Наш співрозмовник — Олег ГРИНІВ, професор, доктор філософських наук, письменник, журналіст, блогер, автор книг публіцистики “Україна і Росія: партнерство чи протистояння?” (1997 р.), “Спокута Малоросії: державотворення без парадоксів” (2001 р.), “Плебісцит на Майдані Незалежності” (2006 р.), “Завершальна війна проти нащадків АлтинОрди” (2015 р.), а також поетичної збірки “Архангел з мечем” (2015 р.), погодився відповісти на актуальні питання внутрішньодержавного життя і міжнародного становища України.
“Нинішня Російська Федерація самочинно “визнала” себе спадкоємицею СРСР”
— Як Ви вважаєте, можна було уникнути нинішньої українськоросійської війни? Дехто, переважно в Росії, говорить про те, що без лютневого (2014 р.) “державного перевороту” і “захоплення” влади “київською хунтою” ще й нині “братерські відносини” України й Росії не зазнали б таких безпрецедентних змін.
— Януковича усунули від влади на законних підставах і він підлягає Національному трибуналу за злочини проти народу. Чому ж він боїться виправдовуватися перед судом у Києві, а переховується “за хутором Михайлівським”? Його дії з правової точки зору слід кваліфікувати як зраду батьківщини, хоч маємо підстави стверджувати, що Україна для нього, сина німецького поліцая у роки гітлерівської окупації Білорусі, не могла бути Батьківщиною.
Тепер — до суті питання. Наша біда в тому, що, оцінюючи політичні події, не хочемо розрізняти причину й привід. Україна не могла мирно “розлучитися” з Росією, як, приміром, чехи і словаки. Між нами, українцями, й росіянами, яких доречніше називати москалями, взаємини мають вигляд зіткнення чи протиборства цивілізацій, про що ще наприкінці минулого століття писав С. Гантінгтон. Ні! Це — не перебільшення і не антимосковська спекуляція!
Українці — хліборобський народ, типовий для західної (європейської, євроатлантичної) цивілізації, а наші сусіди (москвини, москалі, росіяни) споконвіків належали до протилежної, євроазійської (російськоправославної), цивілізації як населення збирачів, мисливців, рибалок, здобичників. Інакше кажучи, українці — це виробники, а наші східні сусіди звикли користуватися дарами природи чи плодами праці інших людей. Не виробляють, а забирають в інших! Чи не цим зумовлена пристрасть до підкорення інших народів?
Звернімося до російської державної статистики. У Сибіру на 1 км2 лише 4 мешканці, а на Далекому Сході — 1 особа. Необжиті величезні обшири з багатими природними скарбами! З вини метрополії! Що далі? Хіба не зрозуміло? Поруч — перенаселений Китай: 1 млрд 360 млн осіб! Коментарі зайві.
Ми лише два роки тому почали переглядати нав’язані нам комплекси меншовартості чи другосортності під різними назвами (“братній російський народ”, “колиска трьох братніх народів”, “єдина давньоруська народність” тощо). До цього минуло майже чверть століття, а наша гуманітарна освіта не зазнала істотних змін. Мені доводилося працювати понад сім із половиною років у одному зі столичних університетів. Історію України там викладала колишня викладачка історії КПРС. Колеги жартували, що вона все оцінює в дусі сімнадцятого (!) з’їзду ВКП(б). Які наслідки від подібних викладачів і учителів? Лише одиниці в студентській аудиторії могли назвати роки життя Тараса Шевченка, а для більшості “Шевченко — известный украинский футболист”. А студентство — це ті представники суспільства, з якого виходять нинішні державні функціонери!
Українськоросійську війну, хоч і не таку жорстоку, можна було передбачити. Пригадайте події навколо нашого острова Тузла. Проте доморощене чиновництво не лише не вчиться, а й, мабуть, нічого не читає, окрім урядових паперів. Найбільше страждає сфера освіти.
