Віктор КОСТЮЧЕНКО
На Банковій, 11, — переполох
Восени 1965 року до ЦК КП України, що містився на Банковій, 11, надійшов лист на 214 сторінках. Називався він “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Автором його був учорашній аспірант Інституту літератури АН УРСР Іван Дзюба. Лист, здавалось би, від звичайного дописувача, як і тисячі інших листів. Та все ж цей лист був особливий: він змусив здригнутися владу. В ньому зверталася увага керівництва на викривлення національної політики в Україні. Це був виклик системі, яка стверджувала, що національне питання в СРСР і в Україні вирішене, і вирішене правильно.
Лист ошелешив ЦК і сміливістю порушеного питання, і аргументованістю, і обсягом. А ще партійні діячі, які знайомилися з листом, раптом відкривали для себе, що автор Іван Дзюба дуже комфортно почувається в колі класиків марксизмуленінізму, яких цитує, і які, несподівано для них, думають про національну культуру і національну мову так само, як і Дзюба.
Як вивчався лист І. Дзюби у ЦК КП України? На рівень цековської челяді (інструкторів, консультантів) він не спускався. Ним займалися завідувачі відділів, секретарі, помічники секретарів. Та ще директор Інституту історії партії при ЦК Компартії України І. Д. Назаренко. Ніхто з них не був готовий фахово вести дискусію з автором листа. Найчастіше при зустрічах з І. Дзюбою звучав аргумент: ЦК знає про недоліки і вживає заходів.
Найперше, що зробило ЦК КП України, почало тиснути на керівництво Спілки письменників України з вимогою “за негідну поведінку” вигнати І. Дзюбу зі Спілки. Непохитний автор “Інтернаціоналізму…” на всіх зустрічах і “виховавчих” бесідах у Спілці, у КДБ, у ЦК неухильно і стійко захищав свої позиції. ЦК проводить нараду за нарадою, щоб дати оцінку “шкідливому ідеологічному документу”. Завідувачі відділів пропаганди і агітації Г. Г. Шевель, науки і культури Ю. Ю. Кондуфор ведуть з І. Дзюбою безуспішні розмови, які зрештою завершуються доповідною запискою, де зазначається, що Дзюба “ідейно незрілий”, “антипатріотично” настроєний, “категоричний”. Його діяльність “несумісна із званням радянського письменника”. На завершення автори записки просять подальших вказівок.
Водночас пішла команда перевірити, чи І. Дзюба сам працює над цим питанням. Чи, може, в нього є однодумці? Така версія побутувала. Феміда дошукувалася існування якоїсь групи людей, а може, й їхньої змови проти соціалістичного ладу. Щоб довести, що І. Дзюба працює не сам, фабрикується “Програма української національної комуністичної партії”. Експертна комісія, яка складалася з викладачів Київського педінституту ім. М. Горького та Інституту мовознавства АН УРСР, зробила висновок, що автором “Програми” й “Інтернаціоналізму…” є одна людина. І скільки І. Дзюба не доводив, що ці праці мають різних авторів, усе марно. Згодом І. Дзюба (вже в умовах СІЗО) засів за звірку цих двох текстів і на 312 аркушах довів свою непричетність до “Програми”. Тоді була проведена повторна експертиза, яка визнала, що І. Дзюба до неї справді жодного стосунку не має.
Паралельно І. Дзюба переклав свою працю російською мовою і надіслав до Москви у ЦК КПРС.
У цій лихоманці заходів у “справі” І. Дзюби помічалася не тільки розгубленість партійнорадянського керівництва України, а й певне вичікування. То більше, що й Москва рекомендувала не квапитися з висновками: “Если начнем судить, что скажут и какая будет на это реакция за границей” (П. Шелест, “…Да не судимы будете”. М., 1992. — С.504).
За рубежем з’являються численні статті І. Дзюби й статті про нього, де його піднімають на щит, не розуміючи, що для українського письменника розголос на Заході є дорогою до арешту в Україні.
