I
Варшава тішиться! Зникає кістка люта
В гортані короля. Гряде розплати мить.
Вже в замку, на землі горять криваві пута —
То пійманий козак Іван Богун горить.
Горить від сорому, досади і знемоги;
Був мертвий сон, згори упала неба твердь.
Крицяні воїни лягли йому на ноги,
Схилилася над ним крилата польська смерть.
Вдивляється король в обличчя Богунове
І страх його бере: “Невже це я, монарх,
Повинен з ворогом вдаватись до розмови,
З лежачим, наче мрець, в шнурах та курманах?!
Спасибі ж вам, дурні й премудрі генерали, –
Схопили ви лиш плоть, як вовняний кожух,
Намочений в крові; мене ж зобов’язали
Вбивати власноруч цей посполитий дух.
Богун живий — біда, а мертвий — мста, содома,
Нових повстань гучна, кривава молотьба,
Де чернь розгукана, голодна й несвідома
В гетьмани возведе жорстокого раба.
Хай Богуна бере Тетеря на поруки,
Колишній друг його, тепер — пахолок мій.
Хай же самі себе клюють ненатлі круки;
Хай, за життя б’ючись, поглине змія змій!
Богун — то вбивця наш. Гусарства половину
Скосив, Чарнецькому1 в бою зашив уста, —
Тож хай спокутує в ланцах тяжку провину,
Хай кається — і сам приб’ється до хреста!
І я тоді прийду. За Польщу помирати
Холопа, жебрака маєтками навчу —
Не голому йти в бій, а вбраному в шарлати,
В сліпучі панцирі та в гетьманську парчу.
Я дам йому Кальнúк і сорок сіл над Бугом,
Арабських коней дам і тисячі шаблюк.
І стане він мені не ворогом, а другом,
І перед Польщею здригнеться мамелюк2”.
Хоч дивиться король, немов на сатанюку,
На козака, велить звільнити від окуть
Його і подає йому в перстенях руку,
Мов каже: “На цілуй! І знай мою могуть!”
Та не прийняв Богун правиці рятівної.
Почув свого коня копитний перестук,
Та, щоб не збуритись, не скочити до зброї,
Подякував тишком за розв’язання рук.
“Za rozwiązanie rąk dzięnkuję pięnknie panu!” —
Озвалися уста, опухлі, як брижі,
Що після мордувань нагадували рану,
Де запеклася кров не з тіла, а з душі.
Король — до Богуна: “Назвись, невкірний хаме!”
Богун — до Короля: “Ти знаєш. Не питай!
Це ж ти мене підняв на герці із ляхами,
Це ж ти прийшов з вогнем у мій козацький край!”
Король — до вартових: “В Марієнбург! Навіки!”
Богун — до короля: “Убий, але не муч!”
Король — до вартових: “Гей, рухайтесь, каліки!
Замкнути патороч! Маршалку дати ключ!”
II
Cидить Іван Богун в тісній і темній кліті,
Десь під фундаментом будинку, повна тьма;
Не годен він втекти з того дупла в граніті,
Бо то монархова для смертників тюрма.
Весь простір для життя — два на чотири кроки,
Але гуде стіна, чутно з горища дзвін,
Хтось наче в’язневі кричить з верха опоки,
Щоб на коліна став і не вставав з колін.
І тулиться Богун до каменя глухого,
І чує, начебто кіннота йде навскач,
Десь ніби рідний полк летить на клич до нього,
А потім в тиші тиш лунає мамин плач.
І молиться Богун за небеса Поділля,
За Іллінцí3 свої, за Дашів, за Кальник,
За голубі стави, за жизне чорнорілля,
За рай калиновий, що був і раптом зник.
З темниці видно все. Криниця біля дому,
Де Богуни живуть, багаті шляхтичі.
Старенький журавель і на коні гнідому
Отець його сидить з мушкетом на плечі.
Там сісти на коня підможе мати строга,
На батьковім коні він мусить підрости.
І перший кінь його, душа четверонога,
Вже дихає над ним з камінної плити.
Заходить наглядáч, костельна миш в сутані,
В старих руках тремтить, мов злякана, свіча.
І сонце те бере Богун в широкі длані,
І заспокоює, мов рідне дитинча.
Є світло — буде й хліб, тут плакати негоже.
А вранці єзуїт дає Святе Письмо.
Латина! Господи! Справдешнє Слово Боже!
Побудь же й церквою, моя жахна тюрмо!
Credo in unum Deum, Patrem omnipotentem,
factorem caeli et terrae, visibilium omniumm et invisibilium.
Et in unum Dominum Jesum Christum,
Filium Dei unigentum, et ex Patre natum ante omnia saecula4.
І вже стоїть Богун в огнях Єрусалима,
І кличе до повстань поснулий Ізраїль.