Були й інші симптоми небезпеки. Дехто може сприймати Жириновського як блазня. Скандальний “син юриста” хоче видавати себе за породистого москаля, хоч до 10 червня 1964 року мав прізвище Ейдельштейн, а батько його виїхав до Ізраїлю. Отож проаналізуймо. Жириновський виголошує божевільні імперіалістичні ідеї, “філософ” А. Дугін “обґрунтовує”, а Путін “приводить у життя”. Хіба наші політики не читали опусу Дугіна “Основы геополитики. Геополитическое будущее России” (М.: Арктогея, 1997. — 608 с.)? Порівняймо імперські плани Дугіна з діями Путіна! Те саме стосується опусу С. КараМурзи “Матрица “Россия” (М.:Алгоритм, 2007.—320 с.) чи В. Мілітарева “Русская колонна” (М.:Алгоритм, 2008.—240 с.). До речі, ще два роки тому такі й подібні книжки можна було купувати на столичній “Петрівці”.
Зрештою, сам Путін кілька років тому відверто і цинічно назвав Україну перед керівниками західних держав “недогосударством”. Хіба таке ставлення до нашої держави не мало насторожити її керівників? На жаль, наше керівництво в ліпшому разі “латало діри” в українськоросійських відносинах, а не розробляло серйозні проекти. А така змога була…
— Можете її сформулювати?
— Звичайно. Треба було консультуватися з нашими науковцями, а не діяти заяложеними методами “проб і помилок”. За цей час Україна домоглася лише того, що кілька десятків держав визнало Великий Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу. Проте наші керівники зупинилися на півдорозі. Нинішня Російська Федерація самочинно “визнала” себе спадкоємицею СРСР. Якщо так, то вона має нести відповідальність за всі злочини більшовицького режиму, за голодомори (а їх було аж три!) за репресії, за виснаження наших природних надр, за наслідки аварії на Чорнобильській АЕС… Так мало б діяти державне керівництво, яке відповідальне за майбутнє свого народу. Треба, повторюю, залучати вчених з академічних інститутів, університетів, а наші політики не спромоглися вийти з полону політиканства: на першому місці — крісла для партій!
“Не підтримую закликів до нового Майдану…”
— Але ж нинішню Верховну Раду обирали на демократичних засадах. Хіба доречно звинувачувати в її роботі російські сили?
— На жаль, демократії (влади народу) було аж стільки, що вона перелилася в охлократію (владу натовпу). Як наслідок — нині в парламенті легально діє московська “п’ята колона” під назвою “Опозиційний блок”, який експерти назвали “Окупаційним блоком”. До речі, цей блок уже на одному з телеканалів веде передвиборну(!) кампанію. Хіба цього не бачить чиновництво, що має обов’язок контролювати дотримання чинного законодавства? Навіщо ж тоді створено Міністерство інформації?
Мені страшно слухати більшість нардепів на телебаченні, дивитися сесійні засідання. Мають рацію експерти, які наголошують на постійних порушеннях парламентського регламенту? Не збагну, чому голова ВР постійно запрошує до зали парламентарів для голосування? Вибачте, а якщо так діятиме чиновництво на місцях? Хіба університетський викладач може за рахунок часу, відведеного на лекції, курити в коридорі?
Західний парламентаризм виробив різні форми праці. Проте його набутки — не для наших зверхників. У нас чомусь панує думка, що можна перефарбувати шахові фігури — і все піде як по маслу. Як мантру повторюють, що майбутнє залежить від залучення до управління молоді. А нині молодь різна, як було завше. Згадаймо “молоду команду” Черновецького в Києві. Хіба для керівника законодавчого органу достатньо досвіду очільництва міською радою?
Законодавчий процес наших парламентарів алогічний. Чому так часто на сесіях розглядають доповнення до законів, за які ще не так давно проголосували? Все просто: закони готують лобісти, зацікавлені особи, а не фахівці з наукових і навчальних закладів! Лобісти не творять законів, а шукають нових джерел для власного збагачення!