З усіх робіт, куди тільки влаштовувався І. Дзюба, щоб мати шматок хліба (редактор видавництва “Молодь”, 1965, коректор “Українського біохімічного журналу”, 1966—1969, редактор видавництва “Дніпро”, 1969—1972), його виганяли. Стіни кафе “Хрещатий яр” на розі Прорізної (тоді вул. Свердлова) і Хрещатика прикрашало панно з портретами І. Дзюби, І. Драча, М. Холодного. Надійшла вказівка знищити — і знищили. “Справа” І. Дзюби викликала лавину репресивних заходів в Україні. Вимагалося зорганізувати одностайний і широкий осуд І. Дзюби. Йшла чистка партійних кадрів, які на ідеологічній ділянці не проявили себе. Звільняють із роботи і секретаря ЦК КП України з ідеології академіка Ф. Д. Овчаренка.
У перервах між допитами і “виховавчими” заходами І. Дзюба як виступав проти політичних переслідувань, так і виступає. Він пише листа до ЦК КП України на захист В. Чорновола. За нагоди поправляє ортодоксальних академіківлітературознавців М. З. Шамоту, Л. М. Новиченка. Він — визнаний лідер шістдесятників Києва. Його хочуть слухати. Його слову вірять. Книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” на устах у кожного освіченого українця. Син першого секретаря ЦК КП України П. Ю. Шелеста Віталій Шелест згадує, що ця книга у батька була “почти настольной”.
Лише через сім років (1972) ЦК КП України створює комісію із “підготовки висновку на лист І. Дзюби та додані до нього матеріали”. Олесь Гончар, який пропонувався до складу комісії, написав листа до ЦК, в якому відмовився брати участь у комісії. І в подальших обговореннях “справи” Дзюби участі не брав. У “Щоденнику” 2 березня 1972 року О. Гончар зафіксує: “А цей (І. Дзюба — В.К.) дивиться всім у вічі і без пози, без театральності, з глибокою внутрішньою переконливістю говорить, що таке правда і що брехня. Ось таких я бачив тільки на фронті.”
Зазначена комісія у складі А. Д. Скаби, В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, Т. О. Недбайла, В. А. Чирко, М. З. Шамоти, П. Й. Ящука дійшла висновку, що “підготовлений Дзюбою матеріал “Інтернаціоналізм чи русифікація?” є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР.”(Національні процеси в Україні. Видавництво “Вища школа”. — К., 1997. — Т. 2. — С. 482493). “Прикриваючись псевдонауковою фразеологією”, автор “нав’язує читачеві думку… про те, що в становищі українського народу, починаючи з ХVIII століття, нічого не змінилося”. У листі “довільно підібрані цитати”, підібрані “тенденційно й фальсифіковано”, “із спекулятивною метою”, проглядається “справжнє обличчя буржуазного націоналіста” тощо. Ось у такий лайливий спосіб партійнодержавні діячі, “правильно” зорієнтовані академіки говорили у своїх висновках із Дзюбою і про Дзюбу.
Праця І. Дзюби є “псевдонауковою”, про це зазначили члени комісії у “Висновку”. Але ж вона була переконливою. І про неї, наукову переконливість, свідчили тоді й свідчать зараз багато вчених. До того ж твір майже 50 років живе у світовому культурному просторі, вчить, виховує і застерігає від перекручень у державній політиці.
А ще ЦК КП України спромігся знайти людину, яка дала б гідну відсіч авторові “пасквіля”. Ним став агроном за освітою, журналіст за практикою роботи, працівник відділу пропаганди та агітації О. Хоменко — “пишущий” інструктор, який був наближений до “верхів”. Він не без пихи називав першого секретаря “папою” і цим хизувався. На той час “папою” був В. В. Щербицький. Хоменко у брошурі “Що і як обстоює І. Дзюба?” намагається (невправно) спростувати докази опонента. Сховався він за псевдонімом Богдан Стенчук. Брошура вийде аж 1969 року. Але вона вже ні на що не вплине: ні на авторитет І. Дзюби, ні на гасіння інтересу до книги в Україні і за кордоном. А неслов’янське звучання прізвища “Стенчук” поведе дійшлих читачів по словниках. І вони дошукаються, що stench англійською — сморід. Це породило насмішки.