А з Біблії тече гаряча й непрозрима
Для Богуна свята журба подільських піль.
Уся земля — в руках приблудного магната,
При кожному дворі — фортеця і тюрма.
Кудись на Січ, в степи втікає кожна хата,
Там гетьман є, але Мойсея там нема.
Розв’язує Богун своє життя, мов клунок,
Де повно спогадів. Юнак, пастух, спудей.
Він в Острозí летить од книжки на фехтунок,
Вітає поглядом озброєних людей.
Він вислуховує сільські свої надрання,
У вишнях молиться, як Богу, солов’ю,
На шаблю дивиться, мов на своє кохання,
Домаху любить він, як дівчину свою.
Та шабля знає все, пишається собою,
Із правої руки перелітає вмить
До лівої, і вже за півгодини бою
Вона туди й назад сто раз перелетить.
Та блискавка сама в боях розпізнавала
Того, хто Богуна вистежує й пасе,
Вона забійника знаходила й стинала,
І вже він сам себе з землі не піднесе.
В полковника був рій, що, навчений рубати
Дубовий підлісок руками обома,
В бою за ним летів, і воїнство горбате
З крильми за спиною вниз падало ницьма.
Всі знали: там, де йде богунівська когорта,
Посічені впадуть рейтáри й пішаки,
Поляже армія, в залізо вбрана, горда,
Від Богунової, від голої руки…
Свіча горить. Богун звертається до Бога:
“Спасибі, Пане мій, що бачиш Ти мене.
Ти все — моя душа, надія й перемога,
Я чую голос Твій крізь небо кам’яне.
Я не гнівив Тебе, мої шалені руки
Твоєю зброєю були. Вони болять.
Я за свободу бивсь! Не мав з Нечистим злуки!
Я цілував Твій хрест, як шаблі рукоять!”
Богун молився й чув свого юнацтва дзвони,
Як в Острозí ходив у затінку святинь,
І бачив Рим здаля і Спартака загони,
І перейшла його молитва на латинь:
“Gratia Tibi, Domine meus, quod vidis Tu me.
Tu mihi omnia — mea anima, spes et victoria,
Audio vocem Tuam per caelum lapidosum.
Non dabam Tibi vela irae, mei furiosae manus
Ut Tua arma fuerunt. Quae dolent.
Migi libertas supra omnia! Diabolum mihi non amicus!
Osculabar Tuam Sanctam Crucem, ut gladii manubrium!”5
Вже чує ніч Богун. Він розсуває стіни,
І на свої місця він знову зводить їх.
І чує він згори, як дзвони України
Гудуть йому, гудуть на смерть, як на нічліг.
III
Приснився Богуну Хмельницький. Суперечка
Печальна, як мольба, і гостра, як стріла.
Це все було, було вже після Берестечка,
В Чигирині, десь там, в шинку біля стола.
Богдан мовчить. Богун, як вискочень з окропу,
Гукає: “Правди жду! Як ні, я розповім!
Ти Польщу розгромив, перелякав Європу,
Але не збудував, не захистив свій дім.
Ти з королем пішов на згоду в Білій Церкві,
Тепер скрадаєшся на згоду до царя.
Знай: проклянуть тебе колись живі і мертві —
Обернеться в ніщо твоя звитяжна пря!
Не вільно, гетьмане, єднатися з Москвою
Народу нашому, бо москалі — раби,
Ми в їхньому багні потонем з головою,
Задушимось, помрем од рабства та ганьби!”
Задумався Богдан: “Не поспішай, Іване,
Кажи, та не рубай сокирою сліпма;
Для нової війни шабель у нас не стане,
Татари в нас були, а нині їх нема.
Вони з ляхами йдуть, Варшава їх купила,
Якщо не цар, то хто підмоги нам подасть?”
“Ніхто, мій гетьмане! А вже московська сила
Для нас не благодать, а пажерлива пасть!
Спитай Немирича, ще юний козачисько,
Та вже начитаний, латина в голові.
Виговського спитай, цей пан з тобою близько,
І знаєш ти його заслуги бойові.
Дуритиме тебе вєлічество могола
Московського два дні, а далі ти — слуга.
Віддай йому Чигрин і все, що надовкола,
Всі землі і коня, і навіть батога.
Тепер, Богдане, ти є сам собі підмога,
Бо ти — держава й меч народу, що повстав.
Татари зрадили, а москалів залога
Повзе, сотається на тебе, як удав.
Ти — наш ведучий дух! Ніхто нам не поможе!
Якщо ницьма впадеш в поклонах до Москви,
Вона прийде й візьме твій дім і твоє ложе,
Забудеш ти свої пісні і молитвú!
На Польщу ти підеш із москалем — щó далі?!
