Григорію ГУСЕЙНОВУ — письменнику, лауреатові Національної премії ім. Т. Шевченка, головному редактору журналу “Кур’єр Кривбасу” — 65 років. Пропонуємо вашій увазі розмову з ювіляром.
— Який головний здобуток прожитих років (висновки, зміна пріоритетів тощо)?
— Якби мене запитали про це ще кілька років тому, то відповідь носила б очевидний оптимістичний відтінок. На жаль, сьогодні його не відчуваю. Називати здобутками книжки, в які вкладено величезні зусилля, або ж “Кур’єр Кривбасу”, народжений у перші роки незалежності України і, слава Богу, досі не втрачений, але який виходить втричі меншим накладом, ніж це було 1994 року, аж ніяк не доводиться. Читач української книжки звівся до мінімуму. Якщо книжка виходить накладом понад тисячу примірників, це величезне досягнення. В державі налічується всього кілька десятків книгарень і їх стає все менше. Коли років дванадцять тому я виступав у Києво-Могилянській академії, в залі було шістсот присутніх. Цьогоріч я був на зустрічі з читачами “Кур’єра Кривбасу” у Київському університеті і порахував присутніх — це було 26 осіб. Держава інтелектуально і духовно деградує, і це очевидно. У такому разі її майбутнє дуже сумнівне.
— Що для Вас минуле нашого краю? Наскільки його досліджено?
— Минуле херсонських степів — головна тема моїх книжок. А поїздки селами і містечками — неймовірна радість і трепет. Досліджено історію Степу лише фрагментарно й умовно. Насамперед відсутні джерела. Напевно, давно слід було б у Кіровограді, столиці степової України, створити науковий інститут дослідження минулого українського Степу, в якому б працювали кращі фахівці. Коли на початку 60-х
років інженер-металург Іван Шаповал наважився написати книжку-спогад, присвячену Дмитру Яворницькому, він перші нариси повіз в Академію наук до Максима Рильського. Той був вражений. Виявилося, Іван Шаповал зробив те, на що не зважився жоден академік. У передмові до книжки Максим Тадейович навів класичну сентенцію: “Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього”. Те, що ми ніяк не дійдемо згоди з перейменуванням Кіровограда, зайве свідчить, що ми так і не знаємо свого минулого. От ми й залишаємо ґрунт для піару різних невігласів.
— Якими виданнями порадуєте найближчим часом, які творчі плани?
— Планів дуже багато, є сюжети і початі книжки, яким по кілька років. Нарешті тільки зараз я закінчую підготовку великого тому листів, що надходили в “Кур’єр Кривбасу” протягом двох десятиліть. Ювілей був у березні минулого року, а книжка досі в мене на столі в роботі. Наступного року хочу видати книжку з умовною назвою “Принцеси революції: Маруся Никифорова і Галина Кузьменко”.
— Із чого складається Ваше життя (не тільки ж робота?), які “секрети” творчої продуктивності?
— Нічого особистого… Хоча неймовірно люблю подорожі, але з якогось часу намагаюся це коло обмежити вже знайомими місцями і в них знаходжу такі нюанси, яких раніше не помічав. Очевидно, це спрацьовує в мені своєрідний внутрішній цензор, що обмежує зайві емоції. Саме емоції на мене діють неймовірно виснажливо. Єдине, де я не мо
жу і далі себе контролювати, — це постійно в когось чи в щось закохуватись. Таке почуття додає сил. Якщо це секрет моєї творчої продуктивності, то я втішений, що зумів його розгадати ще за життя.
— Ви не займаєте
— Політикою справді не цікавлюсь, бо з життєвого досвіду знаю, що більшість політиків — це люди сумнівної репутації, позбавлені честі, порядності, готові будь-коли до зради. А в житті надто багато позитиву, щоб дозволити собі витрачати час на політику.ся активною політикою, але маєте свою думку стосовно того, що відбувається в країні, — яка вона?
Рівно половину життя я прожив на Кіровоградщині, а в другій половині життя, живучи й працюючи в Кривому Розі, займався єдиною достойною справою — вивченням і уславленням нашого Степу.