2 березня 1972 року відбулося засідання правління Спілки письменників України. Зрозуміло, що його скоригував увесь попередній хід розгляду “справи” Дзюби. Найперше, що сказав І. Дзюба на засіданні у відповідь на вступне слово В. П. Козаченка, що він бачить, що питання про його “долю вже вирішене до цього і не тут, а у відповідних інстанціях”. А далі вже він допитувався у присутніх “у моїй праці правда чи неправда? Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду заперечувати”. Ніхто з виступаючих (а їх було 12) навіть не намагався дати відповідь на це питання. Водночас усі оперували звинуваченнями на кшталт “буржуазний націоналіст”, “ллє воду на ворожий млин” тощо. Отож за “…виготовлення і розповсюдження матеріалів, які мають антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди”, “зводять наклеп, активно використовуються ворогами…” пропонується І. Дзюбу виключити з членів Спілки письменників. Проголосували одноголосно. Змушений був голосувати “за” і Олесь Гончар, тодішній голова Спілки письменників України, який участі в обговоренні не брав…
Дзюба розумів, що йому не уникнути арешту. У квітні 1972 року його арештовують. Похмурі стіни камери утримання, безкінечні допити… Підкралася гіпертонія. Дали про себе знати давні сухоти. Із СІЗО його возять на лікування до тубдиспансеру. Чутка про таке прокотилася Києвом. Це викликало у творчої громадськості і тривогу, і співчуття. А перекладач М. Лукаш пише листа до влади, в якому пропонує Дзюбу випустити, а його, Лукаша, посадити. Цей громадський вчинок розлютив владу, і вона домоглася виключення М. Лукаша зі Спілки письменників.
У травні 1972 року І. Дзюбу засуджують “за антирадянську діяльність” на 5 років. В Україні для влади він — буржуазний націоналіст, а світом крокує його слава як автора праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” “Шкідливий пасквіль” перекладено німецькою, англійською, французькою, італійською, китайською та іншими мовами. Він перший, хто посмів сказати світові, що російський інтернаціоналізм — це звичайна русифікація.
Ейфорія від ілюзій
Відсидів І. Дзюба у в’язниці один рік і сім місяців. Стан здоров’я не покращувався. Безперервне кадебістське повчання доводило до відчаю. Він пише покаянного листа. У листопаді 1973 року його звільняють. Він — на волі, але все одно підневільний. Бо потрапляє у своєрідну, дозволену репресивними органами “літературознавчу еміграцію”. Він зосередився на вивченні національних літератур народів СРСР й розгляді їх “у єдиній радянській літературі”.
“Еміграція” спонукала І. Дзюбу до пошуку нових наукових тем, забезпечила відносний спокій, але виключила з активного громадського життя. Тим часом вже починалася криза комуністичної ідеології, інтернаціональний мундир СРСР тріщав. В Україні почали створюватися нові партії, спілки, громадські об’єднання. Підводився Народний рух — масова суспільнополітична організація. Йшло національне відродження. Пульсують нові ідеї, проекти. Їх цілий вир. У тому вирі І. Дзюба бачить знайомі постаті В. Чорновола, І. Драча, В. Дончика. Але не впізнає.
Лідери Народного руху визнають, що І. Дзюба своєю творчістю, правозахисною діяльністю наблизив зародження Народного руху. У своїх виступах вони його згадують, цитують, але до роботи над засадничими документами не залучають. Його вимушена відстороненість від суспільного життя тривала майже 10 років. Ще з учнівської парти завжди причетний до активного громадського життя, І. Дзюба ці роки почував себе самотнім зі своїми вузько літературними “дозволеними” інтересами до культур народів СРСР — проблематики, що крім автора та обмеженого кола фахівців уже не цікавила ні Київ, ні Москву.