А далі з Польщею ти битимеш Москву.
В боях зачинений, неначе в криміналі,
Ти катуватимеш вітчизну, ледь живу.
Мій батьку, не схитнись, бо ворог все розколе,
Що кров’ю ти зліпив! За Україну вмри!
Затям: не присягну твому царю ніколи,
Нестиму сам тяжкі державні прапори!”
Домаху розламав Богун і кинув долу:
“Ця шабелька твоя. Я матиму свою,
Я житиму тепер із власного дозволу,
Вбиватиму як смерть, двоглавую змію”.
Богдан сказав: “Прощай! Ти судиш надто строго.
Так пишуть вироки князі та королі.
Іди і пам’ятай — я не любив нікого
Так міцно, як тебе, на всій моїй землі.
Під Берестечком ти скотивсь на мокви, тоні,
Мочари, болотá, упав, немов скала,
І по твоїх плечах пройшли гармати й коні,
Підкуті чоботи і піша голь пройшла…
Піймала нас тепер не трясовиця, сину,
Ляхва і татарва фронтами йдуть двома.
Нікому не кажи вмирать за Україну —
За неї ми помрем, в нас виходу нема!”
“Ні, вихід завжди є, — сказав Богун, — то зрада,
Що в людській немочі шукає оправдань.
А за свободу смерть — то не загин-заглада,
А чесно сплачена народу свому дань!”
IV
“Дай, Боже, — знов Богун пригадує молитву, —
Померти на твердій землі, не на гною!”
А в спогаді летить на ту найтяжчу битву,
Де брат на брата йде в козацькому строю.
Він мусить гетьмана підперти, стати поруч
З полками, вірними державній корогві.
Пушкар — вчорашній друг, а нині — зрадник, покруч,
В Полтаві присягнув за булаву Москві.
Богун летить туди, де буде й сам Немирич,
Європи мудрий клич, Виговського сурма.
Пора вже знищити, спалити царську гнилич,
Що в себе втягує, як сморідна корчма.
Втім на майдані — крик, на шаблях перепроба, —
Полтавські козаки, ще майже дітворня.
Як вкопані стоять і дивляться спідлоба
На Богуна, а він вже сходить із коня.
“Дай Боже, козаки! Приїхав я з-над Буга
Південного, чи ви бували там хоч раз?
Я є Іван Богун. Прибув до свого друга,
А він узяв і вмер. Моливсь царю і згас.
Рубатиму я тих, що зрадникові служать.
Брати, якщо ви з ним, чекає вас біда.
Але скажіть: нащо нам ця кривава ужать,
Чи ж ви вже знаєте, що кров — то не вода?!
Хто ви такі, скажіть, і звідки ви й для чого?
Байстрята Пушкаря, я бачу, шмаркачі.
Отямтесь! Одійдіть! Я заплачу не много,
Дам кожному калач і таляр на харчі.
Не тіштеся! Не дам! За вірність Україні,
За честь і за любов немає в нас платьби.
Гайда, під прапор мій, допоки ви не тіні,
Злітайте в небеса, як горді яструби!”
Тут розпочався бій. Богун відпняв шаблюку,
Із плота доброго він вихопив кола,
Здиміли хлопчики — ні шелесту, ні звуку,
Три вдарені були, та кров не потекла.
Зрадів Іван Богун, що тої злої миті
Він зброї не підняв на рідний свій народ.
Куди ж тепер йому шляхи несамовиті
Простеляться, куди? Вперед чи назворот?
Він — до Виговського. А там не чути реву
Із бойовища, там вже скінчилась війна.
На списі вже несуть голівку Пушкареву,
Кров капає на стіл, мов з келиха вина.
Та не кричить Богун від радощів. Похмуре
Його чоло, з душі йде крижана остудь.
Він прагне бачити крізь прижмури і жмури,
Куди ж Виговського поляки заведуть.
Поляки? Ні, свої, свої його згубили!
Відняли булаву московські шпигуни,
І смерть за ним прийшла аж на карпатські схили,
Але ж і мертвого боялися вони.
…І прокидається Богун. Радіє; знає,
Що Конотопа дух ніхто й ніщо не вб’є,
І тішиться (хоч сам в тюремній тьмі конає),
Що він Виговському підклав плече своє.
Його пече тепер: “Чом після Конотопа
Козацька армія розтанула, чому
Нас віддала Москві на пóгуби Європа,
Хоч знала, що не ми їм несемо чуму?
А ми, хто ми такі? Ми — нелюди в пустині,
Розвороговані, як дика звірина,
В жахній, навзаємній ненависті єдині,
Згори поділені аж до самого дна.
Де Сатана, що нас виховує, як мати?
Та в нашому єстві, що прагне похвальби
З Варшави чи з Москви. Ми любимо вмирати
Не як державники, а як чужі раби.