За рівнем правової культури нинішній склад парламенту посідає найнижче місце за останні 25 років. Дивує керівництво парламентських комітетів і парламенту: на першому місці — особисті й партійні інтереси. Гадаю, що деяких із нинішніх парламентських партій чекає доля відомої партії, нардепи від якої приїхали до стін ВР на велосипедах.
— А де ж вихід?
— Треба думати не про себе, не про парламентські вибори, а про майбутнє України. Саме так думав світлої пам’яті Михайло Горинь. Наші ж партії проявляють свою активність перед парламентськими виборами, а потім забувають про свої обіцянки. Для них існує електорат, а не політична культура народу. Якщо так буде надалі, то ми, українці, опустимося до рівня зневаженого населення. Нині треба виховувати не лише патріота, а й громадянина. Та ба! Про це не турбувалися чверть століття. От і маємо окуповану частину Донбасу, не кажучи вже про Крим!
Щодо Донбасу — це особливий регіон. Про його особливості ще наприкінці ХІХ ст. писав Володимир Сосюра в романі “Третя Рота”. Моїми студентами були вихідці з Донбасу: дехто хотів збагнути суть національного державотворення, а хтось беззастережно підтримував Януковича ще перед парламентськими виборами 2005 року. Ось дівчина із Сєвєродонецька виправдовувалася: “Понимаете, он — наш! Наш!”. Аргументів проти не сприймала.
— Як відомо, тоді приїжджали ешелони з Донецька на підтримку Януковича. У пресі писали, що серед донбасівців переважали учні професійнотехнічних училищ, а також пенсіонерки, які куняли на залізничному вокзалі. Молоді “борці за правду” бродили центральними вулицями столиці, дрімали на сходах будинків, пиячили. Лайка, як завше, брудна, чорніша від дьогтю! Враження жахливе! Прошу зважити, так було ще 10 років тому. Де зараз ці юнаки? Чи не серед бандитів “ДНР” і “ЛНР”?
— Мабуть! Мене здивувало, коли патріотичний президент заявив, що державні ЗМІ охоплюють лише п’яту частину людності нашої держави. Скільки років минуло після проголошення незалежності, а держава залишала відкритими двері для ворожої пропаганди! Чого ще хотіти? Нас завойовували брехнею, звісно, не всіх, але цілі регіони на сході і півдні! На Майдані щодня виступав з антидержавницькими закликами чинний міністр з уряду, очолюваного патріотичним прем’єром! Виступав, паплюжив державу, а відповідальності жодної! Не відповів він і тоді, коли стало відомо, що за державний кошт возив на літаку коханку до Парижа!
За совкових часів полюбляли спекулювати на думці Степана Бандери про те, що наша влада має бути страшною, але не додавали останніх слів речення — “до ворогів Української держави”.
— Нинішня чинна влада має певні успіхи?
— Якщо вдатися до аналізу, то однозначної відповіді нема. Не підтримую закликів до нового Майдану, бо вони — на користь ворогам! Проте не можемо чекати милостині від влади! Нинішнє державне керівництво втрачає кредит народної довіри, особливо через кадрову політику. Доходить до парадоксу: голова уряду погрожує вже восени звільнити чимало міністрів і керівників регіонів, що мають безглузду назву “губернатори”. Як відомо, в Україні губерній нема, а губернатори є! Чи не безглуздя? Виникає запитання: чому масове звільнення урядників розпочнуть аж восени? Навіщо чекати? Як відомо, низка посадовців, рекомендованих Президентом, лише підірвали престиж керівника держави. Невже не було інших кандидатів на посаду керівника Національного банку? Нинішня його очільниця призвела, як зазначають експерти, до знецінення гривні, а залишається в урядовому фотелі! Чому після Революції гідності міністром оборони парламент (!) затвердив міліцейського генерала?
