнаки ставили за мету насамперед здобути вищу освіту, але їм дуже хотілося вже діяти. Вирішили 1 травня піднести над Стебником жовтоблакитні прапори і тим показати, що є ще люди, які борються за самостійну Україну. Жовту тканину Любомир купив у Львові, а блакитної ніде в продажу не було. Тоді Роман Калапач і Зіновій Дмитрів зірвали два прапори УРСР, щоб використати синю частину. Уночі проти 9 травня Старосольський, Калапач і Петро Ярунів вручну пошили два прапори. Тієї ж ночі Калапач і Старосольський вивісили їх — один на балконі будинку культури “Шахтар”, другий — на клумбі в центрі міста, знявши з флаґштока прапор СРСР, який викинули в річку. Держак прапора обмотали тонким мідним дротом, щоб він щільно зайшов у трубу.
Директор будинку культури вранці побачив прапор, зняв його, сховав під трибуну, але нікуди не доповів. Другий же прапор висів аж до 14ї години: наїхали кагебісти, міліція, але боялися, що там заміновано, чекали саперів. Подивитися на прапор приходило багато людей.
Кагебісти допитали 450 колишніх політв’язнів, які мешкали в Стебнику, де хто був, що робив у той час, але не змогли знайти винуватців. Справа набула гучного розголосу. У будинку культури кагебісти скликали збори, закликали людей виявити “злочинців”. Аж тоді директор дістав зпід трибуни прапор…
Видав хлопців батько одного з учасників юнацької групи — в обмін на те, що іншого його сина звільнять з криміналу. 9 лютого 1973 р. Р. Калапача і Л. Старосольського заарештували. Суд мав клопіт зі Старосольським: він не мав 18 років, йому не можна було давати суворий режим, передбачений ст. 62. Діждалися повноліття, змінили ворок і послали хлопця в Мордовію, а Калапача — на Урал. На виучку до бандерівців і шістдесятників…
За незалежності постало питання про встановлення пам’ятного знака на згаданій клумбі. Роман і Любомир наполягли, щоб їхніх імен там не писали, бо це була не лише їхня справа.
* * *
Та найгучніша “справа прапороносців” — Чортківська 1973 року. Вона добре описана в пресі, в інтернеті.
Юнацька патріотична підпільна організація заснована 5 листопада 1972 р. в с. Росохач Чортківського рну Тернопільської обл. Їхня мета — боротьба за незалежність України. Текст присяги написав лідер — Володимир Мармус (1949 р.н.). Її складали в урочистій обстановці (зі свічками, вклякнувши на коліна перед хрестом та образом Божої Матері). Першими членами організації стали Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук. Тієї ж ночі вони зірвали червоні прапори, вивішені до річниці Жовтневої революції. Ще в кінці жовтня пошкодили сокирою пам’ятник “радянському воїнувизволителю” — на відплату за зруйнування владою в селі могили січових стрільців. 14 січня 1973 р. присягу склали Микола Мармус, Микола Слободян, Микола Лисий, Андрій Кравець, 20 січня — Степан Сапеляк.
Уночі з 21 на 22 січня 1973 р., до 55ї річниці проголошення УНР та 54ї річниці “Акта злуки ЗУНР з УНР” та зв’язку з річницею арештів шістдесятників, організація вивісила у Чорткові 19 гасел на великих аркушах ватману: “Свободу українським патріотам!” “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, “Свобода слова, друку, мітингів!” та 4 жовтоблакитні прапори — на педучилищі, на критому ринку, на кінотеатрі “Мир” та на флаґштоці лісгоспзагу.
Досі жива легенда про свідчення на суді сторожа однієї установи: “Та що я бачив? Звечора висіли ваші фани. А зранку дивлюся — наші висять”.
Арешти почалися 19 лютого 1973 р. Усі, крім неповнолітнього Вітіва, були засуджені за звинуваченням у створенні антирадянської організації (ст. 64 КК УРСР) та проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 КК УРСР). Найбільший термін мав Володимир Мармус — 6 р. ув’язнення та 5 р. заслання. У неволі трималися мужньо.
Напередодні Дня Незалежності, 18 серпня 2006 р., восьмеро нагороджені орденом “За мужність” І ступеня, С. Сапеляк 2005 р. — орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
26 січня 2012 року на стіні будинку Чортківського педучилища відкрито меморіальну таблицю з імен усіх дев’ятьох юних героїв.