Ми служим Богові, та в нас немає Бога
Свого з нагайкою та праведним мечем.
О Боже правий мій, збагнуть мені незмога,
Навіщо я вродивсь поміж гидких нікчем?!
Навіщо?! Бог мовчить. Ти сам собі, Іване,
Скажи, навіщо йдеш на смертний бій щодня.
Ти чуєш голоси? То кличуть не гетьмани,
То — мати й батько твій! То крик твого коня!
То — України дух! Козацька пісня й мова.
Блакитні небеса і золоті жнива.
Там рабства зáлежні, як у траві полова,
Але не вмре повік зерна душа жива!”
V
Аж тут розпочалась брудна Тетеріана.
Павло Тетеря шле до Богуна листа,
Як гетьман і як брат з підступністю шайтана
Поклони б’є. Слова — отруєна сита.
Він пише: “Пан король помилувати хоче
Тебе як лицаря. Подумай! Не відмов!
Вже брань з поляками у нас не палахкоче,
Хмеліють москалі, п’ючи козацьку кров.
Будь мудрим, не грими, постукай ніжно в двері,
Задля свого добра ти сам себе зневоль.
Монарха попроси, як вірний друг Тетері,
Щоб вислухав тебе наш праведний король.
Скажи йому, що ти не любиш московизни,
Скажи, що зацний круль — свободи херувим,
Скажи, що ти готов задля добра й вітчизни
Своєї рідної миритися із ним.
Я знаю, друже мій, король хотів би мати
Десь близько при собі Івана Богуна,
Бо розум твій і хист — сильніші за гармати.
Вирішуй же: або життя, або труна!”
Здригнувсь Богун: “Біда! За духу злам, за зради
Тетеря і король дають мені життя.
Голодний я, авжеж, нема мені пощади, –
Мені з голівок змій наварена кутя!
Король платитиме за зрадництво грошима,
Тетеря — хитрий птах, варшавський посмітюх,
Кричатиме: “Богун, душа непогрішима,
Зі мною; це ж мій брат, полковник-одчайдух!”
Що ж, так заведено в калічному народі,
Що зрада зрадою паношиться й росте;
Там один одному (чи зверху, чи насподі)
Дарує зрадництва підків’я золоте.
Ні, не проситиме Богун прощення й миру,
Мовчатиме; але Тетеря кличе знов:
“За тебе гетьман (я!) вклонився Казимиру;
Вертайся — матимеш пошану і любов!
Я віддаю тобі всі наші збройні сили
На правім березі. Ти спиниш москаля.
Ми з Брюховецького повитягаєм жили,
І визволиться знов моя й твоя земля!”
І запитав Богун (кого? можливо, Бога?):
“Коли ж то козаки, нарешті, всі збагнуть,
Що в них до визволу є лиш одна дорога,
Одна-однісінька, все решта — чорна блудь.
Свобода — то земля. Або ставай на чати
І борони її від короля й царя,
Або ж у найми йди, навчись лице втрачати,
І під нагайкою живи, немов звіря.
Нещасний мій народ. Панва з одного боку,
А з другого — орда, та різності бігма.
Тим або тим служи, і гнись, молись до змроку,
Звикай, що Богом ти прикутий до ярма!”
Богун вирішує: допасти волі й зброї,
Не гибіти в тюрмі, а смерті йти навстріч,
Зібрати козаків для рухáнки нової,
Збудити, як Богдан, в лугах оспалу Січ!
“Невже це пан король дає мені свободу?!
Та ні, диявола дарунок цей згори!
А ти ж його чекав! Кому ж ти навдогоду
В тюрмі помреш?! Та ні! Як смерть дають, — бери!
Бери! Це буде смерть, не схована в печері,
А на очах людей — за правду й волю смерть!
Бери та покажи і королю, й Тетері,
Що ти — Іван Богун, полковник, а не кметь!”
Далі буде.
—————————————
1Найвидатніший командувач польських військ Стефан Чарнецький (1599–1664) у битві з богунівцями під Монастирищем був поранений стрілою (за іншою версією — кулею) в уста, покинув бій, і вся його кіннота тоді відступила. — Д. П.
2Мамелюк — служник турецького султана. Тут мамелюк — це сам султан. — Д. П.
3Село Іллінці на Вінниччині я вважаю рідним селом Богуна. Там я був, і мені іллінецькі люди показували хату, що стояла на тому місці, де колись була оселя Богунового батька. — Д. П.
4Вірую в єдиного Бога Отця, вседержителя,
Творця неба й землі і всього видимого і невидимого.
І в єдиного Господа Ісуса Христа,
Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед всіма віками. (Лат.)
5Латинський текст молитви Богуна дослівно відповідає наведеному вище українському. – Д. П.