А що вже казати про так званих “варягів” на високих державних посадах? Чому Президент надає їм громадянство, ігноруючи чинне законодавство? Гадаю, що призначення Марії Гайдар — це вже зневага національної гідності українців!
“Треба думати про майбутнє України…”
— Щодо міністра закордонних справ. На міжнародній арені наші успіхи, мабуть, найвідчутніші?
— Не заперечуватиму. Однак фактично обов’язки міністра закордонних справ виконує сам Президент, а Клімкін — лише помічник реального міністра. Так жартують експерти! Що їм заперечити?
У роки мешкання в столиці мені доводилося брати участь у різних політичних заходах, зустрічатися з політиками, починаючи від першого Президента Леоніда Кравчука. Тому маю підстави твердити, що на посаду керівника зовнішньополітичного відомства був широкий вибір. Не називатиму кандидатів. Зрештою, такі політики, дипломати в Україні добре відомі.
Наші успіхи на міжнародній арені знецінені пасивністю проти агресії з боку Росії. Щодня чуємо критику на адресу бандитів із “ДНР” і “ЛНР”, які не дотримуються “Мінських угод”. Та хіба такі “угоди” мають правову силу? Це — поперше. Навіщо видавати бажане за дійсне? Подруге, кого представляють на цих переговорах знеславлений Кучма, чванькуватий кум російського президента Медведчук і скандальний колишній “соціалдемократ (об’єднаний)” і перефарбований “регіонал” Шуфрич? Потретє, чому парламент називає “ДНР” і “ЛНР” терористичними організаціями, а посланці (чиї?) з Києва з невизнаними і невизначеними повноваженнями від України сідають за стіл переговорів із офіційно визнаними терористами і про щось домовляються, хоч не раз переконалися в марності якихось домовленостей? Це — безпрецедентна у міжнародній практиці цивілізованого світу гейбидипломатична гра. Це — ганьба для України як для держави!
Проаналізуємо наслідки “Мінських угод” з погляду моралі. Бандити діють підступно: вбивають наших вояків, а офіційні речники розхвалюють дотримання нашими військовиками “Мінських угод”! Як відомо, бандити воюють проти України навіть тією зброєю, що заборонена міжнародним правом.
— З іншого боку, тут присутні різні дипломатичні домовленості…
— Добре, я розумію. Але ж влада повинна захищати національні інтереси. Бо дипломатія Києва на Донбасі — це політика меншовартості на міжнародній арені. Нам гарантували непорушність кордонів і змусили подарувати свій “ядерний щит” державіагресорові. Інакше кажучи, вовкові вставили додаткові зуби!
Чи не час уже заявити про національні інтереси? Звісно, ложкіни, клімкіни, турчинови, гонтарєви цього не зроблять! Задумаймось: за час нинішнього президентства Україна втратила контроль над 400 кілометрами державного кордону. Росія постійно постачає бандитам зброю. Чому? Все дуже просто, аж до наївності. Українське військо не зупинило першого російського так званого “гумконвою”, який порушив наш державний кордон, захищений міжнародним правом. Чи могло бути інакше? Чи могло захищати державу військо, Верховним Головнокомандувачем якого був протестантський пастор?!
Чому наше державне керівництво і дипломатична служба не вимагають від державгарантів, що підписали Будапештський меморандум, виконання своїх зобов’язань перед Україною? А може, таких гарантій і не було, а лише наміри без жодних зобов’язань!
— Експерти кажуть, що гарантії були, та й зобов’язання — також.
— Тоді виникає запитання: невже західні держави так бояться Росії, що гадають задовольнити апетити Путіна коштом України?!
Про нашу державу згадали аж тоді, коли московські найманці збили малазійський літак і загинуло майже 300 осіб. А скільки наших вояків загинуло, захищаючи Європу від московської орди! Чи не час припинити “бавитися в політику”?