Першою іскрою, що повернула І. Дзюбу до громадського життя, було створення 19 жовтня 1989 року в Києві при Раді Міністрів УРСР Республіканської асоціації україністів (РАУ). Президентом асоціації став І. Дзюба. О, які то були сподівання! Сподівання на те, що асоціація зможе координувати, стимулювати і популяризувати українознавчі заходи та дослідження. Передбачалося, що завдяки РАУ українознавча думка вийде на міжнародний рівень. Які широти, які масштаби, які крила дала РАУ І. Дзюбі. Йому вірилося, що ця інституція зможе подолати провінційність свідомості українців. Дзюбин аналітичний розум витворив дивовижні схеми та плани діяльності РАУ, її інтегрованості у світову культуру, єднання зі слов’янськими культурами. Президент РАУ І. Дзюба розробив Статут. Постановою Ради Міністрів від 26 квітня 1990 року № 95 він був затверджений. Але, як виявилося, наївний І. Дзюба сам надпиляв сучок, на якому РАУ сиділа: у Статуті було записано, що РАУ існуватиме на внески та пожертвування. Тим часом чиновництву, якому десятиліттями нав’язувалися ідеї колективної власності, раптом відчинилися двері до самозбагачення, почалася гонитва за великими грішми. Яке там РАУ? Повсякчас натикаючись на глуху стіну державної незацікавленості, РАУ припинила своє існування. Але сам І. Дзюба вже був розбуджений ідеями пошуку ідентичності України і справедливого в ній ладу.
У роки незалежності з’явилася нова форма діалогу українців України з українцями світу — всесвітній форум українців. На Першому всесвітньому форумі українців у серпні 1992 року делегати воліли слухати українця І. Дзюбу і не хотіли слухати чиновників.
Дуже щиро й неформально прозвучало тоді звернення І. Дзюби до присутніх: “довгождане товариство”. У його промові було викладено державотворчу програму будівництва України. Подивовує навіть перелік завдань з облаштування щойно народженої держави. Це, зокрема, створення адміністрацій не за політичними ознаками, а за фаховою придатністю; оздоровлення фінансової системи; створення української преси; відновлення українського книгодрукування; призупинення відпливу з України митців і науковців; створення умов для розвитку української культури; проведення економічних реформ на основі ринкових умов; здолання апетиту мафіозних структур; інтенсифікація виробництва; зміцнення демократичних засад тощо. Схвально зустрічали делегати кожне слово І. Дзюби.
На трибуні форуму перед світовим українством стояв справжній державний діяч: економіст, правник, політик, будівничий владних структур (“створення уряду національної згоди”). У виступі І. Дзюба розгорнув свою давню ідею “справедливого суспільства” і виклав програму її реалізації. Водночас він одним з перших побачив і проголосив, що українська незалежність затьмарюється “гіркотою, тривогами, болем”.
Делегати поплескали в долоні (гучно, дружно), стримано поплескала президія. Роз’їхалися учасники форуму. І що ж? Чи хоч одна з пропозицій І. Дзюби була покладена в державотворчі плани уряду? Де там. Адже при владі на той час опинилося малоросійство, виховане на зверхньому ставленні до України і українців. Поспішно серед людей почала культивуватися думка, що “национальная идея не сработала”. Так чи “не сработала”, чи їй не дали “сработать”?
Виступ на Першому всесвітньому форумі українців — дорогий для І. Дзюби, недарма він включає його в усі свої збірники.
Президент Л. М. Кравчук розумів, що йому, зрослому на марксизміленінізмі, в нових умовах зародження національної демократії, державності слід спиратися на національно орієнтовані кадри, і робив спроби конструювати органи державної влади. З цією метою він створив Державну думу України, яка мала розробляти та обґрунтовувати нову політику в нових ринкових умовах. У відповідному Указі Президента так написано, що Дума створюється з “необхідності вироблення основних напрямів і принципів діяльності органів державної виконавчої влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики, економічного і соціального розвитку України”. Стратегічні наміри Л. М. Кравчука зрозумілі. Він сподівався, що Дума формуватиме щось подібне до планів державного будівництва. Плани ці розглядатимуться й схвалюватимуться на найвищому рівні, за пропонованою схемою розгортатиметься державницька діяльність. У Думі було чотири колегії: з економічної політики, науковотехнічної, гуманітарної і правової. У Думу входило 62 особи — відомі вчені, господарники, урядовці. Одного не врахував Л. М. Кравчук: чи погодяться уряд і Верховна Рада на існування такої Думи. Вона проіснувала півроку. Непевний час, розвал економіки, розгубленість Президента спричинили її занепад.
