Петро АНТОНЕНКО
Саме так: ми святкуємо День Незалежності України в час відкритої агресії, війни Росії проти нашої держави. Можна почати цей відлік ще від весни минулого року, захоплення Криму. Але безпосередня, відверта агресія почалася в ніч із 24 на 25 серпня 2014 року. Який треба мати цинізм, щоб “приурочити” напад на іншу країну саме в день її найбільшого державного свята! Отже, торік ми святкували, вдень ще вірячи в здоровий глузд наших сусідів, Європи, світу, в те, що ми все-таки живемо вже у ХХІ столітті. Але не встигли відсвяткувати, як були втягнуті у справжню війну — відкрите вторгнення російських військ на територію України, на Донбас. Цією неоголошеною війною позначений і весь наступний рік.
Історія визначить, якими помилками, а то й злочинами були позначені дії нової української влади, що постала після Майдану. До речі, не такої й нової — на той момент вона діяла вже кілька місяців, у ці дні їй виповнилося півтора року.
Другий Майдан, як і перший, був виявом свободи духу нашого народу. Тому ми відверто говоримо про дії нашої влади, що неможливо в нинішній Росії. Ми гостро критикуємо цю владу за її промахи — досить подивитися матеріали українських ЗМІ. Але з владою ми розберемося самі, як і з усім, що відбувається в нашій державі, це наша справа, справа народу. А от окремо треба сказати про інше: про дивну, мляву реакцію світу на агресію Росії проти України.
Вдумаймося: вперше за повоєнні 70 років, грубо порушуючи принципи Гельсінської угоди 1975 року про недоторканність кордонів, одна держава загарбала частину території іншої. Йдеться про Крим. Фарс референдуму про його “приєднання” до Росії очевидний усім, підтверджений навіть керівництвом РФ, що визнало: “референдум” проводився під дулами автоматів російських військових. Росія, як мародер, скористалася зміною влади в Україні і захопила Крим. Де ж реакція Європи, світу, ситого, вдоволеного демократичного Заходу?
Те саме — щодо війни на Донбасі. Мінус нашій владі, яка рік не може надати чітких доказів присутності в Україні російських військових — не “добровольців”, не “звільнених” заднім числом за день до того, як потрапили в полон, а чинних військових регулярної російської армії. Але ж і без нас є той же всевидющий Захід, моніторинг ОБСЄ. Ця Організація безпеки і співробітництва в Європі якраз і була створена за підсумками наради в Гельсінкі 1975 року, щоб підтримувати мир на континенті. І ось ця потужна всеєвропейська структура демонструє повну немічність не лише в припиненні війни, а навіть у моніторингу ситуації.
Те ж саме — щодо Мінських угод за участі двох найбільших держав Європи: Німеччини і Франції. Результат — нульовий. Досить сказати, що після підписаних більш як півроку тому нових лютневих Мінських угод війна триває щодня. А першим пунктом будь-яких угод про перемир’я і пошук виходу із кризи є обов’язкове припинення вогню. І ось ЩОДНЯ під час цього так званого “перемир’я” тривають бої, гинуть люди. За ці місяці “миру” загинула не одна сотня українських військових, багато поранених.
Світ кинув Україну напризволяще, тому необхідно покладатися лише на власні сили. А для цього потрібна єдність народу, міцність держави, відповідальна перед народом влада.
Колись історія все розставить на місця. Але розбиратися треба нам уже зараз. Як могли так просто здати Крим? Чому не підготувалися до подальших виявів сепаратизму, а потім і агресії на Донбасі, адже від Криму до заколотів сепаратистів минув не один тиждень, а до агресії Росії — кілька місяців? Як і чому довели до такого жалюгідного стану наші Збройні сили? Чому в правоохоронних органах, насамперед на Донбасі, виявилося так багато зрадників? Як вели бойові дії наші військові? Навіть враховуючи те, що в авральному режимі відбувалося реформування (чи й відродження) армії, до того, як воювали наші генерали, багато запитань. Саме в ці дні — річниця Іловайської трагедії, де знищили, взяли в полон цілі підрозділи наших військ. Минув рік, а досі не розслідувано трагедії Іловайська, не кажучи вже про покарання винних.
Ось щойно представник контактної групи із врегулювання ситуації на Донбасі народний депутат Ірина Геращенко повідомила, що за рік із полону бойовиків звільнено 2852 особи. Очевидно, йдеться про наших військових. Залишаються в полоні ще 172 особи. Понад 3 тисячі полонених! І це начебто без повномасштабної війни. Це таке ведення бойових дій? “На цей день зниклими в зоні АТО вважається 846 осіб”, — додала Геращенко. Очевидно, йдеться теж про військових. Досі ніхто не знає, а влада не називає кількості жертв цієї війни: скільки людей убито і поранено, скільки загиблих досі не впізнано. Що вже говорити про немалі жертви серед мирного населення, про понад мільйон (знову точних цифр нема) біженців із Донбасу, зокрема й за межі України.
Ось таке у нас свято. Залишається лише покладатися на силу духу нашого народу, на те, що ми нарешті навчимося цінувати незалежність, власну державу, здобуту і відстоювану так важко.