Україна — це східна межа європейської цивілізації! Наш вояк грудьми зупиняє азіатську навалу, а на Заході дискутують, чи давати йому зброю для захисту! Добре, що нас розуміють Польща і держави Балтії (Литва, Латвія, Естонія). Щоправда, останнім часом зазнала змін на нашу користь позиція впливових західних держав. Позиція, а не дії!
Усе пізнається в порівнянні. Отож порівняймо активність нашого міністра закордонних справ з активністю керівників зовнішньополітичних відомств сусідніх держав. Доки нашим дипломатам сидіти в запічку, доки захищатися, коли треба наступати?
— Може, дипломатів активізують дії нашої прокуратури?
— Тут варто уточнити. Треба розрізняти позірну активність від активності реальної. Голосні заяви про порушення кримінальних справ проти колишніх активістів окупаційної компрадорськосімейної бандоолігархії на чолі з Януковичем — це не боротьба зі злочинністю, а примітивна імітація. До того ж, як повідомляють наші ЗМІ, капітал цих осіб на українській території і надалі працює на користь втікачів. Лише останніми тижнями на таке майно начебто почали накладати арешт. Раніше не зачіпали так само, як і відомої шоколадної фабрики в російському Липецьку. Чи не підстава для роздумів?
А ось уже яскравий приклад! Ексміністр Табачник, “доморощений Геббельс у таборі регіоналів”, причетний до злочинів проти нашої держави, приїжджає в Україну, перебуває тут кілька днів — і тікає. Аж тоді прокуратура галасливо порушує кримінальну справу!
Навіщо рекламувати боротьбу проти злочинців? Навіщо показувати злочинця на телебаченні, а потім випускати його під грошову заставу, щоб зміг утекти за кордон? Навіщо називати головним воєнним злочинцем російського генерала, коли відомо, що злочинець № 1 нині — Путін?
— Що маємо робити?
— Насамперед треба покінчити з політичним аматорством. Серед російських політиканів чимало цинічного скалозубства. Прочитаймо теревені віцепрем’єра Рогозіна. Проте за такими теревенями стоять певні сили. Не варто надмірно іронізувати з азаровського “Комитета спасення Украины” і “президентаспасителя” Олійника. Це, гадаю, новий путінський план після очевидного провалу проектів “ДНР” і “ЛНР”, а зводиться він до того, щоб у першому окупованому хуторі проголосити про створення “украинского правительства”.
У внутрішній політиці не виконано найголовнішої вимоги Революції гідності — демонтажу олігархічної системи! Звідси всі наші нинішні біди! Хіба можуть олігархи вдаватися до суїциду? Ігнорування національних інтересів олігархами — основна причина, як вважають експерти, того, що військовозобов’язані ухиляються від мобілізації. Президент заявляє про Вітчизняну війну українського народу проти російського агресора, а проводить антитерористичну операцію! Операція — це акт короткочасний, не розрахований на роки! Не дурімо самі себе! На Майдані патріоти вмирали за Україну, а тепер їх посилають демонструвати “виконання “Мінських угод”. Скількох патріотів втратила вже Україна на донецьких полях!
Маємо досвід кінця 80х—початку 90х років. Патріотичні сили, об’єднані в Товариство “Просвіта”, Народний рух України, інші національні організації, Національну спілку письменників, Спілку українських офіцерів, мають виступити спільно з вимогами до керівництва держави, нагадати про ті проблеми, які вивели українців на Майдан, за що гинули герої Небесної Сотні! Інакше Революція гідності повторить долю Помаранчевої революції!
Перед нами — озброєна орда, але вона в агонії. Про це пишуть самі російські аналітики. Розпад Російської Федерації неминучий! Та ворог, який конає, особливо небезпечний.
Тому попри непростий час треба думати про майбутнє України, давати принципову відсіч різним авантурникам і позбутися легковажності в оцінці нинішнього становища. Не тільки завершити люстрацію, а й прискіпливо поставитися до кандидатів у депутати на осінніх виборах. Зосереджуймось для розбудови України як великої європейської держави! Кожен — на своєму місці!
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