І. Дзюба також був членом цієї Думи. І це стало ще однією іскрою, яка додала йому енергії у розбудові духовності української нації.
Цього ж року Президент Л. М. Кравчук запрошує його на зустріч. І. Дзюбі пропонують очолити Міністерство культури. Це було несподіванкою. Він не був готовий до такої розмови, відбувається діалог приблизно такого змісту.
Дзюба: Я не зможу. Я ніколи не був адміністратором.
Кравчук: Впораєтесь. Я давно знаю Вас. Останнім часом Ви багато працюєте над вивченням культури свого народу і сусідніх держав, і в цьому маєте великий багаж спостережень. Ви можете узагальнювати й будувати перспективу…
На тлі повсюдного закриття заводів і фабрик, розквіту спекуляції та рекету, занепаду книгодрукування й преси, руйнування бібліотечної справи, закладів культури Іван Дзюба грудневого ранку переступив поріг Міністерства культури України у Києві на вул. І. Франка, 19. Цікаво, що у Міністерстві на той час виношувалася ідея формування Чорноморського культурного простору з 11 причорноморських країн — Азербайджану, Грузії, Росії, Болгарії та ін. під егідою України. Ця ідея близька йому. Він долає сумніви щодо деякої штучності створення ареалу культури. Та ще й під егідою України. Росія з цим ніколи не погодиться. І таки правда — Чорноморський культурний простір згодом розтанув…
І. Дзюбаміністр бере участь у розробці договору про дружбу, співробітництво й партнерство України та Російської Федерації, України та Китаю, відкриває виставку України у Фінляндії, бере участь у створенні заповідника “Хортиця”, Чигиринського історикокультурного заповідника, цікавиться театральною справою, бібліотечною системою тощо. Його заходи і дії вражають масштабністю. Однак поруйноване суспільство не готове брати від І. Дзюби його проекти інтегрованості української культури у світову культуру.
Але навіщо владі мисляча людина, яка критикує, пропонує, підказує, конструює, програмує, пише, переконує. Попрацював І. Дзюба міністром трохи більше року. На посаді Президента Л. М. Кравчука змінив Л. Д Кучма. А вже 23 липня (якраз у день народження І. Дзюби) 1994 року глава адміністрації Президента України українофоб Табачник Д. В. запрошує його до себе і пропонує написати заяву про звільнення.
Та цей нетривалий міністерський досвід виявився надзвичайно плідним. І. Дзюба, бачачи “неповноцінність теперішньої української державності”, вже як вчений поринув у вивчення історії української культури, щоб дослідити “довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного організму”, завдану владою XIX, XX століть. Не помічається реальної підтримки української культури з боку влади й у XXI столітті.
За час незалежності І. Дзюба політично зріс, поповнилися його наукові здобутки численними дослідженнями з історії, літературознавства, політології, культурології: “Діалог”, “Застукали сердешну волю”, “Україна у пошуках нової ідентичності”, “Нагнітання мороку” та ін. Однак чи відомі ці роботи широкому колу читачів, студентству, інтелігенції? До реформації українського суспільства приступали (чи робили вигляд, що приступають) усі президенти України. А реформатор І. Дзюба чомусь лишався осторонь.
На Третій всесвітній форум українців (2001) його також запрошують. Але на трибуні вже не той полум’яний І. Дзюба, а пригнічений і розчарований делегат, який висловлює бажання побачити “скрупульозно обраховані, переконливо обчислені й викладені” проекти й прожекти. На П’ятий всесвітній форум українців (2011) І. Дзюбу не запрошують…
Сьогодні в наукових працях І. Дзюби звучить думка про те, що “…незалежна Україна не стала … державою українського народу у повному значенні цих слів…” Можливо, ще й з причини нехтування власними здобутками й напрацюваннями.
Через економічні руйнування, матеріальне й духовне зубожіння народу, а тепер і через війну, йде Україна не так швидко, як хотілося б, до своєї справжньої незалежності.
